Коли немає нічого....

Насправді усе що відбувається не має ніякого значення. Все це тільки вуаль за якою ховається справжня краса - те що могло б бути. Вона цілує мене в ніс і шепоче "моє сонечко...", а я притискаю до грудей її серце. Я завжди мріяв щоб Вона робила якісь дурні кроки, бігла за мною коли ми сварилася, приходила до мене вночі з вибаченнями. Але Вона цього ніколи не робила, та мені було все рівно бо могла зробити. А можливість рівносильна дії.
В нас в кімнаті на стінці Вовчик написав "Who need action when you got words"... і це дійсно так.  Сьогодні я вкотре перечитував "Коли немає вини" думаю ми написали її не просто так. І вона і я щось відчували в цей час. Тоді я сидів на Сіндареллі....так само як і зараз. Тоді була зима, а в серці осінь, так само як і зараз літо, а в серці осінь.... Ті часи були багато чим схожі на теперішні... Такіж сумні і тягучі як ця пісня...

***

Стук. Стук. Озираюся навколо. Стук. Нікого немає. Тільки тиша огортає мою голову мокрими холодними руками. Яка зараз пора року? Осінь? Зима? Літо? Який день… ? Який рік!?

Я нічого не пам’ятаю. Мені страшно.  В голові не залишилося нічого… зовсім.

Озираюся навколо. Де я? Здається цвинтар. Так. Старі перекошені хрести, потьмянілі від часу гранітні плити.

Навколо огорожа… пофарбована в зелений колір, але від часу фарба облущилася. Відчинена хвіртка… біля неї темна постать. 

Підходжу ближче. Чоловік сидить спершись спиною на паркан, в руці пляшка. За спиною крила. Ангел. П‘яний ангел.

    - Шо… хочеш милості божої… б… - обличчя ангела перекошується

Дивлюся на нього чи то з жалем, чи то з розпачем. Не розумію нічого.

    - Пробачте… я…

    - Мовчи!, - перериває він мене, - ти грішник! Лише я один праведник. Бог – старий   гомосексуаліст!!!

Він зривається і біжить цвинтарем, викрикуючи свої погрози богу і мені.

Плентаюся за ним вглиб кладовища, але швидко втрачаю його з поля зору. Йду розглядаючи написи. Проходжу більш стару частину і виходжу до місця де, могили кількарічної давності. Йду вдивляючись в світлини на чорному мармурі. Всі такі сумні… такі… такі.

Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Враз схоплюється сильний вітер, він шматує мене наче ляльку і кидає на землю.

Навалюється своїм тілом, так, ніби намагається втиснути мене в Наву.

Я згадав. ЇЇ. Фото! Ні! Я рву на собі волосся і розриваю шкіру на обличчі.  Я все згадав! Нашу зустріч і наше «маленьке непорозуміння»… як ми посварилися і як вона померла. Як я жив… кілька років після цього. Чи може кілька днів? Але я все згадав.

Прикрість, жаль сум… я не знаю як описати те, що відчуваю. Але головне не це. Я зрозумів. Зрозумів, що маю зробити…

Перескочив через огорожу її могили і став руками розгрібати землю. Вона була суха і непіддатлива. Хоч би дощ пішов. Але дощу не було. І я продовжував копати руками.

За кілька хвилин мої пальці вже заюшені кров’ю, за кілка годин їх взагалі не лишилося… і я вигрібаю землю, кривавими ранами на безпалій долоні.

Я не знаю скільки часу пройшло…  почало світати. Круки дивилися на мене здивованими очима.

Нарешті. Я викопав… витягнув труну на білий світ. Я переводжу подих. Брудний, майже без пальців на обох руках, та я не відчував болю. Бо більшого болю ніж її втрата існувати не може!

Труна не хоче відкриватися, але я зубами витягую цвяхи. Обрубками руки спихаю у бік кришку… і німію…

… В труні її не було, замість неї там лежав я.