Криза середнього віку

Цікаво, що то зі мною робиться...

<Початок тексту для тих хто не лінується багато читати>
Бісить абсолютно все. Бісить робота, на якій деякі довбаки ніяк не можуть виправити свої помилки, а інші довбаки не можуть зрозуміти що я фізично не в стані запустити 10 проектів за тиждень, навіть якщо працюватиму 24 години на добу.
А ще бісить "діяльність поза-роботою" кілька років я успішно робив вигляд, що щось все таки роблю, аж тут (замучила совість\не стало шо тробити\таракани в голові побігли в іншу сторону\щось здохло в лісі) (необхідне підкреслити) і я взявся за старе. Знову почав ворушити старі рани, давити на когось щоб хтось щось робив, приставати до людей з якимись дурними завданнями. От питається навіщо? Мені ж це нічого не дасть, ні мені ні комусь іншому. Всесвітнього добра від моїх дій більше не стане, ніхто не стане кращим і не врятує всесвіт і я не зможу потім розказати дітям "а ваш тато колись...." То нахріна?
От Сашко, (в цьому місці я махаю йому рукою і кажу привіт Сашко) наприклад, правильно сказав, що він не зацікавлений в проектах в Козятині. І він таки добіса правильно сказав бо енергії на дії витрачається на порядок більше ніж отримується від результатів.
Але то все фігня, і я б радісно послав би все це до біса. Але! Є дещо що не дає мені спати ночами, дещо що мучить мене постійно де б я не знаходився. Це квінтесенція моїх думок за останній час, це результат безсонних ночей, це причина мого неспокою і бажання\не-бажання щось робити! Увага....фанфари....грають марші....солдати проходять повз трибуну на якій я виголошую промову....вони дають салют в повітря....все сіро.... бліді обличчя звернуті до мене...вони слухають...
Я не хочу щоб в "цьому місті" єдиними людьми які змогли щось організувати назавжди лишилися брати Валдаєви!
І якщо буде хоч маленька надія, що щось можна зробити, навіть не змінити, а просто спробувати змінити. І мені пофіг ваша думка і ваша позиція мені пофіг те що у вас нема грошей на мої ідеї і пофіг те що ви ще не окупили свій новий магазин, пофіг що ваша дівчина вам не дала і ви не можете через це домовитися за підсилювач, пофіг що ви не зацікавлені в своїй рекламі на туалетному папері поруч з фотками Оріону, і мені пофіг все навіть те що вам теж пофіг. На все це мені плювати.
І як співав клоун Коко разом з поросятком Персиком і Капітаном Крокусом
"... плюю, бо хочеться мені плювать!
- Мені плювать!!! І нам плювать!"
<\Кінець тексту для тих хто не лінується багато читати>

Дивно....людей не цікавить нічого. А те що цікавить проходить дуже швидко. Сьогодні вони рвуться в бій, а вже завтра канючать про втому і про те що хочуть додому до свого четвероногого друга - дивана, до телевізора і контакта... Дивні люди, ніякої ініціативності, ніякого бажання щось робити...

Вичитав на хабрі цікаву історію, вона все пояснює...(http://habrahabr.ru/blogs/arbeit/74193/)

Один работник зашел к барину и говорит:
— Барин! Почему ты мне платишь всего пять копеек, а Ивану всегда пять рублей?
Барин смотрит в окно и говорит:
— Вижу я, кто-то едет. Вроде бы сено мимо нас везут. Выйди-ка, посмотри.
Вышел работник. Зашел снова и говорит:
— Правда, барин. Вроде сено.
— А не знаешь откуда? Может, с Семеновских лугов?
— Не знаю.
— Сходи и узнай.
Пошел работник. Снова входит.
— Барин! Точно, с Семеновских.
— А не знаешь, сено первого или второго укоса?
— Не знаю.
— Так сходи, узнай!
Вышел работник. Возвращается снова.
— Барин! Первого укоса!
— А не знаешь, по чем?
— Не знаю.
— Так сходи, узнай.
Сходил. Вернулся и говорит:
— Барин! По пять рублей.
— А дешевле не отдают?
— Не знаю.
В этот момент входит Иван и говорит:
— Барин! Мимо везли сено с Семеновских лугов первого укоса. Просили по 5 рублей. Сторговались по 3 рубля за воз. Я их загнал во двор, и они там разгружают.
Барин обращается к первому работнику и говорит:
— Теперь ты понял, почему тебе платят 5 копеек, а Ивану 5 рублей?!

Минуле в кодуванні Koi

Інколи значення має лише минуле, те що ти робив колись казав колись чи писав колись. А колись я таки писав, недолуго і дивно, але як казав мій улюблений письменник: "я пишу щоб не збожеволіти від світу" (с). Давно хотів згадати і перечитати. Це не найкраще з того що я писав, але досить важливе...

За вікном капає дощ. І я сиджу і дивлюся в брудну шибку, дивлюсь на те як краплинки розбиваються об асфальт і падають… Десь чути шурхіт целофанового пакету і стук ручки відра об саме відро. До чого тут відро? Ні, просто. Атмосферність. Тут головне атмосферність, бо без неї зовсім ніяк.

Історія перша.

Одного дня я йшов полем, знаєте, зеленим таким полем з травичкою, коротенькою майже як на якомусь газоні. Але все ж це було поле. Здалеку поля здаються неймовірно гарними але коли підходиш ближче і опиняєшся в середині поля, бачиш його нутрощі, землю між травинками, бите скло яке хтось тут кинув, старі обгортки від морозива, і здавалося б звідки їм тут узятися, хто ж буде їсти морозиво на полі… Але поле, де опинився я, було зовсім не таким. Воно було ідеальним. Таким яким можуть бути тільки поля. Я йшов по ньому, дивився собі під ноги, а потім дивився на блакитне небо, а потім знову на землю, а потім навкруги. І мені було добре і спокійно, так ніби усе йде своєю чергою, так ніби саме так усе й задумувалося.

Історія друга.

Вона стояла поруч і дивилася на мене. Я теж дивився на неї. І мовчав. А що мені було говорити. Вона була найпрекрасніше, що я бачив у своєму житті, й тут немає чого додати. Просто все. Дивно, думав я, чого її очі такі гарні, дивно чого в них так багато всього хорошого? Може справа у її біленькому платтячку з червоними квіточками, чи може в довгому незаплетеному волоссі, чи може в цих смішних червоних черевичках. Не знаю. Чесно. Але очі в неї були справді дивні і гарні, а ще добрі, таких добрих очей я ніколи в світі не бачив.

Її губки почали ворушитися і мені здалося, що вона хоче щось казати. Але я був так зачарований її виглядом, що нічого не почув. Я узагалі чув лише шурхіт вітру в її волоссі, а ще кліпання її оченят. І все більше нічого. Навколо нас бігали якісь діти, вони щось малювали на асфальті кольоровою крейдою, махали руками і галасували. Але їх я не чув, лиш бачив краєм ока. А ми стояли з нею і дивилися одне на одного. Її губи ворушилися, але слів не було чутно. Вона посміхалася. Мені було тепло і приємно.

Тільки зараз я помітив, що поруч із нею лежить маленький іграшковий ведмедик… Я не встиг подумати, що він тут робить… Я нічого не встиг їй сказати, не встиг зупинити, не встиг прокричати, що вона найгарніше, що я бачив у своєму житті. Підійшла її мама, підняла ведмедика і взяла її за руку.

Молода жінка йшла, тримаючи за руку маленьку дівчинку у білому платтячку з червоними квіточками, дівчинка притискала до себе ведмедика і дивилася на мене…

Історія третя.

…

Епілог

Більше немає нічого. Більше немає в світі ніякого щастя. Тільки земля і діти.   

28 травня 11008 р.Д. 21:10  

Геніально

Щойно, дивився музичний канал, там внизу екрану періодично народ передає привіти, обмінюється повідомленнями і т.д. Одне повідомлення мене вразило до глибини  душі:
"Дєвчонкі до 12Л звонітє и пішитє, шлітє фото до 45 Кб ..." і номери телефонів. Ну хіба сучасні діти не геніальні!?

Гротеск - Поль Верлен

Ненавиджу поезію. Це унила хуїта. Неможливо переказати трьома рядками все і не треба намагатися. Всі вірші - дурня, а поети  - підараси. Але є один, люблю його вірші. І хоча він теж підарас, навіть більше ніж інші, але все ж...

GROTESQUES

He опасаясь ни лишений,

Ни утомленья, ни тоски,

Они дорогой приключений

Идут, в лохмотьях, но дерзки.

Мудрец казнит их речью ловкой,

Глупец становится в тупик,

Девицы дразнят их издевкой,

Мальчишки кажут им язык.

Конечно, жизнь их ядовита,

Они презренны и смешны,

Они напоминают чьи-то

Во тьме ночной дурные сны.

Гнусят! Над резкою гитарой

Блуждает вольная рука.

В их странных песнях ропот ярый,

По горней родине тоска;

В глазах то плачет, то смеется

Любовь, наскучившая  нам,

К тому, что вечно остается,

К давно почившим и к богам.

- Блуждайте ж, отдыха не зная,

Людьми отвергнутой толпой

У двери замкнутого рая,

Над грозной бездною морской.

С природой люди дружны стали,

Чтобы казнить вас поделом

За то, что, гордые в печали,

Идете с поднятым челом,

И вас, отмщая дерзновенных

Надежд высокомерный  пыл,

Встречает, на пути забвенных,

Природа схваткой грубых сил.

То зной сжигает ваше тело,

То холод в кости вам проник;

Горячка кровью овладела,

Терзает кожу вам тростник.

Все гонят вас с ожесточеньем,

А после смерти роковой

И волк посмотрит с отвращеньем

На труп холодный и худой.