підсумки року?

Немає більшого щастя, аніж повертатися до своєї родини.

Posted via LiveJournal App for Windows Mobile.

Якось так сталося...

Якось так сталося що я приїхав в Київ без ноута. Власне, зробив це навмисно аби мати змогу вмістити в свою торбину всі новорічні подарунки.
Якось так сталося що вчора в маркеті я купив пляшку віскі. Мальчік-консультант намагався впарити мені "Scottish Leader", невже я схожий на людину яка буде це пити? Добре хоч підійшов він невпевнено і відвалив одразу після мого нервового змаху рукою.
Якось так сталося, хоча це було цілком прогнозовано, що вчора я напився на самоті. Я розмовляв з пляшкою і слухав Боба Ділана, його "Blood On The Tracks"
Якось так сталося що я не втримався і почав писати. За відсутності ноута, писав я олівцем (!) на білосніжному аркуші паперу (!) що саме по собі вже є дивиною. Вийшло хріново, занадто чесно і занадто плаксиво, власне як і "все моє" останнім часом. Текст був наповнений ідіотськими викриками, подяками собі, зізнаннями. Зрідка він переривався великими ковтками з пляшки, в тексті це дуже помітно. Але головне, в принципі, не це. Найголовніше, що незважаючи на всі недоліки тексту, я знову почав писати, принаймні почав відчувати потребу "виливатися на папір".
Тіпа ура, чи як?

Self-sufficiency theory

Концепція самодостатності у моєму випадку виглядає трохи незакінченою і такою яка сама собі протирічить. Але це характерно для усіх моїх теорій. Просто коли йдеш рипким снігом, дихаєш морозним повітрям. чого не робив вже тиждень, тоді... Ні не тоді. Все не так насправді. Ввечері, точніше вночі, коли втомленими очима дивишся в монітор і слухаєш як з колонок надривається Курт, от якщо в цей момент поглянути в маленьке дзеркальце яке хтось забув на твоєму столі і не побачити там нічого, тоді настане тотальне щастя. І хоча це теж не те. Просто якщо в робочий день, коли всі паряться в офісах, ти дивишся у вікно на вулицю і бачиш дітей які йдуть зі школи. якщо ти бачиш як тато з мамою одягають маленького хлопчика в лікарні, як він біжить до тата, широко розставивши руки. І тоді ти розумієш що ти самодостатній, що в твоїй голові є картинка маленького, власне твого щастя, що воно живе в тобі. Розумієш що твій власний світ є саме таким яким ти його уявляв в дитинстві. І ти став саме таким яким хотів стати. І те що все навколо просто лайно собаче ти знав, знав давно, так давно що майже встиг забути. Неможливо жити інакше, тільки "пий-гуляй-закидайся" (в цьому місці я хитро підморгую правим оком), тому-що мрії збуваються, і рок-н-ролл вічний. Все просто, у світі немає нічого складного. Життя не варте нічого якщо воно не наповнене розумом і музикою. 

Чудова святкова пісня! Слухати всім!

Originally posted by at [КАМТУГЕЗА] - Записали Новогоднюю песенку ! С наступающим!

 [КАМТУГЕЗА] Отдает дань радийной  новогодней моде!


КУЗИН - запел на украинском:) А украинский текст писали Белорусы (спасибо Олечке Калабан).
Сведение: Гена Пугачев.
Гитары: Кузин и Могилевский.

Вбивця драконів, сам стає драконом

Інколи, в пошуках добра, істини і справедливості, забуваєш що чого це добро складається. Не помічаєш як сам перетворюєшся в те, проти чого боровся.

Насправді життя - це намагання розібратися в одній єдиній жінці, не більше і не менше.

Мій щоденник читача

Колись давно зайняв я собі місце на blogspot.com, як виявилося не дарма.
Маленький літературний бложик, до можна прочитати про те що я читаю, написати мені про те що я читаю, і і висловити своє "фе" у відповідь на моє "фе", висловлене про те що я читаю. Ну одним словом ви зрозуміли. Велкам: http://velimyr.blogspot.com/

Друзі такі друзі. Вчора телефонує товариш, каже:
- "Що ти там захворів?" 
- "Ага захворів"
- "А бачиш який я хороший, дзвоню питаю як у тебе справи"
- "Та, чувак, ти найкращий"
Дехто навіть не приховує своєї радості з того, адже моя хвороба дасть цій людині впевненість, що я не з'явлюся в непідходящий час у непідходящому місці, і не побачу того чого мені бачити не треба. Всі натяки були зайвими, можна розслабитися і заспокоїтися :)

Колись в дитинстві я вів так званий "щоденник читача" де писав коли і що я прочитав і свої враження від прочитаного. Нещодавно вирішив повернутися до такої практики, так як деякі книги я перечитую і хотілося б порівняти своє сприйняття тексту тоді і зараз.
Може варто завести для того окремий блог? Чи нє? Що скажете?

Політичне

Як на мене теперішні міжетнічні конфлікти в москві, яскраво покажуть чи зберегла росія і її влада тотальний прес, амбіції і можливості часів ссср. Не підтримую оптимістів, які заявляють що ці події - початок кінця росії, не буде ніякого відділення кавказьких регіонів, ще поки не на разі... А от різанина можлива, все тут залежить виключно від радикально налаштованих росіян, чи не злякаються вони масової "поножовщини". 

А російська влада за старою звичкою котить бочку в сторону українців, вони бач такі-сякі, радіють з наших бід. На місці УНСОвців я б зараз відновив експедиційний корпус "Арго" і направив би його на допомогу російським націоналістам. І хлопцям би допомогли і про себе б заявили, довели що не загнулись остаточно (* ах мрії, мрії....). Треба починати дружити націоналізмами, зараз це корисно і вчасно.

P.S. Хочу відслідковувати сьогоднішні події в москві і режимі он-лайн, поділіться хтось посиланням де буде цікава і оновлювана інфа.

Це було минулої осені

Це було минулої осені, осені яку я так люблю. Я їхав додому, дивлячись в холодне скло потягу, на сіро-жовті осінні пейзажі, на холодну воду озер, на пожухле листя лісів, на криві вулички міст, які я проїздив. В відімкнувся від всього що відбувалося в потязі і слухав музику яка линула з плеєра, ніби повз вуха, прямо в мозок. Звуки плавили скло вагону, перетікали через мене і виливалися на опале листя, збурюючи його і змушуючи танцювати останній танець. Здавалося, що це вже не шматочок пластику і металу передає музику від автора до мене, а самі ці дерева почувши колись мелодію, тепер наспівують її, наспівують востаннє, готуючись зимувати. Співають спокійно і тихо:

«…нічого я більш не хочу…. нічого мені не треба…тільки в рідні дивитись очі… побачить безмежне небо…»

І в той момент я точно впевнився, що ця музика для дерев, а не для людей. Ці звуки, обрамлені в сплетіння слів, розділені на пісні і записані на шматку кольорового пластику – це річ більш вічна ніж я сам. Цю мелодію будуть і далі наспівувати осінні дуби, в ритм пісень «Обіймів Дощу» буде шелестіти трава, їх співатиме вода озер і річок, б‘ючись в береги. Музика цього гурту це суміш польових просторів і лісових запахів, це хрускіт гілля в осінньому лісі, це холод річкової води і гарячої людської крові.

Минув рік, навіть трохи більше. Мені випала можливість побувати на сольному концерті гурту «Обійми Дощу». Не скористатися нею було б просто нерозумно. І от я стою посеред залу, тримаю за руку свою осінь, і оглядаюся навколо. Не має знайомих облич, всі трохи схвильовані і шоковані місцем де вони опинилися. Для мене це трохи незвично, коли в залі ти знаєш тільки одну людину, якось занадто я звик бути знайомий з усіма музикантами і їх шанувальниками.

Але все різко обривається коли чиїсь пальці торкаються струни - починається звук. Спочатку він як тихий порух повітря, що тече зі сцени до тебе, змішуючись з димом і словами, потім це потужний буревій, що вириває тебе з реальності і несе, несе, несе… В якийсь момент я просто вимкнувся, між мною і сценою створився коридор стінки якого були зроблені з музики і я пішов цим коридором в тьмяне світло. Пішов і опинився десь посеред лісу, побачив самого себе, старих друзів, свої ж думки і  ще багато всього. Я подорожував в просторі і часі, блукав в своїй підсвідомості і єдиними моїми поводирями в цій подорожі були пісні «Обіймів дощу» і запах волосся Світланки. Я подорожував осенями різних років, коли я був щасливий і нещасний, коли було чиї долоні зігрівати своїм подихом і коли я навіть не здогадувався що це можливо. Якщо мене записати скільки тривав концерт я навіть не зможу відповісти, для мене він розтягнувся на роки, повільні, тягучі роки які неспішно течуть перед очима. Можливо, такі рефлексії виникали тільки в моїй голові, але вже залишаючи залу я побачив дівчину що стояла і дивилася на порожню сцену затуливши половину обличчя долонями, в її очах читалося минуле, а може і майбутнє, яке вона теж згадала. Я побачив високого хлопця, який ніжно обіймав свою дівчину, по їхніх очах видно, що вони теж щойно повернулися з далекої подорожі.

І це було прекрасним завершенням осені, бо цього року вона закінчилася не останнім календарним днем, а останньою нотою «Обіймів дощу», зіграною на концерті.

Це було цієї осені, або минулої, а може і позаминулої… ні, це точно було моєї першої осені. Я чув ці звуки раніше, коли лежав малий в колисці, дивився у вікно і бачив як вітер зриває листя і кружляє ним в повітрі. Вже тоді ці мелодії існували…

Про Дністрового

Сьогодні почав читати "Письмо з околиці" Дністрового, прочитав всього кілька десятків сторінок, але вже зрозумів що це книга про яку думатиму і говоритиму багато. В книзі є Дністровий-персонаж-своїх-же-творів наповнений всілякими умняками про внутрішню свободу, є Дністровий -буддист в історії про Ду-Фу і Дністровий-філософ-поет, є стільки всього, що стає страшно. Що ж буде далі?
Цитати будуть завтра.

Posted via LiveJournal App for Windows Mobile.

Вихідні проведені наодинці з собою прекрасна можливість написати, сказати, подумати словами те що важко формулювати.

Про російський сінематограф

Майн діар френдз. Будь ласка, зараз встаньте з-за своїх моніторів, підійдіть до календаря  і обведіть сьогоднішній день червоним олівцем. Сьогодні я буду хвалити російський сінематограф.
Дивився вчора російський фільм "Ярослав", про молоді роки князя Ярослава Мудрого. І постійно чекав коли помираючи, русичі почнуть кричати "Уміраю за зємлю русскую, (а нє украінскую, шоби кляті хахли нічого там сібє нє думалі)". Думав почнуть гнати на Київ, типу, "хатя сталіца била в Кієвє, но єта било всьо атнасітєльна, настаящая сталіца била в Новгарадє". Особливо здивував мене герб князя Ярослава - тризуб, який росіяни ніяк не змінили, він повністю відповідав історичному аналогу, мене це зразу навернуло на думку що така пропаганда вилізе боком пізніше...
Але фільм йшов і ніц такого не відбувалося. Описувалася боротьба князя з розбійниками, розмови про те яка релігія краща християнство чи язичництво, краплинка любові і сексу (тут росіянам традиційно не вдалося зобразити гарну сцену в ліжку на шкурах), а ще зрада і мужність.
На диво, злодіїв і зрадників зробили з варягів (доречі не можу з цим не погодитися). Я чекав якось каверзи від режисера до останніх секунд фільму, де Ярослав закладає нову фортецю з якої потім постане місто Ярославль. Думав ну от зараз він крикне якусь дурницю в стилі "російсього тараса бульби" чи благородних чєрвоних партізан яким в спину стріляють "п'яні хахли", але ж ні, кіно закінчилось по-цивілізованому.
Тому хочу визнати, інколи, дуже рідно, росіяни можуть зняти відносно якісне історичне кіно.

Помітив цікаву штуку, трендами цієї осені для мене стали жінки, випивка і самокопання.

Найбільше тегів в жж, найбільше обговорень і найбільше думок в голові. Лишилося тільки якось логічно це між собою пов'язати і мертвий жид Фройд буде нєрвно куріть в сторонці.