Межовий розлад особистості?

Межовий розлад особистості - це психічне захворювання, яке призводить до різких перепадів настрою, імпульсивної поведінки і серйозних проблем із взаємовідносинами та самоповагою. Люди з цим розладом часто мають і інші проблеми, такі як депресія, харчові розлади, або зловживання алкоголем чи наркотиками.

Приходить щойно електронний лист:
"Мысли вслух (@moislova) is now following your tweets (@Velimyr) on Twitter. "

Шіт, дайте хоч в Твіттері мені спокій! Мене ці "мислі вслух" і так переслідують все життя, ніяк не можу їх позбавитися!

"Очень немногие красивые женщины стремяться показать на людях, что они кому-то принадлежат." (с)

Буковські крут нєімовєрно!

Такий от Джонні

А чи знали ви, любі френди, що Джонні Депп, крім того що знімається в кіно, ще й грає, грав рок в талановитому (судячи з назви) гурті  "Р"?

Щось мене переколобило після цього відео

http://www.youtube.com/watch?v=cJmwsBsHk2U&feature=player_embedded

UPD. Ох і розізлило ж мене це відео, весь вечір на людей кидаюся.
UPD.2. А от і розплата

Пекло в підвалі

Normal
0


21


false
false
false

UK
X-NONE
X-NONE






































































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-bidi-font-family:"Times New Roman";
mso-bidi-theme-font:minor-bidi;
mso-fareast-language:EN-US;}

Сьогодні мені наснилося як я спускаюся в підвал власного особняка по гігантській дерев‘яній драбині. Зі мною був якийсь хлоп і дві дівчини, облич їх я не пам‘ятаю. В руках в мене – жива пташка, здається горобець, зогнилий патрон від автомату, срібний кулон у вигляді павука і одна чиста душа в пробірці. Ми всі четверо спускаємося в підвал, який більше нагадує катакомби, де стіни гинуть в темряві де пахне сирістю і павутиння висить по стінам. Стіни підвалу складені з старої червоної  цегли, але вони видзьобані часом і кулями, ніби тут хтось стріляв. Звідкись приходить розуміння що в мене в підвалі вхід в пекло. На вході стійка, схожа на барну і дві демонеси, обидві брюнетки, обидві гарні. Одна стоїть за стійкою, інша складає щось в шафу навпроти - такий собі пекельний – ресепшн. Ми хочемо йти далі, отримуємо перепустки від демонес, які дивляться на нас хижими поглядами, ніби в безсилій злобі. Але одна з дівчат, що прийшли зі мною, навіщось віддає демонесам пробірку з чистою душею. Я думаю, як же так чорт забирай так вийшло, ми ж спеціально несли цю душу в пекло для важливої справи, а вона так просто віддала її ще на вході. Стає прикро. Прокидаюся.

Любі френди, хтось вміє тлумачити сни? Цікава ваша думка.

Мій Цирк (кіно яке я не зняв)

Сьогодні в мене день спогадів і ностальгії за минулим, в  розмові згадав про свій, написаний років 5 тому, текст, який планувався під кіносценарій. Це було в часи коли я захоплювався сюрреалізмом, потоком свідомості, Андре Бретоном, Кафкою, і дешевим алкоголем в вигляді самогону тьоті Валі. Сценарій виявився нежиттєздатним, ми з другом були спробували зняти першу частину, але нажаль вийшло дуже недолуго, тому я вирішив що для такого "шедевру" як мій сценарій, моїх знань з "операторсько-режисерської справи" не вистачить.
А сьогодні згадав про цей текст, перечитав, посміявся. Все таки дарма ми тоді не зняли фільм до кінця, може щось би й з того вийшло.
Текст трохи скорочено, повна версія тут для справжніх збоченців поціновувачів літератури.

 

Цирк Психопата
(текст для кіносценарію)

В творі використані вірші

Петра Охотіна 

В пошуку істини

Вечір. На ґанку старого задрипаного будинку стояло плетене крісло. У кріслі сиділа людина, вкрита теплим пледом у клітинку. Крісло злегка покачувалорся. В руках у людини гусяче перо і аркуш чистого паперу з «кляксою». На брудному столику поряд лежали вперемішку чисті і списані аркуші і стояла чорнильниця. Під столом кілька порожніх пляшок, одна напівповна ближче до крісла. Гавкав пес, по подвір‘ю пробігла курка.

Людина подивившись на курку почала щось писати на папері. Певний час чути лиш скрип пера і кректання людини. Це алкоголічний філософ Пантелеймон пише свій новий трактат.

Враз він вскакує і вимахуючи пером починає декламувати щойно прочитане

Любов здохла!

ЇЇ підвісили за ноги,

Колодою

Лоно розірвали!

Шаблею

Груди відрубали!

Зуби вибили берцами!

Здох гермафродит

На ім‘я кохання!

Йому катком

переїхали яйця!

У його животі –

Ненароджені діти

Порізані пилою «Дружба»

Пантелеймон падає вражений своїм новим шедевром. Його рука тягнеться до пляшки. Випиваючи усе що було в пляшці він шарить руками в пошуках наступної. Але весь час натикається на порожні пляшки, супроводжуючи усе це відбірною лайкою. Нарешті Пантелеймон розуміє, що шмурдяка уже немає. Обезсилений він знову падає в крісло.

-         -Кати! Закатували… до смерті….мене…філософа… Та я не здамся друзі!!!!

Він вскакує і починає носитися ґанком викрикуючи лозунги.

-         На Берлін! Ура! За родіну. Я буду битися, я воля! Я зброя, я бог!  Слава Україні! Героям сало!

Філософ падає на підлогу. Стогнучи намагається вповзти у приміщення. Повзучи він бачить під шафою загублені кимсь п‘ять гривень. Він радісно їх хапає і підводиться. Його очі сповнені оптимізму, думки чисті наче скло. Пантелеймон одягає капці і вибігає з дому тримаючи п‘ятірку затиснутою в кулаку поперед себе.

Звичайний український генделик. Під навісом за брудними столами сидять п’янчуги. Трохи відсторонено стоїть червона будка, де продають напої. На вітрині між пляшками з алкоголем продаються лимони і крабові палички поштучно. До будки підходить алкоголічний філософ Пантелеймон. Його очі сповнені нечуваної радості і творчої надії. Руками що трясуться він дістає з кишені п’ятірку й кричить:

-Нектару! Дайте нектару мені. Я маю страждати, я мушу пити! Дайте мені цей божественний напій… Нектару мені!

З цими словами він тицяється у віконечко з якого виглядають здивовані очі продавщиці. Перед самим носом філософа вона з гуркотом зачиняє віконечко і ставить табличку «Зачинено». Тіло Пантелеймона втратило пружність, він повільно починає осідати на землю. Але його руки все ще хапаються за прилавок. Та ось пальці розтискаються і філософ падає на землю. Він повільно з велетенськими зусиллями повертається спиною до будки. Втома накочується хвилями на Пантелеймона. Потоки поту закривають його від світу…

- Я мертвий. Я не справився… я шукав її та не знайшов… Зачинено. Це неможливо… Де істина?!
 

Шлях додому

На окраїні міста, прорізаючи небо, приземлилося НЛО. Посадка була аварійною, тому літаюча тарілка зайнялася ще в небі. З палаючого міжзоряного човна вилізло дивне створіння. Ні на вигляд він був дуже схожим на людину, на насправді це був міжгалактичний турист Едік.

Едік стояв і дивився як догоряє його космічний апарат. В руках він тримає запасну тарілку, і вона теж літаюча, хоча виглядала як звичайна тарілка з чайного сервізу. Так невдало складався світловий рік для інопланетянина Едіка. Едік підводить очі угору і дивиться вверх.

-         Десь там далеко мій дім, - сказав він у небо, - але побувати на Землі і не роздивитися усе навкруги…я собі цього не пробачу.

І Едік пішов геть від свого човна. Космічний турист роздивлявся куди ж він потрапив. Недалеко від місця аварії стояло кілька будинків, і він попрямував туди, аби встановити з землянами перший контакт. Першими кого Едік побачив на цій гостинній планеті, були дві дівчини що стояли біля будинку. Вони були вдягнуті в яскравий одяг і одразу сподобалися інопланетянину. Едік підійшов до дівчат аби встановити контакт. Та як тільки він наближається ніжки повій (а це саме вони) одразу лізуть на стінку. Одна з них починає гарячково облизувати власні губи і прицмокувати, а інша погладжувати свої груди. Едік підходить до них і вже хоче почати офіційний інопланетний танець – привітання аборигенам, як одна з дівчат заговорила до нього:

-         Хлопче, а не хочеш продажного кохання?

Едік надзвичайно здивувався і знизує плечима, але повії не відходять від нього, вони обступають його з обох боків і хапають за руки.

-         А ти сам, я бачу не місцевий. Приїхав здалеку?

-         Можна й так сказати, - відповів Едік, - я прилетів до вас з іншої планети. Моя літаюча тарілка розбилася неподалік.

-         Який жах. - скрикує повія

-         Як же ти доберешся додому? - підхоплює інша

Едік посміхнувся обом і примружившись відповів:

-         В мене є ще одна тарілка

З цими словами він показує повіям тарілку що є літаючою, але на вигляд нагадує звичайну з сервізу.

-         Та ти не бійся хлопче, ми закохаємо тебе до смерті…

-         О! Мені вже подобається ця планета, - вигукує космонавт, - тут такі милі жінки!

А повії не зупиняються, вони тягнуть інопланетянина Едіка в кущі…

Він не наважується відмовитися, ідучи повторює собі під ніс:

-         О, яка гостинність! О, яка гостинність!

-         Щоб ти знав любчику, українці сама гостинна нація, - каже одна з повій

-         Так, - підтримує її інша, - ми загостимо тебе до смерті!

Обоє вони починають хіхікати.

-         Обійми нас наш інопланетний герою!

-         Але я не можу я ж тримаю тарілку, без неї я не потраплю додому.

-         А навіщо тобі додому, адже у нас буде добре, - каже Едіку повія.

-         І всього за десятку кожній, - доповнює подругу інша.

-         А й справді! - вигукує космічний турист інопланетянин Едік і кидає тарілку через плече. Тарілка падає на асфальт і розбивається.

 Коля і Школа

(засновано на реальних фактах) 

...

 Муза

(засновано на реальних фактах)
...

 Просто хороша…

Її звали Наталя. Вона була єдиною дитиною в сім‘ї і батьки її дуже любили. Наталя мала усе що могла забажати, але не була занадто розбещеною. Вона взагалі була дуже хорошою дитиною. Батьки її любили і вона в усьому виправдовувала їхні сподівання. Мати частенько хвалилася своєю дочкою сусідці, розповідаючи нескінченні історії про те яка вона хороша, добра, щира, хазяйновита, а найголовніше – гарна. І справді Наталка була гарною дівчиною, але вроду свою вона на відміну від інших дівчат не розмінювала на дрібниці. З самого дитинства дівчина знала чого вона хоче від життя і впевнено йшла до своєї мети.

В класі де вона навчалася було кілька дівчат, що носили ім‘я Наталя, але саме її називали «просто хороша дівчина Наталка». Особливих подруг у дівчини не було, але була одна однокласниця, з якою Наталя спілкувалася більше ніж з іншими. Це теж була гарна дівчина (але зрозуміло, що до Наталі їй було далеко).

Одного разу дівчата сиділи на уроці української мови…

-         А ти знаєш, Наталко, що ти дуже подобаєшся декому? – запитала якось її подружка

-         Це ж кому? – Наталці хотілося аби її голос звучав якомога байдуже, і це справді було так.

-         Багато кому, он наприклад Богдан з першої парти давно за тобою сохне.

Але у відповідь на це Наталя лише хмикнула і відповіла:

-         Мало що там він собі надумав, я для нього занадто вродлива. Він мені не пара.

Насправді цей хлопчик Богдан трохи подобався Наталці, але вона собі це заборонила, бо знала, що такі зв’язки можуть зашкодити її кар’єрі.

Після уроку, дівчина як завжди вийшла на вулицю. Вона мала пів години для обіду, тому попрямувала в парк, що знаходився поруч з школою. Там вона сіла на лавку і дістала бутерброд, що їй зранку приготувала мама. Відкусивши шматок, дівчина оглянулася. З іншого боку алеї на неї дивилися уважні очі неголеного незнайомця. Дівчина придивилася уважніше і зрозуміла що він араб, або турок, вона погано бачила різницю між арабами і турками, а може її і взагалі не було…

Так чи інакше але вона посміхнулася незнайомцю і на диво він теж їй посміхнувся, а потім перейшов алейку і сів на лавці поруч з Наталкою.

-         Добрага дня, - звернувся до неї араб на ломаній українській.

-          Доброго, відповіла дівчина

-         Як тебе звуть, о світло моїх очей.

Мама казала Наталі не розмовляти з незнайомцями, але «світло очей…» тут не можна було встояти.

-         Наталя, - відповіла вона

-         Ти дуже гарна Натала, - посміхнувся араб, при цьому трохи неправильно вимовивши її ім‘я, - А я Мустафа. Ти навчаєшся в цій школі? 

-         Так… в дев‘ятому класі

-         О! Так ти уже очень больша дівчина… Ким хочеш бути, коли виростеш?

Наталя знітилася, вона не знала, чи варто говорити цьому красунчику Мустафі про свою мрію… але «світло очей….» і його врода….і дівчина не витримала.

-         Я хочу зніматися в порнофільмах, - тихо промовила дівчина

-         О! Тоді нєвімовно павезло! Я саме режисер таких фільмів!

-         Справді, - закричала дівчина, - візьміть мене у свій фільм! Якщо хочете мене випробувати, то можете зробити це прямо тут!

-         Ні-ні! Не тут. Я зараз їду в аеропорт, он моя машина, - Мустафа махнув рукою на чорний автомобіль, - поїхали.

-         Але ж мама…

-         Наташа, - грізно промовив араб, - такий шанс випадає раз у жізні.

Кілька хвилин Наталя повагалася, а потом таки сіла в автомобіль. В голові пульсувала лише одна думка, якою відомою вона тепер стане.

Додому вона повернулася лише через три дні, тоді коли по всьому місту уже не можна було знайти араба, який не знав яка вона, «просто хороша дівчина Наталка» 

Добро, яке перемогло зло

...

Песик Артем

Колись він мав свій будинок, і жив щасливо. Вранці вчорашня каша, чи холодні макарони, ввечері суп з хлібом, чи ще щось. Хазяїн був добрим до Артема, і часто знімав з нього нашийник і відпускав його побігати. Якось Артем не повернувся.

З тих пір він жив на смітнику і мріяв повернутися.

Але зараз Артем був зайнятий тим, що шукав їжу. Він підбіг до купи сміття, яку викинули люди, але розкидавши все по дорозі, так і не знайшов нічого їстівного. Артем повернув голову і подивився на інший бік вулиці. Та був цвинтар, і о диво біля одного хреста із землі стирчала велика кістка! Артем підбіг до неї і заходився гризти.

 

 Епілог

Вони всі стояли в темній кімнаті, де навіть не було видно стін. Світло падало невідомо звідки і освітлювало невелику частину простору де стояло шестеро людей. Точніше шестеро людей і маленький песик.

-         Що?

-         Хто ви? Де ми знаходимося? Що тут взагалі відбувається? – заголосила дівчина

-         Я. Я… нічого не розумію, я хочу додому на свою планету…

-         Заспокойтеся всі!

-         Ні! Я хочу….ей…є тут хто!!

Люди стояли і сперечалися, а поміж ними бігав песик і гавкав…

Та от трохи далі запалилося ще одне невидиме джерело світла, викресливши з темряви фігуру. Всі завмерли.

Фігура була високою і худою, одягнутою в довгий темний шкіряний плащ… в руках вона тримала косу. Смерть!

Спочатку всі злякалися, але потім пересилили свій страх.

-         Ми всі щось шукали, друзі, - сказав Пантелеймон

-         Я…я. шукала популярності, - тихо промовила Наталка, по ногам якої текла кров.

-         Я шукав шлях додому, - опустив очі Едік

-         А я славу і владу, - сказав маленький Коля.

-         Я шукав натхнення, -промовив Кузя в труси якого були засунуті барабанні палички.

-         Я  - справедливість, - подав голос Василь

-         Я просто шукав щось поїсти, - прогавкав песик Артем

-         А я шукав істину, - підсумував філософ Пантелеймон, - але всі ми разом шукали сенс життя! І от ми тут бачимо перед собою смерть! Значить…Значить…Значить сенс життя – СМЕРТЬ!

Всі повернулися в бік Смерті, що стояла спершись на свою косу. Враз вона відкинула її і розпахнула плащ. Під плащем не було нічого, Смерть була гола! Вона підняла голову і закричала:

-         Ні! Сенс життя – ексгібіціонізм!!!

День Соборності

Зі святом Вас, мої дорогі френди, з Днем Соборності!
Чесно кажучи, я не чекав якихось особливо цікавих заходів в Києві в цей день. Але мав вільний час і бажання пройтися, тому потрапив на Майдан і на Софійську площу. Людей було менше ніж в 1919-му, і на відміну від того часу вони були розділені. На Майдані Незалежності - влада проводила гуляння, не свято, а саме гуляння. Новенькі жовто-блакитні прапори, палатки з написами "Подільський район" де продають фрукти і вишиваночки, і нафталінові пісні зі сцени: "ой дівчино... ля-ля-ля ... затанцюєм гопака". На Софійській площі було не краще, там стояла цілу купа різних партій і організацій, ці сцени говорили різні опозиційні депутатики "мусимо об'єднуватися...бо тільки разом... наші могутні предки...злочинна влада". Власне той самий нафталін.
Радувало одне- я йшов і уявляв собі, як воно було тут в 1919-му, що думали ті люди які в них були обличчя, про що вони говорили.

Навагодній прєвєт насєлєнію від царя всія України

Ну просто не можу не поділитися!

Нещодавно закінчив читати "Письмо з околиці" Анатолія Дністрового. Перебуваю все ще під впливом, але тут зміг видати якісь рефлексії на тему...

Перечитував записи в своєму блозі, умовно поділив їх на дві частини:

- Я розказую який я поганий
- Я розказую про подорожі

Срана зима обмежує можливості для подорожей, тому доводиться писати про себе. Хочу кудись поїхати, може навіть відпустку заради цього візьму. Може Львів? Чи Луцьк? Чи Кривий Ріг?

Уривки з недописаних текстів

Normal
0


21


false
false
false

UK
X-NONE
X-NONE






































































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-bidi-font-family:"Times New Roman";
mso-bidi-theme-font:minor-bidi;
mso-fareast-language:EN-US;}

Є в мене одна, дуже дивна особливість. Пройобувати гарних жінок. Тобто ось сьогодні вони є і чекають коли я їм щось скажу чи кудись запрошу, а потім їм набридає. Набридає дивитися як я бігаю за ефемерними ідеалами, за обіцянками даними самому собі, за тією яка може бути кращою за всіх інших. І вони йдуть, ідуть до бритоголових покидьків у яких в труси засунений пістолет ТТ, у яких золоті зуби і старий БМВ. Вони залишають мене самого, наодинці з моїми думками, порожніми пляшками і списаними сторінками… або навпаки, списаними пляшками і пустими сторінками. Різниці немає ніякої, суть лишається тією ж. Жінки не чекають вічно, доки ти звернеш на них увагу, на хвилину втратив  рівновагу і все – отримай удар по печінці.

Інколи зустрічаєш їх на вулиці, таких гарних і темноволосих, з їх милими личками і неймовірно привабливими носиками, з їх трохи сумними очима і великими грудьми, як на зло, в коротких спідницях і босоніжках, які ніби кажуть:

«Бачиш, ти втратив всій шанс, провтикав, загубив… А міг би…. Чуєш! Міг би, тільки простягнути руку, єдине що тобі лишалося. Але ж ти не схотів. Не схотів…. Не схотів….»

І ти вдивляєшся в ці сумні очі, і думаєш, що є ж хтось хто робить їх сумними. Але комусь же пощастило, хтось щодня прокидається поруч з цими ногами і дякує Богам, за те що він не один в ліжку. А на його місці міг би бути я, міг би псувати нерви цій кралі, міг би розкидати шкарпетки по квартирі, злити її пізніми приходами додому і пляшкою віскі, що стирчить з кишені.

Її звали Оля, і їй було років дванадцять, мені ж всього на два роки більше. Вона була симпатичною вже тоді і за нею упадали всі знайомі мені на той час хлопці. Але їй не вистачило розуму обійти мене стороною. Ми проводили багато часу разом в нашій тодішній компанії, я Оля, її подруга і два моїх друга. Було літо, ми були абсолютно вільні, приходили до Оліної подруги і розмовляли. Одного разу, у встановлений час, ми втрьох з‘явилися на доріжці відсипаній гравієм, що вела до будинку. Наші дами сиділи на веранді і плакали, поруч стояв касетний магнітофон в якому надривалася на безкінечній прокрутці пісня «Альошка» «прекрасного гурту» «Рукі Ввєрх». Дівчата проплакали тоді весь вечір, але магнітофон вимикати не дозволяли.  Коли Олі настав час йти додому (вона жила най далі з усіх нас) мене відправили її провести. Ми йшли і мовчали, доки я не запитав чому вони сьогодні плакали.

-  Це через, мальчіка який мені подобається, - відповіла Оля.
- І хто ж це? – сказав я з усмішкою.
- Ти.

Власне на цьому місці мене і заклинило, я просто не знав що сказати, всю дорогу до її дому ми мовчали. Максимум на що я спромігся, це спитати чи прийде вона завтра. Оля сказала «Ні», розвернулася і пішла до свого будинку. Тоді я зрозумів, що з жінками не можна поводитися «так», якщо вони тобі подобаються. Недавно я її бачив. Красуня звісно ж, дивно, але вона майже не змінилася з того часу. Оля має опецькуватого чоловіка і гарну чорну спідницю, власне це все що я про неї знаю. Та і чи потрібно мені знати більше? Приємно бачити що в неї все добре і хворобливо-збочено питати себе чи було б їй краще зі мною. Ні, хай все буде так як є.

Є в мене одна, дуже дивна особливість. Я вмію бачити в жінках їх потенціал, можу точно сказати що з цієї виросте розумна і красива жінка, а інша вже на піку своїх здібностей. Шкода тільки я не знаю що робити з цими жінками.

Традиційно перший пост в новому році має бути такий весь розумний і концептуальний, він мав би показати який я кльовий дядько, розумашка і просто красавчик, але чесно кажучи нічого розумного в голову не приходить. Тому я просто візьму і розкажу вам, що вчора уві сні я придумав кльовий коктейль (Мєндєлєєв блядь). Коктейль називається "Пальці Джека", його рецепт дуже простий:
Берете склянку і на два пальці наливаєте Jack Daniel's. П'єте залпом.