понеділок, 29 червня 2009 р.

Коли немає нічого....

Насправді усе що відбувається не має ніякого значення. Все це тільки вуаль за якою ховається справжня краса - те що могло б бути. Вона цілує мене в ніс і шепоче "моє сонечко...", а я притискаю до грудей її серце. Я завжди мріяв щоб Вона робила якісь дурні кроки, бігла за мною коли ми сварилася, приходила до мене вночі з вибаченнями. Але Вона цього ніколи не робила, та мені було все рівно бо могла зробити. А можливість рівносильна дії.
В нас в кімнаті на стінці Вовчик написав "Who need action when you got words"... і це дійсно так.  Сьогодні я вкотре перечитував "Коли немає вини" думаю ми написали її не просто так. І вона і я щось відчували в цей час. Тоді я сидів на Сіндареллі....так само як і зараз. Тоді була зима, а в серці осінь, так само як і зараз літо, а в серці осінь.... Ті часи були багато чим схожі на теперішні... Такіж сумні і тягучі як ця пісня...


***
Стук. Стук. Озираюся навколо. Стук. Нікого немає. Тільки тиша огортає мою голову мокрими холодними руками. Яка зараз пора року? Осінь? Зима? Літо? Який день… ? Який рік!?
Я нічого не пам’ятаю. Мені страшно.  В голові не залишилося нічого… зовсім.
Озираюся навколо. Де я? Здається цвинтар. Так. Старі перекошені хрести, потьмянілі від часу гранітні плити.
Навколо огорожа… пофарбована в зелений колір, але від часу фарба облущилася. Відчинена хвіртка… біля неї темна постать. 
Підходжу ближче. Чоловік сидить спершись спиною на паркан, в руці пляшка. За спиною крила. Ангел. П‘яний ангел.
    - Шо… хочеш милості божої… б… - обличчя ангела перекошується
Дивлюся на нього чи то з жалем, чи то з розпачем. Не розумію нічого.
    - Пробачте… я…
    - Мовчи!, - перериває він мене, - ти грішник! Лише я один праведник. Бог – старий   гомосексуаліст!!!
Він зривається і біжить цвинтарем, викрикуючи свої погрози богу і мені.
Плентаюся за ним вглиб кладовища, але швидко втрачаю його з поля зору. Йду розглядаючи написи. Проходжу більш стару частину і виходжу до місця де, могили кількарічної давності. Йду вдивляючись в світлини на чорному мармурі. Всі такі сумні… такі… такі.
Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Враз схоплюється сильний вітер, він шматує мене наче ляльку і кидає на землю.
Навалюється своїм тілом, так, ніби намагається втиснути мене в Наву.
Я згадав. ЇЇ. Фото! Ні! Я рву на собі волосся і розриваю шкіру на обличчі.  Я все згадав! Нашу зустріч і наше «маленьке непорозуміння»… як ми посварилися і як вона померла. Як я жив… кілька років після цього. Чи може кілька днів? Але я все згадав.
Прикрість, жаль сум… я не знаю як описати те, що відчуваю. Але головне не це. Я зрозумів. Зрозумів, що маю зробити…
Перескочив через огорожу її могили і став руками розгрібати землю. Вона була суха і непіддатлива. Хоч би дощ пішов. Але дощу не було. І я продовжував копати руками.
За кілька хвилин мої пальці вже заюшені кров’ю, за кілка годин їх взагалі не лишилося… і я вигрібаю землю, кривавими ранами на безпалій долоні.
Я не знаю скільки часу пройшло…  почало світати. Круки дивилися на мене здивованими очима.
Нарешті. Я викопав… витягнув труну на білий світ. Я переводжу подих. Брудний, майже без пальців на обох руках, та я не відчував болю. Бо більшого болю ніж її втрата існувати не може!
Труна не хоче відкриватися, але я зубами витягую цвяхи. Обрубками руки спихаю у бік кришку… і німію…
… В труні її не було, замість неї там лежав я.

неділя, 28 червня 2009 р.

Палац, монахи і магнати

Виявляється наше болото зовсім навіть не болото! Я дуже здивувався коли прочитав скільки всього цікавого є поруч з моїм рідним Козятином. Одним словом вчора я з  і Максом їздив в село Червоне, дивитися на палаз магнатів Терещенків. На шляху заїхали в Музей Хліба в с.Білопілля.
Палац знаходиться в страшному стані, радянська влада його практично знищила розмістивши там технікум, добили все це монахи, які самостійно там оселилися. Ці дебіли повставляли в пам'ятку архітектури пластикові вікна і позадували їх огидною жовтою піною. А ще якась стара клімактична монахиня намагалася вигнати мене з території, як ви вже розумієте, майн діар френдс. нічого в неї не вийшло.
Так от результати поїздки тезами:
  • 60-70 кілометрів пройденого маршруту
  • релігійні диспути з монахинею
  • катання на тракторі
  • спущене колесо і дощ (це все чорнорота монахиня)
  • чудовий палац магнатів Терещенків
Фотки можна побачити осьо: http://picasaweb.google.com.ua/velimyr/CeYKuI?feat=directlink

вівторок, 23 червня 2009 р.

Сьогодні вранці, вперше в житті я бачив гарну НЕ-білу дівчину. Напевно вона була індускою (хоча крапинок на лобі не було) чи десь "поруч з" - індускою.
Але найголовніше, вона була дійсно гарна, така гарна що просто перехоплювало подих.

субота, 20 червня 2009 р.

пʼятниця, 19 червня 2009 р.

Білорусам респект




Home sweet home

Ненавиджу Київ, такий брудний, такий швидкий. Нікому нема діла до інших, всі пасмурні і сонні вранці, втомлені і зайобані ввечері. Всі кудись біжать, штовхаються і не вибачаються, поспішають влізти в свої набиті людішками маршруточки, щоби там дихати чужим потом. Колись я хоч метро любив, там було прохолодно і гарно пахло, але чомусь метро перетворилося для мене на якусь клоаку.
Нещодавно подруга сказала що більше так не може, що її занадто сильно дістало це місто і таке життя. Вона звільнилася з роботи і через тиждень їде додому.
Додому... А я не був вдома вже чорт знає скільки. І чесно кажучи щось почав боятися туди їздити. Може через те що знову доведеться нажиратися з якимись подонками в парку, дивитися на маленьких місцевих лолі, які бігають купками по 3-5 штук і ловити на собі погляди якихось відморожених дебілів. А ще слухати Славуту і його чергові "геніальні" ідеї, бачити п'яних в хлам друзів, які могли кимсь стати і не стали, думати чи став кимсь ти. Одне спасіння в цьому місті мій двоколісний друг і природа...

понеділок, 15 червня 2009 р.

Львів Львів Львів Львів Львів



...... Львів. я навіть не знаю що сказати... просто Львів,більше додавати нема чого. Місто куди я так довго хотів, місто куди я нарешті потрапив. Тут, як ніколи раніше, я відчуваю власну плебейську сутність, відчуваю який я грубий, неотесаний, ідіотичний. Так я себе ще відчуваю поруч з Кіаною. Цікаво якщо сумістити їх… Кіану і Львів, я помру від сорому?
Але одне я знаю точно, якщо колись…. Ні не так…. Коли я втрачу тут все що маю, я поїду в Львів і почну життя спочатку. А взагалі їхати не хотілось, зовсім не хотілось… і от я вже кілька годин в цьому довбаному Києві відчуваю таку пустоту, ніби відкраяли шматок мене і десь там лишили. Одним словом зробіть хоч щось, посадіть мене у Львові у в’язницю, вбийте і там закопайте, або одружіться зі мною хтось, просто зробіть так щоб я лишився у Львові…

середа, 10 червня 2009 р.

«Записки Хворого Полярника» Вступ, Зачин, Заміс тіста…



Normal
0




false
false
false

RU
X-NONE
X-NONE













MicrosoftInternetExplorer4





























































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-qformat:yes;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-fareast-language:EN-US;}

***

-            - Не хочу…

Все інше стало нецікавим, неважливим і невартим уваги. Все чим я жив попередні пів року, двома словами перетворили на непотрібний нікому дріб‘язок. Відчуття такі ніби…ніби…коротше хрінові відчуття.

Я пішов. Не оглядаючись, обізлившись на цілісінький світ, на небо, на зорі на землю і звісно на Сонце. О, як же я на нього розізлився! Це була така кипляча злість, тягуча як чорна смола яку в дитинстві варив мій дід, щоб підлатати дах. Моя смола, так само як і дідова бурлила як навіжена, пухирці повітря час від часу виринали на поверхню і лопалися, розляпуючи чорну в‘язку гидоту навколо.  Не хотів нікого бруднити, та так уже вийшло, багатьох довелося пообпікати, доки не вирішив досить! Досить мучити людей своєю присутністю і досить мучити себе Сонцем на небі. Я пішов в геологічний інститут і записався добровольцем на Північний полюс. Взяли мене радо, бо мало хто хотів кілька років провести наодинці з собою в малесенькій будівлі геологічної станції. Я підписав контракт, для мене провели кількаденний вишкіл-інструктаж і сказали що за кілька днів літаком мене доправлять на місце мого нового життя.

Виглядало це дуже оптимістично, військові, свіжовимиті вантажівки з яких солдатики викидають якісь пакунки і розкладають перед роззявленою пащекою вантажного літака, а же кілька блискучих приладів які я мав встановити на полярній станції книги для мене і рюкзак з особистими речами. Все це лежало на аеродромі (речі), ходило по ньому(геологи), матюкалося на ньому (солдати) і їло шоколад (я). Не знаю чому але шоколаду я вирішив наїстися наперед, хоча це й не допомогло ще перед посадкою в літак я виблював весь шоколад, разом з залишками спогадів, сумнівів і дурних думок з довгими руками, язиками, хвостами, якими вони чіплялися за навколишні предмети і намагалися втримати мене тут. Єдине що я попросив це замінити кілька ящиків горілки яка мені була видана в інституті на вино. Погодилися, не зразу але таки вирішили не сперечатися зі мною, виглядало це як останнє бажання засудженого на страту. Ну і що до біса! Зате тепер в мене є чудове вино.

Полюс виявився таким яким я його уявляв, засніженим, білим і головне там не було Сонечка. Чудово. жити можна. Хлопці з вертольоту допомогли мені перетягнути речі до бункеру де я мав жити і працювати наступні кілька років. Коли вони полетіли, я зайшов до бункера, зачинив двері, і взявся розпалювати піч, Бо холод був просто собачий. Коли хоч трохи потеплішало, я забрав павутину з столу витер знайдений на поличці гранчак і налив собі вина. Головне пережити зиму, повторював я собі, головне пережити зиму говорив я уві сні… головне пережити зиму, а весною буде легше.

Хвороба прогресує



Normal
0




false
false
false

RU
X-NONE
X-NONE













MicrosoftInternetExplorer4





























































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-qformat:yes;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-fareast-font-family:"Times New Roman";
mso-fareast-theme-font:minor-fareast;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Ну от це нарешті сталося, я остаточно збожеволів, довгий затяжний розлад психіки нарешті розродився хворобою. Роздвоєння особистості. Тепер в моїй бідній голівоньці не тільки я, а ще Хтось. З довгих і ненудних розмов з Хтосем по дорозі з-дому-на-роботу та з-роботи-додому я виявив що цей Хтось насправді Хворий Полярник. Хворий Полярник тепер живе у моїй голові тому так би мовити «велкам ту ауер клаб».

Для того щоб допомогти собі, допомогти Полярнику, допомогти Світу і просто збільшити кількість чогось навколо себе (а ще аби вилити нарешті все те лайно з своєї голови і як казав Дністровий «писати щоб не збожеволіти від світу»), я розпочинаю (а може вже й завершую) цикл інтерактивних ЖЖ-постів об’єднаних під загальною назвою «Записки Хворого Полярника», якщо все вдасться може це переросте в мій черговий «шедевр», витвір моєї вже точно хворої уяви, якщо ж ні, дідько з ним буде просто цикл постів в ЖЖ.

В чому буде виявлятися інтерактивність? Дуже просто, мені нудно, огидно, а головне ліньки писати свої твори самотужки. Хочу аби ви, майн діар френдс, допомагали мені в цьому. Допомога приймається в будь-якому вигляді: критичні коментарі, крики «це хуйня не пиши таке більше», ідеї як змінити сюжетну лінію, портрети головних героїв (для тих хто вміє малювати), чи просто картинки, музика в тему, коротше все що допоможе зробити з цього нудного твору хоч якусь цікавинку.

Отож починаємо…

Огидні мутанти... будьте цікавішими!

"Ви всі нецікаві огидні мутанти..." Вирвалося вчора ввечері в центрі на лавочці після пів-пляшки Сапераві. Ніхто навіть не помітив, і це довелося повторити ще раз. Але навіть після другого разу це ніхто не помітив. Але це факт. В моєму житті зовсім нема цікавих людей, (ладно брешу є одна цікава людина, але з об'єктивних причин не можу спілкуватися з нею багато) всі такі нудні і нецікаві шо аж просто капєц!
Ну як же так, га? Таке відчуття що ми всі сорокарічні дядьки яких турбує тільки як нагодувати дітей і як попити горілки з кумом. Це просто жах, люди агов!!! Ви деградуєте, і я дергадую разом з вами! Всі ваші проблеми передбачувані (і мої теж), всі ваші вчинки я бачу на три кроки вперед (і свої теж), ваша хронічна клімактеричність вже в печінках сидить (і що найгірше моя теж)
Ну скажіть будь-ласка чому не можна бути цікавими? Га? Ну хоч краплинку, хоч трошки поводьтеся нестандартно!
Сьогодні сказав подрузі що від неї гарно пахне, що коли вона підходить до мене ззаду я розпізнаю її за запахом, і що ви думаєте вона мені відповіла, вона сказала "Ти что у міня же єсть мальчік!" Як то я їй запропонував непристойний секс...
Люди я вас благаю, будьте, блять, цікавішими!!!

понеділок, 8 червня 2009 р.

Це нарешті сталося!

Ура! Це все таки сталося, на вихідних я їду в Львів. В зв'язку з цим у мене до вас два питання:
1. Бігом розказуйте мені що в Львові треба побачити і де побувати, ну і звісно, де можна смачно поїсти
2. Як не повертатися в огидний Київ і назавжди залишитися в Львові?
Поки що із запланованого: Личаківське (ну як же інакше), Музей Зброї (ех мій фетиш) Криївка ... що далі?