Про колишніх

Інколи мені здається, що минуле стискається, воно не однорідне і час скручується в тугий клубок подій.  З нього вже важко виокремити окремі історії. Ба гірше, з нього практично неможливо виокремити минулих жінок. Всі колишні мають однакові обличчя, пройдені і забуті. Вони наче міфи ацтеків чи майя, стерлися з пам'яті, завойовані конкістадорами теперішніх закоханостей. На прудких, жилистих конях любові, красиві темноволосі жінки перемагають інших, знається теж красивих і теж темноволосих. Але я вже не впевнений. Історії сплітаються в одну і я вже важко розрізняю з тією чи іншою людиною ця історія ставалася. Та і чи має це якесь значення? Напевно ні. Важливо те, що вони йдуть, хоча мені так би хотілося ці історії запам'ятати. Але ті історії, що творилися в доелектронну добу, без інтернету і коли "The 69 eyes" ще були популярні, ці історії дуже важко записуються в блоги, важко друкуються і майже не публікуються. Мережа ніби каже: ні чоловіче, мусиш їх усіх пам'ятати, берегти в пам'яті, це твої жінки, твої історії і твоя відповідальність. Май силу тримати їх в голові, якщо вже не вистачило розуму тримати їх в серці. І я дуже стараюся, чесно, але робити це стає все важче. Історії втікають від мене в інші міста і навіть інші країни, вони гинуть в потоці щоденних турбот, але найсмертельнішого удару їм завдає фраза "не розказуй мені цього". Єдина можливість зберегти пам'ять про колишні історії і колишніх жінок це розказувати їх, міфологізувати, переводити їх в ранг божеств. Може тому в моїй голові усі мої колишні жінки прекрасні і чудові?

Про Сараєво яке для початківців

Все почалося з книжки. На останніх сторінках українського видання роману "Чотири стіни і місто" Звонко Карановича я знайшов вірш того ж таки автора. І аби зрозуміти цей вірш, мені довелося їхати на Балкани.

"Торгуючи з Богом
я став його вуличним ділером
завжди в тій самій шкірянці
в тих самих запилених туфлях
я виріс у мороці
і дивився як блимає світло
навколо обранців
готовий був вибухнути в своєму закутку
і врятувати свою а може й твою душу
і душі всіх душ
але це вже зробив один задовго до мене
йому дали шанс а тоді розіп'яли
мені ж лишилися тільки
чотири стіни і місто
і це єдине що маю…"

Балкани загадкові й незрозумілі. Вони пекучі, наче обвітрені губи, які бувають у тебе, коли ти довго стоїш на пагорбі біля Сараєво і дивишся на місто, що розкинулося у тебе під ногами. Дивишся як воно розтікається черепичними дахами по долині, як мерехтить нічними вогнями, коли ти втомлений і щасливий спускаєшся від Білої фортеці, де спостерігав захід сонця над містом. Люди тут ніби носять в серці велику таємницю, кожен свою, і оберігають її від чужих поглядів, але все ж відблиски цих таємниць можна побачити в їхніх очах. Вони нікуди не поспішають, ніби знають, що поспіх ні до чого не призведе, що треба вміти жити повільно і насолоджуватися кожною миттю, бо ти ніколи не знаєш яка з цих митей стане для тебе останньою. Боснійці радіють початку дня, п'ючи каву з малесеньких чашечок, сидячи на вулиці біля невеличких кав'ярень, вони вітаються зі знайомцями, ходять вулицями міста, щоб надвечір знову повернутися в ті ж кав'ярні й додати до вечірньої кави ще й кальян. Вони певно вже знають ці вулиці напам'ять, можуть пройтися ними з закритими очима, але все ж так само продовжуватимуть повторювати з точністю свої дії: на перехресті підняти капелюха і сказати "Вітаю, Саміре!", на набережній річки Міляцки помахати старому Далібору, а біля ринку Меркале, купуючи трохи в'яленого м'яса, злегка кивнути головою Слободану, хоча він і серб та все ж ви усе життя живете в сусідніх будинках.

"… вигнаний поміж люди
продаю
любов сліпим перехожим
симфонії з пекла
дебелих дітей
завжди голодних
проходжу
завжди тою самою вулицею
завжди в тих самих заяложених джинсах
завжди зі спеченими губами…"

Всю поїздку в Сараєво я постійно стояв перед якимись проваллями: на горі Требевич, де в 1992-му році стояли сербські сили, що обстрілювали Сараєво, на Білій фортеці (Bijela Tabija) з іншого боку річки, де я теж сидів над проваллям, на теплому, нагрітому сонцем білому камені. У місті Мостар, на славнозвісному середньовічному мості мені подумалося, що навіть мости тут є лише тонкою смужкою землі над безоднею.
Мені здається, що вся ця земля, усі Балкани й Боснія в тому ж числі - це велика метафора провалля, перед яким ти стоїш. Воно красиве, від нього перебиває дихання і захоплює погляд, але зроби всього лиш один необережний крок вперед - і ти уже шкереберть полетиш вниз. Історія цієї багатостраждальної землі тільки підтверджує мою гіпотезу. Тут і там в Сараєво є нагадування про минулу війну. Будинки з слідами від снарядів зустрічають тебе одразу біля аеропорту і ти постійно їх помічаєш блукаючи містом, нікуди від них не сховаєшся, так чи інакше вони будуть нагадувати про себе. Часто на тротуарах і дорогах зустрічаються "сараєвські троянди" - місця, куди влучили снаряди, місцеві засипали червоним бітумом, аби завжди пам'ятати про жертв, які від цього влучання загинули. Музеї в Сараєво, які розповідають про війну стоять порожні й занедбані, пил вкриває експонати й гулкими коридорами майже ніхто не ходить. Це тому, що спогади ці живуть досі в серцях місцевих людей, а приїжджим про Боснійську війну краще за будь-який музей розкаже саме місто.

"… я хотів сказати тобі
часом мені так самотньо
стою
дивлюсь людям просто у вічі
вони дзеркала печалі
тужливі скрипки
із сірих околиць міста…"

Але найгарніше, що я бачив в Боснії - неймовірно красива природа. Коли ми їхали поїздом з Сараєво в Мостар, то я не знав до якого вікна кидатися і в яку сторону дивитися: такі чудові краєвиди були навколо нас. За дві години дороги, ми проїхали кількадесят тунелів, побачили засніжені гірські вершини, річки з красивою, бірюзовою водою і зелені схили гір, такі прекрасні, що очі не могли вмістити стільки побаченої краси. Але природа в Боснії самотня: це краса не натовпів, а краса пустоти. Саме тому, для того щоб зрозуміти суть цих країв, потрібно видертися якнайвище, і вже потім дивитися униз. Тоді ти зможеш побачити те, чого не помітив, коли проходив зовсім поруч, коли торкався до безлічі вулиць, коли вдихав запах смачної боснійської їжі, перемішаної з журбою і спеціями.
Справжня краса цієї чудесної країні в твоїх враженнях від неї, в тому, що ти повезеш додому, в тому що лишиться в твоєму паспорті, після того як прикордонник поставить у ньому штамп.

"… я сказати тобі хотів
що я звик до самотності
вона не болить
лишень жевріє
а як з'явиться пломінь пристрасті
це буде кінець
ватра - диявол
сатана з безліччю жадібних лизнів
який
особисто приходить по душу
і з нею щезає…"

P.S. Всі ці кілька днів у Сараєво я намагався зрозуміти причини усіх нескінченних Балканських війн, жорстоких різанин, етнічних чисток, взаємної ненависті, яка раз по разу розгорається на цій благословенній, але кривавій землі. Мені здавалося дивним як ці люди, які так щиро посміхаються мені, чужинцю, дають мені їсти свою їжу, дозволяють дивитися мені на їхніх жінок, ходити їхніми вулицями, можуть так непримиренно воювати з тими, з ким поруч живуть сотні років?
І тільки зараз я зрозумів… Подивіться на цю красиву землю, хіба заради неї не варто воювати?


P.P.S Повнісню вірш "Психоделічне хутро" Звонко Карановича можна прочитати тут: http://www.rastko.rs/rastko/delo/12247

Я все рівно тебе покину

Я все рівно тебе покину, зроблю тобі боляче, налажаю, розіб'ю серце, чи що там ще роблять такі мудаки як я, з такими хорошими дівчатками як ти. Проте ти маєш це запам'ятати і ніколи не забувати. Я з тої категорії поганців, які при розгляданні здалеку виглядають цілком пристойними, а роздивитися суть можна тільки підійшовши впритул. Більшість чоловіків прості і примітивні, як садовий інструмент, як звичайні граблі на які ти наступаєш знову і знову. Знаєш як вони працюють, куди б'ють і як сильно, але все рівно повторюєш. Із більшістю діє просте правило: чекай гіршого, сподівайся на краще, це і є та тисячолітня істина, на якій будували свої стосунки наші прадіди. Але це більше не працює.
Вибач, не хочу тебе засмучувати, але навколо лише повна фігня, всі люди мудаки, а я серед них чи не найбільша сволота. От вгараздило ж тебе, так? Стільки негідників навколо, скільки уродів і покидьків, що просто голова обертом іде. Ти можеш обрати будь-кого з них і він до свого останнього свого подиху буде псувати тобі життя, а ти народиш йому купу дітей. У вас все буде добре і чудово, гарне весілля, красиві подружки нареченої в однакових сукнях, а ще купа романтичного непотребу якими більшість чоловіків намагаються привабити більшість жінок. Але ж ти цього не хочеш, правда?
Власне ти сама не усвідомлюєш чого хочеш. І знаєш, я тебе в цьому плані прекрасно розумію.

Про цитати і локації

Помітив одну цікаву річ: я майже ніколи не надсилаю жінкам одні і ті ж цитати. Для кожної у мене є свій набір. Думаю це навіть якось непристойно, одні і ті ж слова слати багатьом жінкам, це так наче одразу після близькості з однією іти до іншої. Інтелектуальна гігієна це, знаєте, дуже важливо.

З локаціями, які трапляються в цьому місті інакше. Я всіх воджу одними і тими ж маршрутами. Мені хочеться аби вони побачили місто моїми очима, хочу дозволити їм засунути їхній мозок в мою голову і відчути усе так, як відчуваю я. Вважатимемо це такою собі компенсацією за те, що засовую я в них. Я про історії, якими я напихаю їхні милі голівки, звісно ж. Проте як правило жінкам не хочеться розбиратися в тобі, не хочеться ставити, себе на твоє місце, копатися в глибинах. Їм хочеться аби це робили із ними... Жінки категорично бажають проникнень, проникнень в їхню душу, в їхні серця. Вони дбайливо мостять в своєму серці гніздечко, а всі ці ноги, груди, посмішки, то лише запрошення завітати всередину.

Але я хочу сказати про локації. Кожна з них щось означає, кожна має якийсь прихований сенс. Звісно ж довелося зіпсувати не одні стосунки, доки вдалося зрозуміти коли вчасно показати їй те чи інше місце. На Щекавицю не варто іти без романтичних почуттів, якщо не одне до одного, то хоча б до міста, вечірніх вогнів чи червоного сухого. Хоча б щось одне із цього списку ви обоє маєте любити, інакше прогулянка перетвориться на "кудитименепривів!?"

Рибальський міст ідеально пасує хуліганкам, таким що хочуть віддаватися щиро і повністю, не залишати нічого, випивати до краплі, стрибати і пірнати з головою. Віддаватися емоціям я маю на увазі. Привести на Рибальський серйозну жінку в чобітках з високими підборами і в елегантному пальто було б великою помилкою, можливо останньою помилкою у ваших стосунках. Вона пройшла б по уламках розбитих пляшок, якими щедро всіяний міст і які лишилися там від попередніх коханців, геть від тебе і зникла б поміж Верхнім і Нижнім валом і ти б її більше ніколи не побачив.

Якщо ж хочеш показати жінці Художню школу, то без інтелектуальної інтимності, що виникає тільки після тривалих розмов і певного багажу прочитаних книг, туди не варто навіть потикатися. З "Художкою" в принципі найважче, тому туди треба вести тільки справді важливих для тебе людей. Кілька разів я осквернив це місце випадковими жінками, більше таких помилок я собі не дозволяю.

Місця в Києві як і цитати з улюблених книг, пасують не всім і не усіма будуть оцінені. Тож я завжди ретельно вибираю що читати і куди вести жінку, хоча ця ретельність збоку і може скидатися на хаотичні рішення. Але будемо відверті, хіба це когось хвилює?

Ти приходиш до мене ввечері. Несміливо дзвониш в мої двері і мільйон разів вибачаєшся за те що потурбувала. Заходиш в кімнату, а твоє волосся лишається в повітрі разом з твоїм запахом. Я беру його і кладу собі на коліна, довго дивлюся, перебираючи пальцями, і опускаю в нього руки, наче в посудину із щастям. Я вдихаю твій запах, ловлю зубами твої флюїди і ковтаю їх. Хочу їсти їх наче ненаситний монстр, наче людожер після зимової сплячки. Я висмоктую їх з твоїх легень, злизую їх з твоїх губ, але мені мало. Мені всього цього недостатньо.
Ти торкаєшся речей на моєму столі, проводиш пальцем по скатертині, по листках паперу, по чашці з холодним вже чаєм. Ти дивно посміхаєшся, дивлячись десь в себе, дивлячись поміж стін, поміж моїх ребер, через шкіру і кров, через простір і час – ти дивишся і посміхаєшся. Радієш з того, що ти торкалася до речей до яких я торкався. Я обриваю твої думки, питаючи чи не хочеш ти чаю, а ти хитаєш головою і береш з моєї тумбочки дві склянки, ставиш їх на стіл і наповнюєш. Наповнюєш алкоголем, який так мені потрібен, без якого я зараз не можу жити, який заміняє мені кров. Твою кров. Ти давишся, кашляєш, але п’єш заміцний для тебе напій, гойдаєш його в склянці як часто гойдаєш мене в моменти полинового відчаю. Коричнева рідина стікає по стінкам, а я стікаю до твоїх ніг.
Ти дивишся на мою стінку, на якій висять гори і Її фото, на секунду по твоєму обличчі пробігає тінь ненависті. Твої довгі пальці стискаються в кулачки, але ти не можеш вгамувати їх дрижання. Я бачу це, відчуваю що ти знову починаєш перейматися минулим, відчуваю, що ти провалюєшся в глибину чорної і гулкої люті. Груди під твоїм светриком колишуться в такт гніву, ти починаєш нагадувати розсерджену кішку. Хочу тебе заспокоїти - обіймаю і відводжу погляд від стіни. Гладжу твоє довге світле волосся, цілую тебе і притискаю до себе. Шкода, що це ніколи не допомагає - ти починаєш схлипувати. Питаю чому ти плачеш, шепчу тобі на вушко, що нема ж ніяких причин для хвилювання. Але ти не чуєш мене, просто продовжуєш ридати, заглушаючи мене і себе, заглушаючи твій біль і ненависть. Я бачу як з твоїх очей капають чорні сльози ревнощів, як вони збираються в пружні калюжі на підлозі. Ці калюжі колишуться від твоїх ридань, по них пробігають маленькі хвильки, чорні сльози витягуються в напрямку мене, підповзають все ближче. Біля моїх ніг вони закручуються в чорні спіралі і продовжують повзти, піднімаючись вгору. Відчуваю як вони течуть по моїй шкірі вверх, все вище і вище, і от я вже весь в них, в твоїх сльозах. Сльози заповзають мені в рот чорним джгутом, все течуть і течуть з твоїх очей прямо по моєму язику, крапаючи чи то в горлянку чи то прямо в серце. В серце. Бо тільки так можна пояснити, чому починаю ненавидіти себе за те, що не можу зробити щасливою свою жінку, чому дозволяю аби вона плакала через мене, аби була нещасна.
Огортаю тебе всю, притискаю до себе ще міцніше, бо хочу щоб твоє ніжне тільце перестало здригатися в конвульсіях. Мої руки проникають під твій светр і тягнуть його вгору, роздягаю тебе і безперестанно цілую. Не даю твоїм губам відірватися від моїх, аби всі твої страждання, вся гіркота потрапила до мене, хочу випити її всю, бо може хоч так зможу спокутувати твою вину. Підіймаю тебе на руки і несу до ліжка, обережно кладу і на секунду завмираю, дивлячись як твоє світле волосся розсипається по білій подушці. Занурююся в тебе обличчям, притуляюся так міцно ніби хочу злитися з тобою. Прошу, молю всіх Богів, аби молекули наших шкір почали рухатися якомога швидше, щоб вони проникали одне в одного, як це робимо зараз ми, щоб вони злилися, зрослися, стали навічно нероздільними. Я піднімаю очі вгору і бачу твоє підборіддя, бачу пульсуючу артерію на шиї, фізично відчуваю як по ній тече кров наповнена твоїми криками і стогонами. Відчуваю як хочу розірвати її зубами, хочу впиватися в цю білосніжну шкіру і відчувати солодко-солоний смак твоєї крові. На очі навертається туман і я бачу як по моїм зубам скрапує кров. Вона ллється на пасма твого білого волосся, розтікається по подушці, а я розтираю твою шкіру зубами в порох. Але все минає, я відсторонююся від тебе і лякаюся - своїх думок, своїх вчинків і того що поруч зі мною лежиш саме ти. З криком я скочуюся на підлогу і моє тіло гучно вдається об холодні дерев‘яні дошки. Починаю швидко перебирати ногами, намагаючись відсунутися від тебе якомога далі, зминаючи картатий килимок, який лежить на підлозі. Мої очі наповнені страхом людини, яка враз прокинулася серед абсолютно незнайомих людей що грали роль її сім‘ї. Я щось шепчу, гарчу як звір і бормочу незрозумілі слова які ніяк не хочуть складатися в осмислений текст, забиваюся в дальній куток і майже втрачаю контроль над собою.
Ти теж злякалася, тремтячи, навпомацки шукаєш свою білизну і поспіхом її надягаєш, якось потрапивши в рукава светру, хапаєш сумочку і вибігаєш з моєї квартири вся в сльозах. А я ще довго сиджу в кутку, обхопивши голі коліна руками, трясуся наче в лихоманці, щось белькочу і дивлюся на фото зі стіни, на найкраще фото, яке я зробив в своєму житті.


28.02.2011р.

Про дім

Колись на запитання де ти живеш, я відповідав просто: "десь в електричці між Києвом і Козятином і це було дуже близьким до істини, це default-city на берегах Дніпра не стало мені рідним, а любов до мого рідного, не підтверджена щотижневими з ним здибанками випарувалася, як і любов до тієї дівчинки з паралельного потоку в університеті, із глаз долой…. ну ви зрозуміли. Але зараз мова не про Аню, а про міста. Довгий час у мене не було місця де було б добре і затишок доводилося шукати поміж жіночих білосніжних стегон і між ковтками віскі в напівтемних і теплих барах. Зрозуміти мене можуть напевно тільки ті, хто теж так жив.

Так от коли в мене врешті з'явилося чотири стіни які можна було б назвати домом, то я звісно ж зрадів і першим ділом почав думати… ні не про колір стін, а про те як я зберу там друзів і ми влаштуємо міні вечірку, бо якщо ви не знали то на вечірки вдома у мене фетиш з часів "Wiskey in the jar" Металіки. Власне як тільки так і зразу цю свою мрію я здійснив, купив вина і пива і покликав людей, які не просто так. У когось вийшло прийти і мої сусіди слухали крики чайок до 5-ї ранку :) а в когось ні і вони прийшли пізніше в індивідуальному порядку з обов'язковими обіймашками і обговоренням відсутності в мене меблів. Все це було справді круто і весело, дякую що допомогли мені здійснити цю мрію. Але був ще варіант тих хто казали "дадада, ми точно будем, от прямо завтра, тобто після завтра, от щас котик мій докакає і я вже біжу" і їх все не було і не було. Ну ок, подумав я тоді, соромляться може, чи бояться того що треба далеко їхати у всякі "кінці географії", мало які там в людини можуть бути проблеми з моїми єбєнями. Але коли мені сказали "ти так активно запрошуєш мене в гості, ти що хочеш мене трахнути" от тоді #хлопціяохуїв Як можна було потрактувати мої чесні пропозиції розділити зі мною радість від нового дому, як банальне бажання статевої єблі, я просто не розумію. Так от не хочете їхати до мене в гості, та блять будь-ласка я ж вас насильно не тягну. Тим паче що дійсно є люди в яких не виходило мене відвідати в моєму однокімнатному палаці, але які точно то зроблять за першої ж нагоди. Ну не хочеться, йопт так і скажіть, так і так, "їбала я в рот їхати до тебе в дупу світу і там з тобою пити вино і говорити за життя, нахуя мені ці приколи" це буде чесно, відверто, а головне  я зрозумію! Я не тішу себе ілюзіями, що я ваш суперліпший друг і ви прямо кип'ятком пісяєте так хочете до мене в гості, але просто не треба пиздіти ок? Просто в світі наповненим лайном, брехнею і підарасами, треба хоча б говорити правду. Завжди.

Я просто залишу тут цитату Джона Фаулза...

Об'єкт експерименту відноситься до добре вивченої категорії інтровертів-недоінтеллектуалів. Повністю відповідаючи нашим вимогам, структура його особистості в цілому не представляє значного наукового інтересу. Визначальний принцип соціальної поведінки негативний: навички співжиття ніяк не виражені. Витоки подібної установки лежать в едиповому комплексі об'єкта, що зазнав лише часткову деструкцію. Спостерігаються характерні симптоми боязні авторитету в поєднанні з неповагою до нього, особливо до авторитету в його чоловічих проявах, і традиційно супутній синдром амбівалентного ставлення до жінки, при якому вона розглядається і як предмет жадання, і в якості агента невірності, тобто допомагає об'єкту виправдовувати власну мстивість і власні зради.

[...]

Його метод зваблювання заснований на нав'язливій гіпертрофії власних самотності і невдачливості - по суті, мова йде про рольову структуру «дитина що заблукала». Таким чином, об'єкт апелює до пригнічених материнських інстинктів своїх жертв, на яких, і береться паразитувати з псевдоінцестуальною жорстокістю, що властива його психологічному типу.

Об'єкт, як і переважна більшість людей, ідентифікує бога з фігурою батька, люто заперечуючи саму віру в бога.

З чистого кар'єризму він постійно інспірує навколо себе ситуацію повної самотності. Домінантну, травму відлучення сублімує, прикидаючись бунтарем і аутсайдером. У пошуках ізоляції підсвідомо орієнтований на виправдання своєї жорстокості до жінок і неприязні до спільнот, чиї засадничі правила суперечать потужному імпульсу самозадоволення, що визначає поведінку об'єкта.

[...]

Підсумуємо: в поведінковому плані об'єкт - жертва невірно осмисленого рефлексу непереборних перешкод. У будь-якій обстановці він виділяє насамперед фактори, що дозволяють відчути себе самотнім, виправдати свою неприязнь до значущих соціальних зв'язків і обов'язків, а отже, і свою регресію на інфантильний етап витісненого аутоеротизму. В даний час ця аутистська регресія побутує у вищезгаданій формі любовних інтрижок. Незважаючи на те, що всі спроби об'єкта розрядити конфлікт естетичним шляхом зазнали повну невдачу, можна прогнозувати і подальші спроби подібного роду, а також формування стандартною для цієї категорії осіб манери поведінки в культурному просторі: непомірне схиляння перед авангардистським іконоборством, зневага традиціями, маніакальні спалахи братської любові до товаришів по бунтарства і нонконформізму, густо перемежовуються припадками депресії і самобичування, що затьмарюють творче та особисте життя.

[...]

І не дивно, що на схилі років багато хто з пропащих бунтарів, бунтарів, які обернулися розумними трутнями, жадібно засвоюють новітні філософські віяння, натягують на себе маску циніка, з-під якої визирає переконання - як правило, паранояльних, - що світ поглумився над їх кращими почуттями.