«Записки Хворого Полярника» Вступ, Зачин, Заміс тіста…

Normal
0




false
false
false

RU
X-NONE
X-NONE













MicrosoftInternetExplorer4





























































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-qformat:yes;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-fareast-language:EN-US;}

***

-            - Не хочу…

Все інше стало нецікавим, неважливим і невартим уваги. Все чим я жив попередні пів року, двома словами перетворили на непотрібний нікому дріб‘язок. Відчуття такі ніби…ніби…коротше хрінові відчуття.

Я пішов. Не оглядаючись, обізлившись на цілісінький світ, на небо, на зорі на землю і звісно на Сонце. О, як же я на нього розізлився! Це була така кипляча злість, тягуча як чорна смола яку в дитинстві варив мій дід, щоб підлатати дах. Моя смола, так само як і дідова бурлила як навіжена, пухирці повітря час від часу виринали на поверхню і лопалися, розляпуючи чорну в‘язку гидоту навколо.  Не хотів нікого бруднити, та так уже вийшло, багатьох довелося пообпікати, доки не вирішив досить! Досить мучити людей своєю присутністю і досить мучити себе Сонцем на небі. Я пішов в геологічний інститут і записався добровольцем на Північний полюс. Взяли мене радо, бо мало хто хотів кілька років провести наодинці з собою в малесенькій будівлі геологічної станції. Я підписав контракт, для мене провели кількаденний вишкіл-інструктаж і сказали що за кілька днів літаком мене доправлять на місце мого нового життя.

Виглядало це дуже оптимістично, військові, свіжовимиті вантажівки з яких солдатики викидають якісь пакунки і розкладають перед роззявленою пащекою вантажного літака, а же кілька блискучих приладів які я мав встановити на полярній станції книги для мене і рюкзак з особистими речами. Все це лежало на аеродромі (речі), ходило по ньому(геологи), матюкалося на ньому (солдати) і їло шоколад (я). Не знаю чому але шоколаду я вирішив наїстися наперед, хоча це й не допомогло ще перед посадкою в літак я виблював весь шоколад, разом з залишками спогадів, сумнівів і дурних думок з довгими руками, язиками, хвостами, якими вони чіплялися за навколишні предмети і намагалися втримати мене тут. Єдине що я попросив це замінити кілька ящиків горілки яка мені була видана в інституті на вино. Погодилися, не зразу але таки вирішили не сперечатися зі мною, виглядало це як останнє бажання засудженого на страту. Ну і що до біса! Зате тепер в мене є чудове вино.

Полюс виявився таким яким я його уявляв, засніженим, білим і головне там не було Сонечка. Чудово. жити можна. Хлопці з вертольоту допомогли мені перетягнути речі до бункеру де я мав жити і працювати наступні кілька років. Коли вони полетіли, я зайшов до бункера, зачинив двері, і взявся розпалювати піч, Бо холод був просто собачий. Коли хоч трохи потеплішало, я забрав павутину з столу витер знайдений на поличці гранчак і налив собі вина. Головне пережити зиму, повторював я собі, головне пережити зиму говорив я уві сні… головне пережити зиму, а весною буде легше.