Мене дико видрочує цей "день перемоги". Харить та ницість з якою товстопузі чиновники заглядають в очі старим пердунам з НКВД ввішаним медалями за розстріли українського населення, за згвалтованих жінок Берліну, за закатовану Празьку весну... Невже ще в когось існують якісь візії на рахунок того, що ці ветерани, які ще живі, колись сиділи в окопах? Ні шановні, стоячи в окопах по пояс в крижаній воді, ховаючи лице в болоті, сидячи в ямі коли над тобою проїжджає танк помираєш швидко. А всі ці дідулі з бряцаючими грудьми тільки й вміли виселяти села, сидіти в "заград отрядах" і писати анонімки. Мене дістав цинізм з яким в школах проводяться "уроки мужності", якої, блять, мужності!? Закидати німців шапками це мужність? Здохнути на колючому дроті на який намотані твої кишки це мужність?
Давайте дивитися правді в очі. Солдат-фронтовиків використали як дешевих повій. Їхніми трупами завалювали амбразури ДЗОТів, їх втрати не рахували, їхнє життя не важило нічого. Нічого, бо вони воювали за чужу країну, за чужий народ. А те що відбувається зараз це дешеве позерство, всі ці георгіївські стрічечки, всі ці планки на грудях, всі ця напускна святковість. 
Нудить від показушності і намагання випендритися перед невідомо ким. Одна імперія перемогла іншу, частково нашими руками. Що тут святкувати.

P.S. Якщо я когось образив цим постом, так я зробив це спеціально. ;)