Інколи хочеться отак взяти і написати всю ту фігню, яка живе в мене в голові, в ЖЖ. Когось обматюкати, на когось наїхати, висловити кілька їдких зауважень, написати десяток "влучних" коментів. Хочеться порозпалювати ворожнечу на політичні теми, на релігійні і національні, хочеться зайти в чужі блоги, наспамити і нафлеймити, показати який я Д'Артаньян а всі навколо підараси нехороші люди. Хочеться щоб весь світ знав що який я толерантний, вихований, чемний і розумний, щоб всі довідалися що я ліберал, демократ, крутий чувак, філософ, інтелектуал, інтелігент, диригент і просто маладєц!

Але потім подивишся на тих хто не стримався і зробив це до мене і опускаються руки. Якщо наші діти колись почитають наші блоги, вони жахнуться того, ким були їхні батьки. Тому я не буду писати нічого з вище перерахованого. Мій максимум це цей пост - констатація факту.

P.S. Сину, якщо ти колись читатимеш цей пост, вибач свого тата за матюки в тексті. Пам'ятай - матюкатися не можна!

Про порядність і чесність

Сьогодні мені довелося наткнутися на текст про порядність і справедливість. В тексті висловлювалася класична гіпотеза - "якщо діти перестануть матюкатися і показувати одне одному геніталії - в світі різко підвищиться рівень культури".
Не сказати щоб мене це аж так хвилювало, чесно кажучи мені настрати на культуру і чужі геніталії. Просто тема зачепила.
Тому пропоную альтернативну версію. Одразу хочу попередити, я дуже поважаю викладачів в вузах і учителів в школах, мої батьки теж представники цієї професії і зараз моя таємна мрія - викладати. Але...

Кому потрібні порядність та чесність?

Кому потрібні порядність та чесність? Питання, що турбує підстаркуватих викладачок в школах і товстопузих філософів - колишніх випускників Києво-Могилянської академії. Але щодо останніх я сумніваюся. Скажу відверто – чесність і порядність не потрібні нікому. Всім просто наплювати на ці поняття і це нормально. Тому що в такому суспільстві як наше, жити з принципами чесності і порядності  практично неможливо, кажу це і вам з усією відповідальністю, як людина, що страждає комплексом загостреної справедливості. Зараз цими поняттями оперують тільки представники галузі освіти які безвилазно застрягли десь між 18-м і 19 –м століттям і блогери з розладами психіки. Саме вони намагаються «прищепити діткам» це поняття, але в їхньому ідіотично-збоченому світогляді це виглядає як любити тваринок, казати правду, не пісяти в вазони і не длубатися в носі. Шкода тільки що я ні разу не помітив цих «прищеплювачів всього хорошого» біля обдертого генделика близько півночі, де їхні учні 9-го чи 8-го класу, що вранці сумирно слухали про порядність і чесність, п‘ють дешеве пиво. Дівчатка дозволяють хлопчикам лапати себе під светрами турботливо зв‘язаних мамою, а хлопчики самовіддано блюють на брудні столи, перепивши «Житомирської на бруньках».
Я взагалі дивуюся якого хуя біса якість люди беруться визначати поняття чесності і порядності?! А потім зустрічаючи одне одного на вулиці довго ниють про «моральне падіння молодого покоління» про «зіпсутість маладьожи» і «занепад нації». Хто давав цим гандонам пройдисвітам визначити норми чесності і моралі? Хто дозволив ідіотам які з важкістю закінчили 5 курсів університету, які писали шпори на кожен екзамен, які платили викладачам за заліки, а закінчивши вуз нічого не вміли і не знали диктувати комусь як треба жити? Як можуть люди які нічого в своєму житті не бачили, розповідати мені про чесність і порядність?
Читаючи цей текст, люди про яких я говорю повинні зі сльозами на очах хапатися за револьвери і забризкувати підлогу сумішшю чесності, порядності і шматків мізків з їхніх голів. Бо не треба вчити молодь моральності, треба самим бути моральними і порядними. Треба перестати пліткувати при зустрічі про своїх знайомих, перестати обговорювати їх поза очі, треба перестати говорити про погану владу і почати її міняти,  треба перестати дивитися російські серіали і почати читати книги. І тоді все зміниться, тоді стане нормою поступатися місцем в транспорті, тоді  на вулиці будуть казати «перепрошую» та «будь-ласка», тоді не буде тупих селюків і пихатих міщан. Тоді настане тотальна справедливість, радість і ковбаса по 2.50, влада буде слухати народ і не буде красти, ВВП почне різко зростати, і ми знову полетимо в космос. Але щоб це сталося треба зробити так багато мало – почати, блядь, з себе! Почати мінятися! Почати думати! І тільки тоді порядність і чесність знову стануть комусь потрібними.

Про поетів і президентів

Інколи нерозуміння деяких маленьких деталей не дає змогу осягнути всю велич ідеї. Чи задумувалися ви колись чому наш, ваш, Президент, президент України розмовляє як ідіот і олігофрен?
Мене особисто завжди цікавила відповідь на це питання, але я завжди вважав що це наслідки постійних ударів тупим предметом в дитинстві. Все виявилося набагато простіше. Як всі ви знаєте, в лютому 2010-го нас "опрезидентили" новим Вітюшою, в принципі це вже є відповіддю на питання чому прєзідєнт мудак,  але сьогодні я прочитав дещо що мене шокувало:

Юрко́ Позая́к (справжнє ім'я Ли́сенко Ю́рій Васи́льович, *9 травня 1958) — український поет, перекладач та державний службовець. Керівник Служби підготовки виступів Президента України Секретаріату Президента України (2008—2010).

Себто до 2010-го року виступи президента готував Юрко Позаяк! Саме тому вони були біль-менш адекватні. А зараз... Ех, що тут говорити, краще процитую самого Позаяка:

ДУМА ПРО СЛОНИКА

Слоника замучили
Кляті москалі
Похилився хоботом
Слоник до землі
"Прощавай же Україно,
Ти ж мій рідний краю!
Безневинно молоденький
Слоник умирає!
Гей! Гей!"

Погода на вулиці нагадує мені про дитинство. Я йшов зі школи, мої кишені були наповнені каштанами, і я ховав 5 копійок під містком перекинутим над рівчаком. Ці п‘ять копійок були завернуті в зошит в клітинку і призначалися для поїздки в Лондон. Якось так я вирахував, що якщо щодня відкладати по 5 копійок то до 25-років я зможу назбирати на поїздку. Мені 25 і я досі не був в Лондоні, напевно тому, що мій стартовий капітал зник з-під містка вже на наступний день. Певно це добре коли твої мрії виготовлені з нержавіючої сталі, мають в діаметрі 24 міліметри і лежать в замуленому потічку, тоді нема потреби дивитися їм в очі.
А погода хороша сьогодні, дощ пахне моєю вулицею, де я блукав сам зробивши всі уроки. Вона повертає мене в ті часи, я знову стаю маленьким хлопчиком який носить в кишенях каштани. В мене і досі є ця звичка, мої кишені заповнені жолудями чи каштанами, там не лишається місця для грошей чи ключів – тільки спогади. Я знову як колись слухаюсь маму, не гуляю після 10-ї вечора і дивлюся на світ крізь подвійну шибку вікна. Ця осінь кардинально відрізняється від попередньої і тільки сьогодні я зрозумів чому. Ця осінь – прощання. З місцем де я виріс, з будинком де пройшло моє дитинство, з другом, таким якого вже ніколи не буде. Виявляється не так це просто переїхати, змінити місце життя це як змінити себе. Інколи зробити цього просто неможливо, інколи простіше лягти в землю на старому місці ніж жити в новому. Не знаю чи виходить в мене з сумом посміхатися, але зараз я хотів би щоб моє обличчя виражало саме цю емоцію, бо пам‘ять безсмертна.

Кольори іржавого карнавалу

Останні кілька днів, часто думаю про те, в чому різниця між осінню і літом. І день на 3-й заварці мате зрозумів, що різниця не в температурі повітря, відпустці чи її відсутності. Різниця в запахах (як і між будь-якими порами року) і в депресіях. Осінні депресії це щось неймовірне, вони прекрасні, як перші тремтливі поцілунки після довгої розлуки, від них поколює в серці і літня важкість в голові міняється на осінню легкість, в голові, в шлунку, в кишенях. Здається вітер гуляє десь поміж мозкових звивин і носить там жовкле листя разом з пожухлою травою, ні трава там і росте...
Осінь прекрасна своїм початком, коли літня підготовка до депресії закінчується коротким і стрімким падінням в неї, наче в обійми коханої. Вона пахне мертвими квітами, книгами і фарбою. Перша депресія приходить до мене десь після 14.00 першого вересня, коли бачу школярів які бредуть зі школи, раді і сумні одночасно. В такі моменти я йду на свій улюблений міст і дивлюся з нього на залізницю, на потяги що їдуть під міст, на людей які блукають старим вокзалом, або йду повз старі залізничні рейки тим маршрутом, яким багато років повертався додому - біля брудного потічка попід колією, через місток, де я колись заховав кілька копійок що лишилися в мене з "обідніх грошей", ця схованка мала слугувати для відкладання грошей на поїздку до Лондону. Так і не вийшло тоді нікуди поїхати, бо 5 копійок що я відклав зникли через три дні, певно впавши в той таки потічок.
Ще добре пам'ятаю як приходить остання осіння депресія. Приходить вже тоді коли випадає сніг, вона завжди в чорному пальто, в високих чоботах, завжди пахне яблуками і завжди холодна. Завжди мовчить, не каже ні слова, просто дивиться пильно мені в очі, довго довго, наче востаннє, а потім розвертається і йде, йде тонким рипким снігом і її чорні сліди ще довго видно з мого вікна...

Про тартан, ель і справедливість

Мене завжди цікавило, що такого робили мої батьки, які саме їх дії призвели до того, що коли я виріс, в моїй голові завелися саме такі таргани, а не якісь інші. Іншими словами мене дуже цікавить як зробити так аби твої діти взяли від тебе найкраще і не дізналися про найгірше. Однією з таких якостей, які я б хотів передати своїм нащадкам, є моє загострене(читай хворобливе) почуття справедливості. Я багато думав звідки воно в мене взялося, чому стало таким важливим і болючим для мене, чому цим поняттям я можу виправдати навіть вбивство. Відповідь я знайшов сьогодні, там, звідки її навіть не очікував.
Коли я був зовсім маленьким мій тато старався розвивати мою пам'ять і бажання читати. Тому він допоміг мені вивчити на пам'ять дуже довгий вірш, цей вірш називався "Heather Ale" ("Вересковый мед") Роберта Льюїса Стівенсона, сьогодні я знайшов цей вірш в інтернеті і нарешті зрозумів чому я люблю шотландців, чому в моєму твіттері фоновою картинкою стоїть тартан і чому в мене такі збочені уявлення про честь.

На жаль вірш існує в лише російському перекладі (в українському його не зустрічав), тому оригінал і переклад:

 

Heather Ale: A Galloway Legend
by Robert Louis Stevenson

From the bonny bells of heather,

They brewed a drink long syne,
Was sweeter far than honey,
Was stronger far than wine.
They brewed it and they drank it,
And lay in blessed swound,
For days and days together,
In their dwellings underground.
There rose a King in Scotland,
A fell man to his foes,
He smote the Picts in battle,
He hunted them like roes.
Over miles of the red mountain
He hunted as they fled,
And strewed the dwarfish bodies
Of the dying and the dead.

Summer came in the country,
Red was the heather bell,
But the manner of the brewing,
Was none alive to tell.
In graves that were like children's
On many a mountain's head,
The Brewsters of the Heather
Lay numbered with the dead.

The king in the red moorland
Rode on a summer's day;
And the bees hummed and the curlews
Cried beside the way.
The King rode and was angry,
Black was his brow and pale,
To rule in a land of heather,
And lack the Heather Ale.

It fortuned that his vassals,
Riding free upon the heath,
Came on a stone that was fallen
And vermin hid beneath.
Roughly plucked from their hiding,
Never a word they spoke:
A son and his aged father -
Last of the dwarfish folk.

The king sat high on his charger,
He looked down on the little men;
And the dwarfish and swarthy couple
Looked at the king again.
Down by the shore he had them:
And there on the giddy brink -
"I will give thee life ye vermin,
For the secret of the drink."

There stood the son and father
And they looked high and low;
The heather was red around them,
The sea rumbled below.
And up spoke the father,
Shrill was his voice to hear:
"I have a word in private,
A word for the royal ear.

"Life is dear to the aged,
And honour a little thing;
I would gladly sell the secret",
Quoth the Pict to the King.
His voice was small as a sparrow's,
And shrill and wonderful clear:
"I would gladly sell my secret,
Only my son I fear.

"For life is a little matter,
And death is nought to the young;
And I dare not sell my honour,
Under the eye of my son.
Take him, O king, and bind him,
And cast him far in the deep;
And it's I will tell the secret
That I have sworn to keep."

They took the son and bound him,
Neck and heels in a thong,
And a lad took him and swung him,
And flung him far and strong
And the sea swallowed his body,
Like that of a child of ten;
And there on the cliff stood the father,
Last of the dwarfish men.

"True was the word I told you:
Only my son I feared;
For I doubt the sapling courage,
That goes without the beard.
But now in vain is the torture,
Fire shall not avail:
Here dies in my bosom
The secret of the Heather Ale."

***


Из вереска напиток
Забыт давным-давно,
А был он слаще меда,
Пьянее, чем вино.

В котлах его варили
И пили всей семьей
Малютки-медовары
В пещерах под землей.

Пришел король шотландский
Безжалостный к врагам.
Погнал он бедных пиктов
К скалистым берегам.

На вересковом поле
На поле боевом
Лежал живой на мертвом
И мертвый на живом.

Лето в стране настало,
Вереск опять цветет,
Но некому готовить
Вересковый мед.

В своих могилах тесных
В горах родной земли
Малютки-медовары
Приют себе нашли.

Король по склону едет
Над морем на коне,
А рядом реют чайки
С дорогой на равне.

Король глядит угрюмо
И думает: "Кругом
Цветет медовый вереск,
А меда мы не пьем."

Но вот его вассалы
Заметили двоих -
Последних медоваров,
Оставшихся в живых.

Вышли они из-под камня,
Щурясь на белый свет, -
Старый горбатый карлик
И мальчик пятнадцати лет.

К берегу моря крутому
Их привели на допрос,
Но никто из пленных
Слова не произнес.

Сидел король шотландский
Не шевелясь в седле,
А маленькие люди
Стояли на земле.

Гневно король промолвил:
- Плетка обоих ждет,
Если не скажете, черти,
Как вы готовите мед!

Сын и отец смолчали,
Стоя у края скалы.
Вереск шумел над ними,
В море катились валы.

И вдруг голосок раздался:
- Слушай, шотландский король,
Поговорить с тобою
С глазу на глаз позволь.

Старость боится смерти,
Жизнь я изменой куплю,
Выдам заветную тайну,-
Карлик сказал королю.

Голос его воробьиный
Резко и четко звучал.
- Тайну давно бы я выдал,
Если бы сын не мешал.

Мальчику жизни не жалко,
Гибель ему нипочем.
Мне продавать свою совесть
Совестно будет при нем.

Пусть его крепко свяжут
И бросят в пучину вод
И я научу шотландцев
Готовить старинный мед.

Сильный шотландский воин
Мальчика крепко связал
И бросил в открытое море
С прибрежных отвесных скал.

Волны над ним сомкнулись,
Замер последний крик.
И эхом ему ответил
С обрыва отец-старик:

- Правду сказал я, шотландцы,
От сына я ждал беды,
Не верил я в стойкость юных,
Не бреющих бороды.

А мне костер не страшен,
Пусть со мною умрет
Моя святая тайна,
Мой вересковый мед.

Очевидно, це дуже жорстоко - спочатку зникнути, а потім прийти, сказати щось дуже важливе і розплакатися. Чи не плакати, а просто дивитися на вас такими очима, ніби я знаю якусь сакральну мудрість. Або сакральну дурість, немає різниці.
Очевидно, ви можете назвати мене аморальним типом за таку витівку, але не думаю що мене це якимось чином зачепить чи змінить бажання вам щось сказати (або не говорити). Сенс все рівно лишається одним і тим самим - гарна цитата вартує цілого життя:

"Все это было смешно и пошло, но могло быть и хуже: всякому размышлению грозит idola fori *, слова могут извратить намерения, окаменевшие истины грозят  упрощенчеством, и от усталости в конце концов достаешь из кармана жилетки белый флаг капитуляции. Могло так случиться, что предательство завершилось бы совершенным одиночеством, одиночеством без свидетелей и сообщников, наедине с самими собой, полагая себя по ту сторону каких бы то нибыло личных обязательств и драматических переживании, по ту сторону этической пытки сознавать себя связанным с какой-нибудь расой или по крайней мере с каким-нибудь народом или языком. И оказавшись таким – с виду полностью свободным и не подотчетным никому – выйти из игры, уйти с перекрестка на какой-нибудь из окольных путей, провозгласив его необходимым и единственным. Мага была одним из таких путей, литература была другим, беззаботное распутство – еще одним, и размышления над блюдом с великолепной вырезкой – тоже.
Остановившись перед пиццерией на улице Коррьентес, дом номер тысяча триста, Оливейра задавался великими вопросами: «Что же – так и оставаться, точно ступица в колесе, на перепутье? К чему тогда знать или думать, будто знаешь, что всякий путь – ложен, если не идти по нему с единственной целью – быть в пути? Мы не Будды, че, у нас тут нет деревьев, под которыми можно рассесться в позе лотоса. Не успеешь: полицейский тут как тут, и, будьте добры, штраф». Идти с единственной целью – быть в пути. Столько словесной хляби, а в результате – одно смутное ощущение."

(с) "Игра в классики"

Є жінки які дуже гарні фронтально, але коли дивишся на них в профіль хочеться стрілятися від розчарування. Я взагалі вважаю, що коли бачиш на вулиці дівчину з гарним профілем, треба терміново освідчуватися їй в коханні, дарувати квіти і пропонувати одруження, це ж бо буває так рідко в нас час.
Коли в світлі сонця що заходить, в іншому кінці маршрутки, ти бачиш симпатичну дівчинку в червоному платті, яка стоїть до тебе боком і своїми тонкими пальчиками стискає не менш червону, аніж плаття, книгу, в такі моменти хочеться вимкнути світ, поставити його на паузу, викрутити ручку гучності на максимум і слухаючи плейліст Грегорі-Алана Ісакова в своїй голові, безкінечно дивитися на цю милу особу з таким чарівним обличчям. І коли на черговій зупинці вона виходить, а ти їдеш далі у темряву міста, хочеться вистрибнути за нею, прямо з дверей маршрутки потрапити в несміливий доторк її обіймів і, запинаючись та збиваючись на кожному слові, розповідати їй про будову зірок, що плавають над її вулицею, про символічність червоних книг в житті і про творчість французьких алкоголіків. Хочеться повести її вглиб кривих вуличок обсаджених гарячими червневими деревами, поміж сірих багатоповерхівок в вінках яких кохаються і сваряться люди, хочеться разом з нею підглядати за цими людьми, за тим як вони їдять, як розмовляють, як дивляться одне на одного, хочеться нескінченну кількість разів губитися в сплетінні двориків і вулиць.
Так хочеться зробити хоча б крок, але мрія завжди краща за реальність, тому її підбори стукотять по асфальту який я ніколи не побачу, а руки стискають книги які я не читатиму. І вона йде повз високий ліхтар, що засліплює мої очі, ховаючи від мене ту чарівну незнайомку в червоному платті...

Через вчорашні глюки з ЖЖ, запланований на вчора пост, публікую сьогодні:

Сьогодні вранці я відкрив очі і першою фразою, яку я почув були слова бабулі в якої я знімаю житло:
"Праведнику на небе дают две тысячи рублей"
Це була перша фраза яку я усвідомив за день...
Уявіть собі,  потрапляєте ви до воріт раю, на вході архангел, зважує вашу душу, визначає міру добра і зла яку ви зробили за життя, міряє всі ваші гріхи, а потім каже:
- "Вітаємо ви праведник! Пройдіть в ворота раю."
І ви йдете, всі такі щасливі, а за воротами ще один ангел, дає вам дві тисячі рублів, ви з великими від здивування очима, розписуєтеся у відомості і питаєте:
- "А що тепер"
А ангел вам каже:
- "А тепер пішов звідси ..."

It's rock-n-roll babe! Або історія про те як я їздив автостопом на фестиваль "Старе Місто"

Сьогодні, meine liebe freunde, я навчу вас робити чудовий рок-н-рольний коктейль!
Спочатку берете одну давню і дуже хорошу подругу і одну трасу Е40, змішуєте їх у пропорції один друг на 535 кілометрів, додаєте п'ять автомобілів, сонячну погоду, цікаві розмови, гарні краєвиди, один ред-булл, два сирники з родзинками, кілька міст (за смаком), а ще одну вантажівку зі ста тисячами рулонів туалетного паперу "Кохавинка" (це для особливих гурманів) . Все це крутите, котите, змішуєте, перевертаєте з ніг на голову, міксуєте, шейкаєте і взагалі робите всілякі шалені штуки. Це і буде основою вашого коктейлю. Тепер переходимо до коктейльних цікавинок. Берете фестивалть "Старе Місто", ріжете його на шматочки-фрагменти, поливаєте дощем, сушите палючим травневим сонцем і посипаєте градом, додаєте краплинку "мокрих танців", трохи пива ("Старого Міста" звісно ж), трохи мрій, трохи сподівань, трохи гарної музики, трохи смішних музикантів. Усім цим поливаєте автостопну основу вашого коктейлю, а зверху кладете найсолодше: улюблений Львів і кілька знайомств з хорошими і симпатичним людьми.
Смачного! ;)

Вчора ненароком видав сакральну фразу: "здається мені останнім часом не вистачає рок-н-роллу, до я так звик протягом цієї весни" і справді, весна була наповнена цією небезпечною "крутильно-качальною" субстанцію трохи більше ніж повністю, починаючи з Дня Святого Патріка мене захопило, понесло і більше не відпускало, аж до недавнього моменту. Події текли алкоголем по венам, картинки і міста мінялися перед моїми очима, нічні гопники обходили стороною дивака, від якого так віяло запахом радості і нескінченного алкоголю. І тільки запах і смак "ЛС" на моїх губах манив все далі в безодню "трешу і угару".
Тому зарізко це все скінчилося. Останні два тижні я, ніби хороший хлопчик останній задрот сидів вдома, читав книжечки, дивився фільми і вчергове проходив "п'ятих героїв" за ельфів. Я скучив. Скучив за рок-н-ролом, і він повернувся. Мене рубає і ковбасить тільки від однієї думки що в п'ятницю я автостопом поїду у Львів на "Старе Місто". Мені вже ввижаються маленькі містечка які доведеться проїжджати, місцевий алкоголь який доведеться пити, дівчата яким доведеться посміхатися. Все це буде... буде... буде... зовсім скоро...

P.S. Еріх Фром каже що те чим я займаюся це втеча від свободи, що це черговий мій ескапізм, яким я прикриваюся від проблем, але кого це цікавить!? ;)

Про Чортів Яр в якому чортів треба привозити з собою...

Археологічні розкопки на сих вихідних виявилися абсолютно невдалими, із знахідок - лише російська царська монета номіналом в 1\2 копійки. Зате тепер я знаю надзвичайно гарне місце на березі річки Ситної. Ми ночували в Чортовому Яру, що поруч з стародавнім зруйнованим половцями містом Раставець (тепер село Білилівка). І хоча жодного чорта я за весь вечір так і не побачив (а поговорити мені з ними було про що) але місця там дуже цікаві.
А вже наступного ранку о 5-й годині, збиваючи росу з ранкової трави я знову пішов на розкопки в сусідній яр, який називається Попів Яр, кажуть в ньому колись був хутір де жили попи (цю історію нам розказав місцевий абориген Костік який пас корів). Але замість хутора я знайшов залишки збитого в часи війни радянського літака, весь горбок був всіяний шматками рваного дюраля, фарбованого назелено, та знову ж таки жодних цінних знахідок. Так ні з чим і довелося повертатися додому.
На шляху назад, я ще заглянув в Безодню (село Безодня) і відчув як це коли безодня дивиться в тебе, але на полі поблизу цього села, де було поселення Черняхівської культури, я теж нічого не знайшов, тому остаточно зрозумівши марність сподівань хоч щось викопати я сів на ровер і поїхав в бік Козятина. А вже біля самого міста мене накрила дощова хмара, так що додому я приїхав промоклий до нитки, але на дивно щасливий :)

Помітив цікаву особливість - найпростіше говорити про інтим цитатами з Буковскі:

"Секс был прекрасен; смех у нас тоже был. Я едва ли мог вспомнить более цивилизованное времяпрепровождение, никто из нас ничего не требовал, однако теплота присутствовала, все происходило не без чувства, не как одно дохлое мясо совокуплялось с другим. Чужие при встрече, чужие при расставании - спортзал, полный тел, безымянно раздрачивающих друг друга. Люди без морали часто почитают себя более свободными, но им, главным образом, недостает способности чувствовать или любить. Поэтому они становятся оттяжниками. Покойники ебут покойников. В их игре нет ни азарта, ни юмора - просто труп впиздячивает трупу."

Травнений Крим

Я завжди з недовірою ставився до Криму. Так сі стало, що в дитинстві море мене ну ніяк не захоплювало (втім як і зараз) тому особливого пієтету я не відчував. Не додавало Криму балів ні кількість російський шовіністичних організацій, ні загальна російськомовність регіону. Але було дещо таке, що змушувало постійно повертатися до думки про відвідини Криму. Гори. Так склалося, що любов до них змушує мене їхати як завгодно далеко, мерзнути в наметах, тягнути важкий наплічник під дощем чи робити ще багато всіляких "дурниць", а все це тільки заради того, аби зійшовши на гору побачити таке видовище

Статистика мого літературно-читацького блогу доставляє неймовірно. Серед іншого там показані джерела за якими люди потрапляють на мій блог. Знайшов там наступне посилання:

http://www.google.com.ua/search?hl=uk&source=hp&biw=1920&bih=955&q=%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE+%D0%B7+%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0%D0%BC%D0%B8&aq=f&aqi=&aql=&oq=

Відкрив його і просто прозрів, в гуглі за фразою "порно з жінками" видається посилання на мій щоденник читача :) отакий мій посильний вклад в боротьбу проти розповсюдження порнографії!

Очевидно, що в людей на безіменних пальцях знаходяться якісь дуже важливі мозкові центри. Інакше як пояснити те, що деякі люди стають після одруження йобнуті на всю голову?

Інколи хороші вихідні рятують життя. Холодна вода, що б'ється біля твоїх ніг, випаровується від теплоти очей. І ці мікроскопічні гранули водню і кисню, летять вверх в синє весняне небо, вони збивають невтомних чайок наче зенітна артилерія, вони трусять твоє серце наче пальму з бананами, кричать тобі в вуха: "весна! весна! весна!"
Прогулянково-концертна субота - саме така, яку я довго чекав, я маніакально дивився на Алісу, сидів в темному залі на презентації нового альбому Тінь Сонця і вкотре переконувався, що очі кажуть про людину всю правду.
Неділя схожа на холодно-теплий Дніпро, вона хлюпалася біля ніг і куйовдила наше волосся, вона познайомила мене з новими людьми і подарувала гарну подорож у Вишгород.
Кілька фото у додаток як підтвердження того, що за зиму я зовсім забув як фотографувати :)

Про Лемберг і щастя

Львів – найкраще місто у світі.

Тут у кнайпах продають кавалки щастя, за чисто символічну ціну,

на вулицях, російськомовні дівчата, які щойно вивчили слово «файно», називають так усе що бачать,

ліхтарі, квіти, будинки і навіть мене. І починають сміятися і ховатися, за своїми сонцезахисними окулярами, коли я посміхаюся їм у відповідь.

 

Львівська пошта найкраща у світі, бо передає листи з рук у руки, від автора – адресату,

відверто і правдиво, без осквернення поштовою скринькою.

І це прекрасно, бо я так давно не отримував справжніх листів, я так за цим скучив.

 

Нічний Високий Замок, здається не таким холодним коли ми втрьох (з Джеком)

підставляємо губи вітру, губи обпечені днем і охолоджені темрявою, посипані гарматним порохом і запалені…втім неважливо.

І вогні унизу, здаються такими далекими, а проспекти схожі на міфічних драконів.

 

І кава у Львові  пахне руками найгарніших в світі офіціанток, що сором‘язливо відводять очі,

коли ти телепатично намагаєшся їм передати: «Скажи своє ім‘я і я залишуся тут з тобою назавжди…»

І цей запах пливе за тобою, куди б ти не пішов у Львові, він сідає з тобою в потяг і їде додому.

П‘ючи цю неймовірну каву, я згадую її обличчя і дякую Богам, за те що вони вигадали такий напій.

 

Одна розумна людина, колись мені чесно сказала, не дозволяти нікому ділити зі мною Львів. «Нехай він буде тільки твоїм, носи його в серці, ці найцінніші спогади і нікого більше у них не пускай».

 Я нарешті послухав, дуже з того радію.

 

Львів це місто, де тобі нарешті перестають снитися колишні. І починають снитися майбутні. 

Львів о 5-й ранку наче жінка в твоєму ліжку - сонна і красива. Хочеться обіймати, притискати до себе і цілувати в білосніжні таксівки. Хочеться радіти з того що Львів поруч з тобою.

Posted via LiveJournal App for Windows Mobile.

Я ніколи не любив дівчат які палять. Завжди відчував до них стійку антипатію, при чому як моральну (палити для жінки - ознака легковажності) так і фізичну (Катрусі інколи хотів голову відкрутити, коли вона палила в моїх рукавицях). Я і мій закономірний чоловічий інфантилізм, вважали що так буде завжди.
Але сьогодні, розмовляючи по телефону, я зруйнував кілька догм. Тепер я знаю, що спогади передаються по телефону. Слухаючи голос однієї людини, я ясно відчув як вона пахне, так ніби вона стоїть в мене за спиною. Це було схоже на дію якоїсь машини часу з радянських фільмів. Стіни заблимали і потекли опадаючи до землі, я закрутився навколо власної осі, притискаючи телефон до щоки і ловлячи тонку суміш парфумів і цигаркового диму. Я ніколи не міг і подумати що цей запах може бути таким збудливим...

Сьогодні мені знову снився день перед моїм весіллям. Ніби завтра я вже маю одружитися. Я знову страшно нервував і закатував істерики, хотів від усього відмовитися і звалити кудись подалі від нареченої. Чи то поривався комусь подзвонити, чи то сам чекав рятівного дзвінка... Щось мене турбують такі сни.

Saint Patrick's Day

Я люблю Ірландію. Але до вчорашнього вечора я навіть не уявляв собі що люблю ірландські свята. Вчорашній День Святого Патріка був алкогольно-блюзово-жіночно-прекрасний.Ми сиділи в пабі, пили ірландський віскі і запивали його ірландським пивом, дивилися футбол і від душі веселилися. Було тепло і приємно, так ніби ти знаєш всіх  людей в цьому закладі, ніби всі вони твої близькі друзі, були тости за Ірландію, за IRA, за святого Патріка і леприконів. Відчуття такі, ніби я знаходився в якомусь голлівудському фільмі: темний паб, п'яненька компанія, дівчина в кілті що таємниче манить мене пальцем, запрошуючи потанцювати, якийсь мутант, який заступає мені дорогу до дівчини, її рука яка знову тягне мене на вільний простір перед сценою. І море віскі на губах, море блюзу і рок-н-ролу зі сцени, кльовий і незвичний вокаліст\гітарист який грав соло над столиками і пальці що пахнуть цигарками і очі, очі, очі....

Легіони маршують на Захід

Meine lieben Lemberg Freunde!
Весна жене мене, наче мисливський пес дикого звіра, на Захід. Туди, де на вулиці роздають безкоштовне щастя, туди, де калюжі ще пам'ятають відблиск щасливих очей, де можна бути радісним незважаючи ні на що. Я їду у Львів.
А це значить що 26-го чи 27-го ви можете поводити мене містом, показати кнайпи з чимось смачним, чи просто вигуляти. Потік псевдоінтелектуального брєда, ідіотських ідеї, смішних і не дуже історій в навантаження до мене плігалається.
Всім бажаючим номер телефону в ПМ.
Приймаються пропозиції що можна цікавого в Львові побачити.

Інколи я дивуюся з якою несамовитістю жінки намагаються ламати власних чоловіків. Ніби від цього залежить їхнє виживання, ніби це основний сенс їхнього буття. Ні, я звісно розумію, що ця країна з покон віків виживала тільки за рахунок жінок, я знаю, що чоловіки зараз в більшості дрібні і мало на що здатні. Але ви ж самі не хочете бачити поруч з собою безхребетних тварин, то ж не варто ламати ці зачатки хребтів об ваші прекрасні коліна?
Її звуть... та власне її ім’я не важливе, просто хороше таке ім’я для жінки з гарними ногами. А от її чоловікові з іменем не пощастило. Вітя. Це, не ім’я - а повна лажа. В дитинстві я знав одного Вітю, ми з ним ходили на секцію греко-римської боротьби. Той Вітя був справжнім дебілом, з непропорційно великою головою і довгими руками, з його рота постійно капала слина, вона висихала на підборідді лишаючи білі плями навколо губ. Коли мене ставили на тренуванні з ним в парі я показував чудеса борцівської майстерності - бо не хотів аби це доробало до мене навіть торкалося. Але мова про іншого Вітю, нормального в принципі хлопця, навіть серед Віть такі бувають. Вітя хороший, якісний мальчик, в міру розумний (звісно з легким нальотом чоловічої інфантильності), в міру україномовний (коли треба говорити офіційно), в нього є тато, машина і квартира в Києві - такого любити одне задоволення. І все що для цього потрібно трохи жіночого тепла, гарні стегна і відчуття того що він може щось вирішувати в сім’ї. Але ж ні, їй треба щодня, щоранку показувати хто тут головний, хто тут усім керує, більше заробляє, і в кого з рештою гарніші ноги.
Чорт забирай, таких прикладів навколо мене надзвичайно багато! Складається враження, що коли дівчина вирішує що з чоловіком в неї “все серйозно” вона починає ламати його волю. Аби потім на холодній осінній лавці, п’ючи зі мною терпке вино, подивитися прямо в вічі і сказати: “Мій чоловік?! Та що там той чоловік... ганчірка”
Вони мучаться все життя, жаліються подругам що доводиться “тягнути на собі сім’ю”, ниють про своє нервове виснаження від усіх цих міжстатевих війн. Але чомусь не можуть зрозуміти що вони самі зробили своїх чоловіків такими. Я знаю багатьох таких жінок, тих яким 20 - і вони лише на початку свого шляху, тих яким 30 - в яких на фюзеляжі вже намальовано кілька зірочок за “збитих” чоловіків, знаю 40-річних ветеранів, які щоразу сплескують в долоні і хапаються за скалку, коли їх чоловік вчергове приходить додому п’яним.
Колись мене запитали що таке “справжня жінка” (Лі, в цьому місці я підморгую тобі правим оком, бо це саме ти мене питала), відповідь прийшла якось сама собою: справжня - це та яка розуміє справжні мотиви своїх вчинків.
От скажіть мені, (в цьому місці я підмогрую лівим оком Оленці, бо вже передчуваю як вона звинуватить мене в дискримінації щодо жінок) чи є на білому світі такі жінки?

Кожного ранку йдучи на роботу, проходжу повз маленьку нотаріальну контору, що розміщується на першому поверсі дев'ятиповерхівки. Я не знаю чи працює ця контора, бо їхня вивіска висить криво, вже давно не горить в ній лампа і я ніколи не бачив щоб хтось туди заходив чи виходив звідти. Але КОЖНОГО ранку я бачу як на доріжці, що веде до дверей нотаріальної контори, сидить старий, чорний пес. На його шиї потріпаний нашийник, його шерсть де-не-де повипадала, його коричневі очі дивляться на всіх з таким невимовним сумом, що мені самому хочеться завити від відчаю. 
Щоранку він сидить і дивиться на двері нотаріальної контори, сидить там за будь-якої погоди, в сніг і дощ - я сам це бачив! Я не знаю кого він чекає, але я дуже вдячний йому за те, що цей пес - живе підтвердження того, що в світі ще є створіння які лишаються вірними незважаючи ні на що!

Цілих чотирнадцять років поруч зі мною жив друг, він завжди любив бігати за мною, коли я йшов гуляти, він впізнавав автомобіль тата за звуком мотору навіть не бачивши дороги. Джим був найкращим псом в світі. Два тижні тому його не стало.

UPD. Сьогодні не втримався і сфотографував цього пса на телефон.

this house
she’s holding secrets
i got my change behind the bed

in a coffee can,
i throw my nickels in
just incase i have to leave

...i will go if you ask me to
i will stay if you dare
and if i go, i’m goin crazy
i’ll let my darlin take me there...

Сьогодні вранці я прокинувся з дуже незвичайним відчуттям, і справа навіть не в тому що мені снилася симпатична білявка, з якою ми плавали в озері. Просто коли я засинав взимку, мене гріло срібне сонце на шиї, а коли я прокинувся вранці, тепло йшло від мене самого. Я страшенно радий, що я дожив, дотягнув, доповз до цієї весни, бо відчуваю, це буде дуже важлива весна.
Я дякую всім, хто восени блукав зі мною вечірнім Києвом, хто вганяв в мої вени срібний шприц, наповнений Туманною, хто мішав зі мною пиво і віскі, заїдав це сирними паличками і офіціантками. Дякую тим, хто відповідав "звісно" на моє " ...let me sleep tonight, on your couch...", всім хто терпів моє зимове ниття, і читав мої тексти. Дякую всім, хто своєю дитячою щирістю давав надію на те що цей світ має сенс, всім хто загороджував мене від зими залишками шоколаду на ложці, хто кольорами фотографій, розфарбовував для мене сніг цієї довгої, холодної полярної ночі.
Весна врятує всіх ;)

За що я люблю Сербію? За вірші її поетів

Інколи я дивуюся, як деякі вірші можуть бути вчасні, як деякі виділення курсивом можуть абсолютно співпадати з моїми, як деякі слова можуть зронювати в ріллю мого серця крижані істини розуміння.






Normal
0


21


false
false
false

UK
X-NONE
X-NONE






































































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-bidi-font-family:"Times New Roman";
mso-bidi-theme-font:minor-bidi;
mso-fareast-language:EN-US;}

 

Торгуючи з Богом

я став його вуличним дилером

завжди в тій самій шкірянці

в тих самих запилених туфлях

 

я виріс у мороці

і дивився як блимає світло

навколо обранців

готовий був вибухнути в своєму закутку

і врятувати свою а може й твою душу

і душі всіх душ

але це вже зробив один задовго до мене

йому дали шанс а тоді розіп`яли

мені ж лишилися тільки

чотири стіни і місто

і це єдине що маю

 

вигнаний поміж люди

продаю

любов сліпим перехожим

симфонії з пекла

дебелих дітей

завжди голодних

проходжу

завжди тою самою вулицею

завжди в тих самих заяложених джинсах

завжди зі спеченими губами

 

ти мене знаєш

та ніколи не кажеш - привіт

твої груди

торкнуться мене мимохідь

твій запах

нагадає мені про марність

на твоїй футболці написано

поети

завжди заграють із вічністю

 

телефон дзвонить у Бога

йому ніколи взяти слухавку

пакує й розсилає страждання вірним

гуманітарну поміч святим

він справді дбає про свій

сумний цирк

 

я хотів сказати тобі

часом мені так самотньо

стою

дивлюсь людям просто у вічі

вони дзеркала печалі

тужливі скрипки

із сірих околиць міста

 

телефон дзвонить

але він зайнятий

і дозволяє подіям траплятися

так як вони трапляються

а я ношу своє

волохате серце в дерев`яній коробочці

завжди на тій самій вулиці

завжди в тому самому парку

завжди в тій самій шкірянці

з піднятим коміром

 

хтивість усюди

земля від такої ноші стомилася

на моїй футболці написано

лиш страждання

належить людям

 

завжди в тому самому парку

продаю шматок за шматочком

свого життя

завжди тим самим людям

твої груди торкнуться мене мимохідь

твій запах нагадає мені про марність

темний вир пристрасті залишається після

беззубих елегій

 

я сказати тобі хотів

що я звик до самотності

вона не болить

лишень жевріє

а як з`явиться пломінь пристрасті

це буде кінець

ватра - диявол

сатана з безліччю жадібних лизнів

який

особисто приходить по душу

і з нею щезає

 

торгуючи з Богом

зостаюсь його вуличним ділером

вигнаний поміж люди

чекаю

самотніх& зневірених

це єдина моя робота

в мене немає годинника

ні ключів

я поставив машину

стареньке авто заіржавіле

за першим сусіднім будинком

чекаю

завжди на тому самому місці

завжди в тих самих запилених туфлях

завжди із піднятим коміром

ти мене знаєш

але ніколи не кажеш – привіт

 

я виріс у мороці

і заздрив художникам

які із земних типів

робили істот небесних

заздрив

волоцюгам & шаленцям

вони ніколи не загравали з людьми

комунізмом & нерухомістю

ніколи не аплодували переможцям

 

мій парк моє місце роботи

стою й озираюся

завжди насторожений

мушу норму виконувати

мої дні

розсипані

як конфеті викинуте з хмарочоса

знаєш

все доведене до крайньої міри

коли жага стає хтивістю

а самогубство

голодом за життям

і знову подорожую крізь себе

увійшов у світ кривих ліній

мої дзеркала пейзажами стали

моя голова як і раніше єдиний мій дім

шістнадцять годин роздумів

чому всі найбільші філософи

прагнули бути поетами

у моїй кімнаті неприбраній

погнута металева тарілка

повна недокурків

і порожні пляшки від пива

чекають своїх смітників

 

майбутнє є світлим & нестерпним

поки повзу під стінами самоти

линуть дзвони

інколи хочу щоб хтось цілував

мої спечені губи

інколи бачу

як тіні покидають предмети

вимагатиму

скорочення робочого часу

підвищення добових

масажу ніг

мені потрібна увага

плюшевий театр із пір`ям

і високими каблуками

це

саме те що я сказати хотів

 

страждання не вишукане

і так важко коли ти відвернеш голову

і пройдеш повз мене

твої груди

торкнуться мене мимохідь

на твоїй футболці написане щось таке

що мене справді тривожить

ти знаєш про що я

 

Zvonko Karanović - «Психоделічне хутро»

 

Дещо із старих текстів

800x600



Normal
0


21


false
false
false

UK
X-NONE
X-NONE











MicrosoftInternetExplorer4



























































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:10.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-bidi-font-family:"Times New Roman";}

Вона стояла поруч і дивилася на мене. Я теж дивився на неї. І мовчав. А що мені було говорити. Вона була найпрекрасніше, що я бачив у своєму житті, й тут немає чого додати. Просто все. Дивно, думав я, чого її очі такі гарні, дивно чого в них так багато всього хорошого? Може справа у її біленькому платтячку з червоними квіточками, чи може в довгому незаплетеному волоссі, чи може в цих смішних червоних черевичках. Не знаю. Чесно. Але очі в неї були справді дивні і гарні, а ще добрі, таких добрих очей я ніколи в світі не бачив.

Її губки почали ворушитися і мені здалося, що вона хоче щось казати. Але я був так зачарований її виглядом, що нічого не почув. Я узагалі чув лише шурхіт вітру в її волоссі, а ще кліпання її оченят. І все більше нічого. Навколо нас бігали якісь діти, вони щось малювали на асфальті кольоровою крейдою, махали руками і галасували. Але їх я не чув, лиш бачив краєм ока. А ми стояли з нею і дивилися одне на одного. Її губи ворушилися, але слів не було чутно. Вона посміхалася. Мені було тепло і приємно.

Тільки зараз я помітив, що поруч із нею лежить маленький іграшковий ведмедик… Я не встиг подумати, що він тут робить… Я нічого не встиг їй сказати, не встиг зупинити, не встиг прокричати, що вона найгарніше, що я бачив у своєму житті. Підійшла її мама, підняла ведмедика і взяла її за руку.

Молода жінка йшла, тримаючи за руку маленьку дівчинку у білому платтячку з червоними квіточками, дівчинка притискала до себе ведмедика і дивилася на мене…

Це так паскудно, коли в тебе більше ніж один дім. Здається, що ти живеш в двох місцях, точніше десь посередині між ними. А це значить, що дому в тебе немає взагалі. Хочу завести собі кішку. Саме кішку, а не кота, бо кіт в мене вже є в іншому місці. Життя без жінки в домі, все рівно, що життя без регулювальника в голові - воно наповнене холодною вечерею і розкиданими речами на ліжку. Ти приходиш додому, а тобі, навіть немає кого поцілувати, від цього ж можна і збожеволіти. А так я зможу цілувати кішку, головне аби вона була не проти і не зраджувала доки мене немає. А ще я люблю заварювати каву вранці, але я ж лінива тварина тому постійно п'ю чай - так швидше. А от коли в мене буде кішка все зміниться - для жінки і каву не шкода вранці зробити.
Я піду в магазин і куплю дві найдорожчі склянки для віскі. Може хоч тоді буде надія, що хтось прийде в гості і мені буде з ким поговорити ввечері. Я взагалі вважаю, що розмовляти треба тільки ввечері, особливо з жінками. Жінки ввечері розумніші і красивіші, а все тому що ніч додає їм таємничості. Я розіллю віскі по склянкам одну візьму собі, а іншу посуну до кішки, вона подивиться на мене своїми сіро-зеленими очима і скаже "няв...". В цьому короткому няв, буде стільки тексту і значення, що можна буде накритися ним як ковдрою і заснути. Вона скаже, що не варто стільки пити, що їй взагалі не подобаються чоловіки що п'ють і розмовляють, вона скаже щоб я або пив і мовчав, але вилив це віскі.
А коли прийде ніч ми будемо дивитися в темне небо, вона сидітиме на підвіконні, як колись я в дитинстві, а я стоятиму позаду. Кішка рахуватиме зорі, а я чухатиму її за вушком. Коли в мене буде свій дім, я обов'язково заведу жінку кішку.

Алкоголізм

Ідучи додому, зайшов в супермаркет. Купив батон і пляшку Джека Деніелса. Продавчиня подивилася на мене як на ідіота. Пиздець

Posted via LiveJournal App for Windows Mobile.

Нєт повєсті пічальніє на свєтє, чємь повєсть о том... як я видалив всі контакти з телефонної книги

Наша історія починається в далекому 2010-му, коли мені в руки попав комунітакор HTC. Я був дуже радий йому і одразу ж автоматизував все що тільки можна було, наприклад синхронізацію телефонної книги з робочим  Outlook 2010. Пізніше це мені набридло і синхронізацію я відключив, але контакти піврічної давнини там лишилися. І от в нашій казочці все було добре і прекрасно, квітли квіточки, комунікатор працював, а головний герой (в вигляді мене), успішно дзвонив всім кому треба, дописуючи контакти в телефон, аж доки не сталася біда - домашній комп'ютер перестав бачити комунікатор. Але  наш герой, він же не просто так, він же умнічка в сіяющіх доспєхах! Він кинув виклик долі і вирішив знайти причину поломки і врятувати принцесу врятувати телефон. З відкритим забралом він кинувся на богопротивну програму Windows Mobile Device Center. Довгим і жарким був цей бій, ворог не хотів піддатися нашому герою, ховаючи відповідь на запитання в качці, в зайцеві, в яйці за купою налаштувань, кнопок і галочок в чекбоксах. І от коли наш герой з останніх сил відбивав удари супротивника, диявол з лівого плеча (у вигляді Біла Гейтса з рогами і хвостиком на якому замість китички була емблема Віндовс) проказав йому: "А ти спробуй видалити всі профілі синхронізації на своєму телефоні, може це допоможе". І відважний герой піддався на провокацію підсвідомості, з останніх сил він тицьнув в кнопку стерти профіль. Кров і піт заливали йому очі, тому він не побачив підлого маленького повідомлення "буде видалено всі дані, пов'язані з цим профілем синхронізації", і герой натиснув "ок"...
Звісно ж це не допомогло, підлий диявол хижо реготав дивлячись на розпач воїна який зрозумів, що видалив всю телефонну книгу. І от, коли здавалося що надії нема, наш герой зняв відмітку "расширєниє вазможнасті прі падключенії", драйвер пристрою перевстановився і телефон підключився до комп'ютера.
Ворога переможено, але в бою загинули вірні друзі - контакти з телефонної книги і залишився тільки один номер, записаний в героя на сім-карті, телефон чи то доброї чи то злої чаклунки, що живе в далеких землях в кришталевій башті, яку охороняють злі дракони Сакразм, Недовіра і Жарти-про-дєвочок.
Звісно ж наш герой намагався відновити старі контакти з Outlook, але і тут злі гобліни з Microsoft хотіли образити нашого сміливця, не бажаючи забезпечити синхронізацію між Windows Mobile Device Center і Outlook 2010 x64. та все ж, після виснажливого бою контакти піврічної давнини були експортовані назад в телефон, до них було дописано ще кілька які збереглися у вхідних смс, але серце героя було навічно спаплюжене цією неприємною історією.
Мораль цієї басні така: Завжди читайте діалогові вікна перед тим як натиснути на кнопку і думайте про наслідки ваших дій.

Про те, як мій тато знайшов скарб!

Колись давно, в далекі і страшні 90-ті,  коли на вулицях стріляли з автоматів, коли закривалися підприємства і заводи, коли ми їли дешевий турецький шоколад і носили китайські кеди, коли в небі літали дракони, а в лісах можна було зустріти ельфів, коли жити було небезпечно зате дуже весело - в ті часи були діти які абсолютно не хотіли вчитися. Саме для таких дітей в нашому місті були створені "Реальні класи", туди потрапляли найгірші двієчники і ледарі, ті кого вигнали з нормальних шкіл. Реальними ці класи називалися тому, що всі учні вчителі і батьки реально розуміли, що навряд чи з цих діток щось вийде. Але як на зло, в ті далекі часи мій тато був педагогом-ідеалістом, тому коли йому запропонували працювати з такими дітлахами він погодився.  Всяке бувало з татом і його учнями але мушу сказати, що деякі з них таки стали нормальними людьми. Одним з механізмів "хуманізації" (англ. "humanization") учнів реальних класів була трудова діяльність, вони всі паралельно з навчанням опановували робітничі професії і зрідка їх запрошували допомогти в тій чи іншій справі. Отут і починається найцікавіша частина нашої історії, з погонями перестрілками, боями на шпагах і скарбами!


Одного разу, моєму татові і його учням доручили важливу справу, розібрати дах одного старого будинку в центральній частині міста, тому що там планувалося будівництво. Як виявилося потім в дореволюційні часи в цьому будинку жив якийсь старий жид, потім жид помер і будинок довгий час то переходив з рук в руки, то стояв пусткою. І от учні, розібравши дах, почали ламати комин будинку, вибиваючи цеглу, вони кидали її вниз, але після чергового удару молотком хтось застережливо крикнув, всі зупинилися,а мій тато підійшов подивитися що сталося. з комину він дістав велетенську коробку а коли її відкрили всі ахнули. Коробка повністю було набита старими паперовими грошима дореволюційних часів, звісно частина грошей почорніла і обвуглилася від диму, але багато з них були в дуже хорошому стані. Учні по чесному поділили між собою цей скарб, кілька банкнот вони віддали і моєму татові. Там були гроші різних номіналів, друковані в останні десятиліття російської імперії.
Були рублі:




А були і п`ятірки:





А ось кредитний білет на 25 рублів:




Безперечно найбільша і найкраще захищені банкнота це білет на сто рублів, або як їх називали в народі "єкатєрінки" через те що на купюрі була зображена імператриця-збоченка Катерина Друга. Не знаю на скільки це правда, але кажуть, що в ті часи, на банкноту в сто рублів можна було купити десять корів, а це вже було маленьким статком в руках умілого господаря ;)




На цій банкноті чітко видно водяні знаки, значить це не фальшивка:

Але безперечно окрасою колекції є наступна банкнота, віддрукована 1918 або 1919 року в Одесі. Це 50 карбованців Української Народної Республіки.



Через зображений на банкноті малюнок селянина з лопатою, в народі ці гроші називали "лопатки". Цікаво що серія, що вказана на моїй купюрі (АО 207) була одна з останніх справжніх. Весною 1919 року в Одесу увійшли війська генерала Денікіна, але випуск українських грошей одеською друкарнею продовжився. Тому всі гроші серії вище за АО 210. уряд УНР оголосив фальшивками.
Ще однією цікавинкою виявився підпис Директора Державної Скарбниці: Лебідь-Юрчик. Дуже цікаве прізвище)))
Відверто кажучи вбачаю якийсь вищий сенс в тому що мені до рук, таким цікавим чином потрапили перші українські гроші.

"Некромантична сублімація" або "Скелети бувають не тільки в шафах"

Ви любите кладовища? Я люблю. На кладовищах живуть найкращі люди, бо вони, як відомо, помирають найперші. Значить якщо хочеш побачити цвіт нації – йди на цвинтар. Там завжди гарно, там всі тебе слухають і ніхто не перебиває, там гарно думати про щось важливе і приймати рішення. А ще на кладовище можна прийти аби просто надихнутися вічністю у вигляді запаху тліну і плісняви. Десь давно чув вираз, що цвинтарі – це пам'ять людства. А сьогодні подумалося мені, що цей вираз абсолютно зворотній. Пам‘ять це теж цвинтар – такий собі некрополь надіям і прагненням що не сповнилися, що не змогли запліднити наш мозок і привести потомство у вигляді вчинків.  Пам‘ять - це мрії, таланти, прагнення які ми власноруч закопали в землю, поплакали над ними, запалили їм свічечку і гарно пом‘янули. І зрідка, коли нам нагадують про це, ми сумуємо, наливаємо своїм талантам зайву склянку на столі і накриваємо її шматком хлібини.  Та з часом ми згадуємо їх все рідше, і за правилом: «про мертвих або добре або ніяк», ми розповідаємо друзям як ми їх любили, як вони зростали в нас, які вони були гарні і сильні, бідкаємося що без них, без цих мрій, життя наше неповноцінне і порожнє. Наш мозок весь всіяний надгробками на яких написано: «кохання», «щирість», «справедливість», «чесність»… таблички, імена і роки життя в нашій голові.

Іноді люблю прийти на кладовище своєї пам’яті. Повірте, там є кого провідати. Зрідка приношу квіти, але частіше просто бреду між похилених каменів  і зотлілих рівнопалих  хрестів, відшукуючи потрібний. Часто відвідую одну могилу, я навіть лавочку поруч з нею обладнав, аби було зручніше жалкувати про те, що лежить тут під товщею землі. На кам‘яній плиті вибито кілька слів і викарбовано малюнок. На малюнку дві книги, на одній книзі моє ім‘я, інша книга просто відкрита і її сторінки порожні…

Я дуже люблю кладовища, там можна поговорити з розумними людьми. А можна просто посидіти…

Межовий розлад особистості?

Межовий розлад особистості - це психічне захворювання, яке призводить до різких перепадів настрою, імпульсивної поведінки і серйозних проблем із взаємовідносинами та самоповагою. Люди з цим розладом часто мають і інші проблеми, такі як депресія, харчові розлади, або зловживання алкоголем чи наркотиками.

Приходить щойно електронний лист:
"Мысли вслух (@moislova) is now following your tweets (@Velimyr) on Twitter. "

Шіт, дайте хоч в Твіттері мені спокій! Мене ці "мислі вслух" і так переслідують все життя, ніяк не можу їх позбавитися!

"Очень немногие красивые женщины стремяться показать на людях, что они кому-то принадлежат." (с)

Буковські крут нєімовєрно!

Такий от Джонні

А чи знали ви, любі френди, що Джонні Депп, крім того що знімається в кіно, ще й грає, грав рок в талановитому (судячи з назви) гурті  "Р"?

Щось мене переколобило після цього відео

http://www.youtube.com/watch?v=cJmwsBsHk2U&feature=player_embedded

UPD. Ох і розізлило ж мене це відео, весь вечір на людей кидаюся.
UPD.2. А от і розплата

Пекло в підвалі

Normal
0


21


false
false
false

UK
X-NONE
X-NONE






































































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-bidi-font-family:"Times New Roman";
mso-bidi-theme-font:minor-bidi;
mso-fareast-language:EN-US;}

Сьогодні мені наснилося як я спускаюся в підвал власного особняка по гігантській дерев‘яній драбині. Зі мною був якийсь хлоп і дві дівчини, облич їх я не пам‘ятаю. В руках в мене – жива пташка, здається горобець, зогнилий патрон від автомату, срібний кулон у вигляді павука і одна чиста душа в пробірці. Ми всі четверо спускаємося в підвал, який більше нагадує катакомби, де стіни гинуть в темряві де пахне сирістю і павутиння висить по стінам. Стіни підвалу складені з старої червоної  цегли, але вони видзьобані часом і кулями, ніби тут хтось стріляв. Звідкись приходить розуміння що в мене в підвалі вхід в пекло. На вході стійка, схожа на барну і дві демонеси, обидві брюнетки, обидві гарні. Одна стоїть за стійкою, інша складає щось в шафу навпроти - такий собі пекельний – ресепшн. Ми хочемо йти далі, отримуємо перепустки від демонес, які дивляться на нас хижими поглядами, ніби в безсилій злобі. Але одна з дівчат, що прийшли зі мною, навіщось віддає демонесам пробірку з чистою душею. Я думаю, як же так чорт забирай так вийшло, ми ж спеціально несли цю душу в пекло для важливої справи, а вона так просто віддала її ще на вході. Стає прикро. Прокидаюся.

Любі френди, хтось вміє тлумачити сни? Цікава ваша думка.

Мій Цирк (кіно яке я не зняв)

Сьогодні в мене день спогадів і ностальгії за минулим, в  розмові згадав про свій, написаний років 5 тому, текст, який планувався під кіносценарій. Це було в часи коли я захоплювався сюрреалізмом, потоком свідомості, Андре Бретоном, Кафкою, і дешевим алкоголем в вигляді самогону тьоті Валі. Сценарій виявився нежиттєздатним, ми з другом були спробували зняти першу частину, але нажаль вийшло дуже недолуго, тому я вирішив що для такого "шедевру" як мій сценарій, моїх знань з "операторсько-режисерської справи" не вистачить.
А сьогодні згадав про цей текст, перечитав, посміявся. Все таки дарма ми тоді не зняли фільм до кінця, може щось би й з того вийшло.
Текст трохи скорочено, повна версія тут для справжніх збоченців поціновувачів літератури.

 

Цирк Психопата
(текст для кіносценарію)

В творі використані вірші

Петра Охотіна 

В пошуку істини

Вечір. На ґанку старого задрипаного будинку стояло плетене крісло. У кріслі сиділа людина, вкрита теплим пледом у клітинку. Крісло злегка покачувалорся. В руках у людини гусяче перо і аркуш чистого паперу з «кляксою». На брудному столику поряд лежали вперемішку чисті і списані аркуші і стояла чорнильниця. Під столом кілька порожніх пляшок, одна напівповна ближче до крісла. Гавкав пес, по подвір‘ю пробігла курка.

Людина подивившись на курку почала щось писати на папері. Певний час чути лиш скрип пера і кректання людини. Це алкоголічний філософ Пантелеймон пише свій новий трактат.

Враз він вскакує і вимахуючи пером починає декламувати щойно прочитане

Любов здохла!

ЇЇ підвісили за ноги,

Колодою

Лоно розірвали!

Шаблею

Груди відрубали!

Зуби вибили берцами!

Здох гермафродит

На ім‘я кохання!

Йому катком

переїхали яйця!

У його животі –

Ненароджені діти

Порізані пилою «Дружба»

Пантелеймон падає вражений своїм новим шедевром. Його рука тягнеться до пляшки. Випиваючи усе що було в пляшці він шарить руками в пошуках наступної. Але весь час натикається на порожні пляшки, супроводжуючи усе це відбірною лайкою. Нарешті Пантелеймон розуміє, що шмурдяка уже немає. Обезсилений він знову падає в крісло.

-         -Кати! Закатували… до смерті….мене…філософа… Та я не здамся друзі!!!!

Він вскакує і починає носитися ґанком викрикуючи лозунги.

-         На Берлін! Ура! За родіну. Я буду битися, я воля! Я зброя, я бог!  Слава Україні! Героям сало!

Філософ падає на підлогу. Стогнучи намагається вповзти у приміщення. Повзучи він бачить під шафою загублені кимсь п‘ять гривень. Він радісно їх хапає і підводиться. Його очі сповнені оптимізму, думки чисті наче скло. Пантелеймон одягає капці і вибігає з дому тримаючи п‘ятірку затиснутою в кулаку поперед себе.

Звичайний український генделик. Під навісом за брудними столами сидять п’янчуги. Трохи відсторонено стоїть червона будка, де продають напої. На вітрині між пляшками з алкоголем продаються лимони і крабові палички поштучно. До будки підходить алкоголічний філософ Пантелеймон. Його очі сповнені нечуваної радості і творчої надії. Руками що трясуться він дістає з кишені п’ятірку й кричить:

-Нектару! Дайте нектару мені. Я маю страждати, я мушу пити! Дайте мені цей божественний напій… Нектару мені!

З цими словами він тицяється у віконечко з якого виглядають здивовані очі продавщиці. Перед самим носом філософа вона з гуркотом зачиняє віконечко і ставить табличку «Зачинено». Тіло Пантелеймона втратило пружність, він повільно починає осідати на землю. Але його руки все ще хапаються за прилавок. Та ось пальці розтискаються і філософ падає на землю. Він повільно з велетенськими зусиллями повертається спиною до будки. Втома накочується хвилями на Пантелеймона. Потоки поту закривають його від світу…

- Я мертвий. Я не справився… я шукав її та не знайшов… Зачинено. Це неможливо… Де істина?!
 

Шлях додому

На окраїні міста, прорізаючи небо, приземлилося НЛО. Посадка була аварійною, тому літаюча тарілка зайнялася ще в небі. З палаючого міжзоряного човна вилізло дивне створіння. Ні на вигляд він був дуже схожим на людину, на насправді це був міжгалактичний турист Едік.

Едік стояв і дивився як догоряє його космічний апарат. В руках він тримає запасну тарілку, і вона теж літаюча, хоча виглядала як звичайна тарілка з чайного сервізу. Так невдало складався світловий рік для інопланетянина Едіка. Едік підводить очі угору і дивиться вверх.

-         Десь там далеко мій дім, - сказав він у небо, - але побувати на Землі і не роздивитися усе навкруги…я собі цього не пробачу.

І Едік пішов геть від свого човна. Космічний турист роздивлявся куди ж він потрапив. Недалеко від місця аварії стояло кілька будинків, і він попрямував туди, аби встановити з землянами перший контакт. Першими кого Едік побачив на цій гостинній планеті, були дві дівчини що стояли біля будинку. Вони були вдягнуті в яскравий одяг і одразу сподобалися інопланетянину. Едік підійшов до дівчат аби встановити контакт. Та як тільки він наближається ніжки повій (а це саме вони) одразу лізуть на стінку. Одна з них починає гарячково облизувати власні губи і прицмокувати, а інша погладжувати свої груди. Едік підходить до них і вже хоче почати офіційний інопланетний танець – привітання аборигенам, як одна з дівчат заговорила до нього:

-         Хлопче, а не хочеш продажного кохання?

Едік надзвичайно здивувався і знизує плечима, але повії не відходять від нього, вони обступають його з обох боків і хапають за руки.

-         А ти сам, я бачу не місцевий. Приїхав здалеку?

-         Можна й так сказати, - відповів Едік, - я прилетів до вас з іншої планети. Моя літаюча тарілка розбилася неподалік.

-         Який жах. - скрикує повія

-         Як же ти доберешся додому? - підхоплює інша

Едік посміхнувся обом і примружившись відповів:

-         В мене є ще одна тарілка

З цими словами він показує повіям тарілку що є літаючою, але на вигляд нагадує звичайну з сервізу.

-         Та ти не бійся хлопче, ми закохаємо тебе до смерті…

-         О! Мені вже подобається ця планета, - вигукує космонавт, - тут такі милі жінки!

А повії не зупиняються, вони тягнуть інопланетянина Едіка в кущі…

Він не наважується відмовитися, ідучи повторює собі під ніс:

-         О, яка гостинність! О, яка гостинність!

-         Щоб ти знав любчику, українці сама гостинна нація, - каже одна з повій

-         Так, - підтримує її інша, - ми загостимо тебе до смерті!

Обоє вони починають хіхікати.

-         Обійми нас наш інопланетний герою!

-         Але я не можу я ж тримаю тарілку, без неї я не потраплю додому.

-         А навіщо тобі додому, адже у нас буде добре, - каже Едіку повія.

-         І всього за десятку кожній, - доповнює подругу інша.

-         А й справді! - вигукує космічний турист інопланетянин Едік і кидає тарілку через плече. Тарілка падає на асфальт і розбивається.

 Коля і Школа

(засновано на реальних фактах) 

...

 Муза

(засновано на реальних фактах)
...

 Просто хороша…

Її звали Наталя. Вона була єдиною дитиною в сім‘ї і батьки її дуже любили. Наталя мала усе що могла забажати, але не була занадто розбещеною. Вона взагалі була дуже хорошою дитиною. Батьки її любили і вона в усьому виправдовувала їхні сподівання. Мати частенько хвалилася своєю дочкою сусідці, розповідаючи нескінченні історії про те яка вона хороша, добра, щира, хазяйновита, а найголовніше – гарна. І справді Наталка була гарною дівчиною, але вроду свою вона на відміну від інших дівчат не розмінювала на дрібниці. З самого дитинства дівчина знала чого вона хоче від життя і впевнено йшла до своєї мети.

В класі де вона навчалася було кілька дівчат, що носили ім‘я Наталя, але саме її називали «просто хороша дівчина Наталка». Особливих подруг у дівчини не було, але була одна однокласниця, з якою Наталя спілкувалася більше ніж з іншими. Це теж була гарна дівчина (але зрозуміло, що до Наталі їй було далеко).

Одного разу дівчата сиділи на уроці української мови…

-         А ти знаєш, Наталко, що ти дуже подобаєшся декому? – запитала якось її подружка

-         Це ж кому? – Наталці хотілося аби її голос звучав якомога байдуже, і це справді було так.

-         Багато кому, он наприклад Богдан з першої парти давно за тобою сохне.

Але у відповідь на це Наталя лише хмикнула і відповіла:

-         Мало що там він собі надумав, я для нього занадто вродлива. Він мені не пара.

Насправді цей хлопчик Богдан трохи подобався Наталці, але вона собі це заборонила, бо знала, що такі зв’язки можуть зашкодити її кар’єрі.

Після уроку, дівчина як завжди вийшла на вулицю. Вона мала пів години для обіду, тому попрямувала в парк, що знаходився поруч з школою. Там вона сіла на лавку і дістала бутерброд, що їй зранку приготувала мама. Відкусивши шматок, дівчина оглянулася. З іншого боку алеї на неї дивилися уважні очі неголеного незнайомця. Дівчина придивилася уважніше і зрозуміла що він араб, або турок, вона погано бачила різницю між арабами і турками, а може її і взагалі не було…

Так чи інакше але вона посміхнулася незнайомцю і на диво він теж їй посміхнувся, а потім перейшов алейку і сів на лавці поруч з Наталкою.

-         Добрага дня, - звернувся до неї араб на ломаній українській.

-          Доброго, відповіла дівчина

-         Як тебе звуть, о світло моїх очей.

Мама казала Наталі не розмовляти з незнайомцями, але «світло очей…» тут не можна було встояти.

-         Наталя, - відповіла вона

-         Ти дуже гарна Натала, - посміхнувся араб, при цьому трохи неправильно вимовивши її ім‘я, - А я Мустафа. Ти навчаєшся в цій школі? 

-         Так… в дев‘ятому класі

-         О! Так ти уже очень больша дівчина… Ким хочеш бути, коли виростеш?

Наталя знітилася, вона не знала, чи варто говорити цьому красунчику Мустафі про свою мрію… але «світло очей….» і його врода….і дівчина не витримала.

-         Я хочу зніматися в порнофільмах, - тихо промовила дівчина

-         О! Тоді нєвімовно павезло! Я саме режисер таких фільмів!

-         Справді, - закричала дівчина, - візьміть мене у свій фільм! Якщо хочете мене випробувати, то можете зробити це прямо тут!

-         Ні-ні! Не тут. Я зараз їду в аеропорт, он моя машина, - Мустафа махнув рукою на чорний автомобіль, - поїхали.

-         Але ж мама…

-         Наташа, - грізно промовив араб, - такий шанс випадає раз у жізні.

Кілька хвилин Наталя повагалася, а потом таки сіла в автомобіль. В голові пульсувала лише одна думка, якою відомою вона тепер стане.

Додому вона повернулася лише через три дні, тоді коли по всьому місту уже не можна було знайти араба, який не знав яка вона, «просто хороша дівчина Наталка» 

Добро, яке перемогло зло

...

Песик Артем

Колись він мав свій будинок, і жив щасливо. Вранці вчорашня каша, чи холодні макарони, ввечері суп з хлібом, чи ще щось. Хазяїн був добрим до Артема, і часто знімав з нього нашийник і відпускав його побігати. Якось Артем не повернувся.

З тих пір він жив на смітнику і мріяв повернутися.

Але зараз Артем був зайнятий тим, що шукав їжу. Він підбіг до купи сміття, яку викинули люди, але розкидавши все по дорозі, так і не знайшов нічого їстівного. Артем повернув голову і подивився на інший бік вулиці. Та був цвинтар, і о диво біля одного хреста із землі стирчала велика кістка! Артем підбіг до неї і заходився гризти.

 

 Епілог

Вони всі стояли в темній кімнаті, де навіть не було видно стін. Світло падало невідомо звідки і освітлювало невелику частину простору де стояло шестеро людей. Точніше шестеро людей і маленький песик.

-         Що?

-         Хто ви? Де ми знаходимося? Що тут взагалі відбувається? – заголосила дівчина

-         Я. Я… нічого не розумію, я хочу додому на свою планету…

-         Заспокойтеся всі!

-         Ні! Я хочу….ей…є тут хто!!

Люди стояли і сперечалися, а поміж ними бігав песик і гавкав…

Та от трохи далі запалилося ще одне невидиме джерело світла, викресливши з темряви фігуру. Всі завмерли.

Фігура була високою і худою, одягнутою в довгий темний шкіряний плащ… в руках вона тримала косу. Смерть!

Спочатку всі злякалися, але потім пересилили свій страх.

-         Ми всі щось шукали, друзі, - сказав Пантелеймон

-         Я…я. шукала популярності, - тихо промовила Наталка, по ногам якої текла кров.

-         Я шукав шлях додому, - опустив очі Едік

-         А я славу і владу, - сказав маленький Коля.

-         Я шукав натхнення, -промовив Кузя в труси якого були засунуті барабанні палички.

-         Я  - справедливість, - подав голос Василь

-         Я просто шукав щось поїсти, - прогавкав песик Артем

-         А я шукав істину, - підсумував філософ Пантелеймон, - але всі ми разом шукали сенс життя! І от ми тут бачимо перед собою смерть! Значить…Значить…Значить сенс життя – СМЕРТЬ!

Всі повернулися в бік Смерті, що стояла спершись на свою косу. Враз вона відкинула її і розпахнула плащ. Під плащем не було нічого, Смерть була гола! Вона підняла голову і закричала:

-         Ні! Сенс життя – ексгібіціонізм!!!