Кольори іржавого карнавалу

Останні кілька днів, часто думаю про те, в чому різниця між осінню і літом. І день на 3-й заварці мате зрозумів, що різниця не в температурі повітря, відпустці чи її відсутності. Різниця в запахах (як і між будь-якими порами року) і в депресіях. Осінні депресії це щось неймовірне, вони прекрасні, як перші тремтливі поцілунки після довгої розлуки, від них поколює в серці і літня важкість в голові міняється на осінню легкість, в голові, в шлунку, в кишенях. Здається вітер гуляє десь поміж мозкових звивин і носить там жовкле листя разом з пожухлою травою, ні трава там і росте...
Осінь прекрасна своїм початком, коли літня підготовка до депресії закінчується коротким і стрімким падінням в неї, наче в обійми коханої. Вона пахне мертвими квітами, книгами і фарбою. Перша депресія приходить до мене десь після 14.00 першого вересня, коли бачу школярів які бредуть зі школи, раді і сумні одночасно. В такі моменти я йду на свій улюблений міст і дивлюся з нього на залізницю, на потяги що їдуть під міст, на людей які блукають старим вокзалом, або йду повз старі залізничні рейки тим маршрутом, яким багато років повертався додому - біля брудного потічка попід колією, через місток, де я колись заховав кілька копійок що лишилися в мене з "обідніх грошей", ця схованка мала слугувати для відкладання грошей на поїздку до Лондону. Так і не вийшло тоді нікуди поїхати, бо 5 копійок що я відклав зникли через три дні, певно впавши в той таки потічок.
Ще добре пам'ятаю як приходить остання осіння депресія. Приходить вже тоді коли випадає сніг, вона завжди в чорному пальто, в високих чоботах, завжди пахне яблуками і завжди холодна. Завжди мовчить, не каже ні слова, просто дивиться пильно мені в очі, довго довго, наче востаннє, а потім розвертається і йде, йде тонким рипким снігом і її чорні сліди ще довго видно з мого вікна...

Про тартан, ель і справедливість

Мене завжди цікавило, що такого робили мої батьки, які саме їх дії призвели до того, що коли я виріс, в моїй голові завелися саме такі таргани, а не якісь інші. Іншими словами мене дуже цікавить як зробити так аби твої діти взяли від тебе найкраще і не дізналися про найгірше. Однією з таких якостей, які я б хотів передати своїм нащадкам, є моє загострене(читай хворобливе) почуття справедливості. Я багато думав звідки воно в мене взялося, чому стало таким важливим і болючим для мене, чому цим поняттям я можу виправдати навіть вбивство. Відповідь я знайшов сьогодні, там, звідки її навіть не очікував.
Коли я був зовсім маленьким мій тато старався розвивати мою пам'ять і бажання читати. Тому він допоміг мені вивчити на пам'ять дуже довгий вірш, цей вірш називався "Heather Ale" ("Вересковый мед") Роберта Льюїса Стівенсона, сьогодні я знайшов цей вірш в інтернеті і нарешті зрозумів чому я люблю шотландців, чому в моєму твіттері фоновою картинкою стоїть тартан і чому в мене такі збочені уявлення про честь.

На жаль вірш існує в лише російському перекладі (в українському його не зустрічав), тому оригінал і переклад:

 

Heather Ale: A Galloway Legend
by Robert Louis Stevenson

From the bonny bells of heather,

They brewed a drink long syne,
Was sweeter far than honey,
Was stronger far than wine.
They brewed it and they drank it,
And lay in blessed swound,
For days and days together,
In their dwellings underground.
There rose a King in Scotland,
A fell man to his foes,
He smote the Picts in battle,
He hunted them like roes.
Over miles of the red mountain
He hunted as they fled,
And strewed the dwarfish bodies
Of the dying and the dead.

Summer came in the country,
Red was the heather bell,
But the manner of the brewing,
Was none alive to tell.
In graves that were like children's
On many a mountain's head,
The Brewsters of the Heather
Lay numbered with the dead.

The king in the red moorland
Rode on a summer's day;
And the bees hummed and the curlews
Cried beside the way.
The King rode and was angry,
Black was his brow and pale,
To rule in a land of heather,
And lack the Heather Ale.

It fortuned that his vassals,
Riding free upon the heath,
Came on a stone that was fallen
And vermin hid beneath.
Roughly plucked from their hiding,
Never a word they spoke:
A son and his aged father -
Last of the dwarfish folk.

The king sat high on his charger,
He looked down on the little men;
And the dwarfish and swarthy couple
Looked at the king again.
Down by the shore he had them:
And there on the giddy brink -
"I will give thee life ye vermin,
For the secret of the drink."

There stood the son and father
And they looked high and low;
The heather was red around them,
The sea rumbled below.
And up spoke the father,
Shrill was his voice to hear:
"I have a word in private,
A word for the royal ear.

"Life is dear to the aged,
And honour a little thing;
I would gladly sell the secret",
Quoth the Pict to the King.
His voice was small as a sparrow's,
And shrill and wonderful clear:
"I would gladly sell my secret,
Only my son I fear.

"For life is a little matter,
And death is nought to the young;
And I dare not sell my honour,
Under the eye of my son.
Take him, O king, and bind him,
And cast him far in the deep;
And it's I will tell the secret
That I have sworn to keep."

They took the son and bound him,
Neck and heels in a thong,
And a lad took him and swung him,
And flung him far and strong
And the sea swallowed his body,
Like that of a child of ten;
And there on the cliff stood the father,
Last of the dwarfish men.

"True was the word I told you:
Only my son I feared;
For I doubt the sapling courage,
That goes without the beard.
But now in vain is the torture,
Fire shall not avail:
Here dies in my bosom
The secret of the Heather Ale."

***


Из вереска напиток
Забыт давным-давно,
А был он слаще меда,
Пьянее, чем вино.

В котлах его варили
И пили всей семьей
Малютки-медовары
В пещерах под землей.

Пришел король шотландский
Безжалостный к врагам.
Погнал он бедных пиктов
К скалистым берегам.

На вересковом поле
На поле боевом
Лежал живой на мертвом
И мертвый на живом.

Лето в стране настало,
Вереск опять цветет,
Но некому готовить
Вересковый мед.

В своих могилах тесных
В горах родной земли
Малютки-медовары
Приют себе нашли.

Король по склону едет
Над морем на коне,
А рядом реют чайки
С дорогой на равне.

Король глядит угрюмо
И думает: "Кругом
Цветет медовый вереск,
А меда мы не пьем."

Но вот его вассалы
Заметили двоих -
Последних медоваров,
Оставшихся в живых.

Вышли они из-под камня,
Щурясь на белый свет, -
Старый горбатый карлик
И мальчик пятнадцати лет.

К берегу моря крутому
Их привели на допрос,
Но никто из пленных
Слова не произнес.

Сидел король шотландский
Не шевелясь в седле,
А маленькие люди
Стояли на земле.

Гневно король промолвил:
- Плетка обоих ждет,
Если не скажете, черти,
Как вы готовите мед!

Сын и отец смолчали,
Стоя у края скалы.
Вереск шумел над ними,
В море катились валы.

И вдруг голосок раздался:
- Слушай, шотландский король,
Поговорить с тобою
С глазу на глаз позволь.

Старость боится смерти,
Жизнь я изменой куплю,
Выдам заветную тайну,-
Карлик сказал королю.

Голос его воробьиный
Резко и четко звучал.
- Тайну давно бы я выдал,
Если бы сын не мешал.

Мальчику жизни не жалко,
Гибель ему нипочем.
Мне продавать свою совесть
Совестно будет при нем.

Пусть его крепко свяжут
И бросят в пучину вод
И я научу шотландцев
Готовить старинный мед.

Сильный шотландский воин
Мальчика крепко связал
И бросил в открытое море
С прибрежных отвесных скал.

Волны над ним сомкнулись,
Замер последний крик.
И эхом ему ответил
С обрыва отец-старик:

- Правду сказал я, шотландцы,
От сына я ждал беды,
Не верил я в стойкость юных,
Не бреющих бороды.

А мне костер не страшен,
Пусть со мною умрет
Моя святая тайна,
Мой вересковый мед.