Інколи, вечірнім промерзлим Києвом, немає нічого кращого аніж гуляти верхнім містом чи подолом, заглядати за теплі вітрини дорогих кафешок чи ресторанчиків і уявляти собі, що в тебе немає грошей туди зайти. Ця уява, прекрасно доповнює поділ склом між мною і ресторанчиком, між тьмяно освітленою вулицею і жовто-гарячим світлом лапм над чистими столиками. Колись, років вісім тому, у мене справді не було грошей для таких закладів, і в цьому була певна романтика. Це нагадувало мені чимось старовинні історії позаминулого сторіччя, де всі бідні завжди були хорошими хлопцями, а дівчата дуже красивими.
Непомітно я проскочив той час коли мені хотілося відвідувати ті заклади і у мене була змога їх відвідувати. Не те щоб мене приваблював стиль життя київської богеми, але поети у ліхтарях вечірньго міста виглядають дуже ефектно, з своїми тонкими шарфиками і некрасивими обличчями, модними але затертими куртками і начищеними до блиску черевиками, вони йдуть вечірнім містом і розмовляють такою чистою українською, що навіть у мене зводить зуби. Їх вимова, наче їх дівчата, обоє цнотливі і вивещені над оточуючими.
І вони йдуть у холод, сядуть в одній із тих кав'ярень, які колись видавалися мені такими привабливими, будуть пити каву (бо алкоголю вони не вживають принципово) і це все буде так по-пуританські, що мене аж верне і я поспішаю втекти від них подалі, зануритися глибше в рятівне метро де я зможу спокійно насолоджуватися власним плебейством і спогадами по маленькі київські ресторанчики, повз які я проходив і уявляв, що в мене немає грошей аби їх відвідати.