Я страшенно за тобою скучив, мені дуже тебе не вистачає. Я ходжу вулицями, дивлюся фільми сиджу в парках і постійно думаю про тебе, постійно згадую наші зустрічі. Відтворюю в собі відчуття тебе, тебе поруч, такої близької і рідної, фізично повертаюся в ті моменти коли я торкався тебе, як запускав пальці в твоє волосся, як торкався губами твоєї холодної, мармурової шкіри. Я пригадую холод, що огортав нас, коли ми гуляли вулицями, сніг, що сік наші обличчя, коли ми стояли поруч і дивилися вдалечінь, на близькі вогні і темні фігури десь позаду цих вогнів... Не можу забути як своїми тоненькими, ніжними пальчиками ти торкалася мене і мене наче струмом било від неймовірного кохання до тебе. Я відчував твою незламність, твою тендітну силу в цій маленькій долонці. А ти знімала рукавичку і торкалася моєї щоки, і що найдивніше, моя щока і твоя рука були страшенно холодні, але від доторку в моїх жилах починала швидше текти кров, серце билося наче збожеволіле, намагаючись стукати об ребра якомога сильніше, воно зашифрованими літерами абетки пана Морзе, хотіло сказати тобі, як сильно я тебе кохаю, що не зможу без тебе жити, що життя стане сірим і нецікавим, коли ти підеш.
Так, я знав, що рано чи пізно ти полишиш мене, як робила це багато разів до цього і як робитимеш і надалі. Не те щоби я не вірив в нас з тобою, ні, я вірив, можливо аж занадто сильно, просто знав, що такі жінки як ти, ніколи не будуть з такими чоловіками як я. І все, що мені лишалося, це ступати за тобою слід-в-слід по брудному, чорному снігу, тримати тебе за руку і дивитися як ти пробираєшся вперед, на передову, де нам обом і місце.
Ти зникла, розтанула наче марево, не попрощавшись і навіть не лишивши мені записки. Я не знаю де ти, не знаю з ким і не знаю чим ти займаєшся, але я дуже прошу тебе, кохана, повертайся...
Київ. 2014р.
Немає коментарів:
Дописати коментар