Про те, що треба писати жінкам, яких ти зрадив

Вибач мене... Мені справді дуже прикро, що так сталося. Я дуже тебе люблю, але...
Знаю, що тобі дуже важко буде мене пробачити, можливо ти ніколи не зможеш цього зробити і між нами навічно проляже тінь моєї зради. Але просто спробуй мене зрозуміти, спробуй відчути те, що відчував я рівно рік і один місяць тому. Так, я знаю, що залишив тебе, знаю, що зробив тобі боляче тим, що пішов до Неї. Можливо було б простіше, якби це був хтось інший, не Вона... Я ж так багато тобі про неї розповідав, коли ми гуляли разом холодним вечірнім Києвом, коли ховалися вдвох від пронизливого вітру, обіймали ліхтарі і купували каву в паперових стаканчиках, аби потім гріти губи цією кавою і охолоджувати їх нашими поцілунками. Я стільки разів казав тобі, що вона найважливіша жінка в моєму житті, що ти просто не могла її не зненавидіти. Ти навіть не уявляєш як мені боляче від усвідомлення цього факту, адже можливо, в іншому житті, за інших обставин, ви обидві могли б стати найкращими подругами, адже ви такі схожі, ви так одна одній пасуєте. Але між вами завжди хтось ставав, от цього разу я, а можливо і не тільки я...
Так я знаю, що я образив тебе, вдарив у саме болюче місце, знаючи твою слабкість підступно нею скористався. Я знаю, що нема мені прощення, але давай поглянемо правді в очі, ти теж не один раз кидала мене! Мовчи, я знаю що ти зараз скажеш, що ти мусила це зробити, що в тебе не було іншого вибору, що ти не могла лишитися. Мені усе це відомо, але від того мені не менш боляче. Кожного разу дивлячись на тебе, тримаючи твою холодну руку заковану в шкіряні рукавички наче в лицарські лати, я знав, що ти покинеш мене, знав, що настане той момент, коли ти востаннє обіймеш мене, притулишся холодною щокою до мого підборіддя і, ставши навшпиньки, поцілуєш у верхню губу так, як умієш це робити тільки ти. Полишиш мене самого, а я як завжди буду тебе чекати, прокидатися вранці і визирати у вікно, чи нема тебе біля мого будинку, чи не чекаєш на мене, чи не вирішила ти повернутися...
Але минулого року усе було інакше. Я не став очікувати коли ти знову кинеш мене самого, я пішов до неї, бо Вона мене покликала. І я не міг вчинити інакше... Тебе я просто люблю, а її кохаю, бо Вона єдина жінка яку я буду кохати вічно. Ти попереджала, що вона не буде зі мною довго і знаєш, ти була права саме так і сталося. Вона пішла геть, але я не звинувачую її за це, бо так було треба. Кому як не тобі, жінці, що йде і повертається, це розуміти. Знаю, що ти досі злишся, ось уже майже місяць, як ти повернулася в моє місто, ходиш його вуличками, дихаєш його повітрям, можливо сидиш з кимось іншим у наших з тобою кафе і п'єш каву, яку ми мали б пити разом. І ти жодного разу не подзвонила мені,  ти досі ображаєшся, не хочеш щоб я відчував твою присутність.
Вибач мене... Мені справді дуже прикро, що так сталося. Я дуже тебе люблю, але, зрозумій Осінь, я кохаю її, мою Революцію. Прийми це і повертайся, мені тебе не вистачає.