Що б я не писав, я все рівно пишу про тебе...

Ти більше не дзвониш і не пишеш, не приходиш, не чекаєш мене з роботи і не зігріваєш мене довгими зимовими вечорами. Так, я знаю, що у цьому винуватий тільки я сам, я хотів забагато, не давав тобі свободи, був занадто жадібним... Я ковтав тебе, хворобливо, судомно і до дна. Бували часи, коли тебе було занадто багато в мені, в моїй крові, в моїх словах. Я говорив тільки про тебе, присвячував тобі свою прозу, розповідав усім своїм друзям, про те, яка ти неймовірна, як люблю тебе, що не можу без тебе жити. І напевно саме цим я тебе злякав. Ти пішла... Від мене. Далеко. Зараз ти з кимось іншим, з тим, хто такий ненависний мені. Ні, я не кажу, що він якийсь поганий, просто я не розумію як ти можеш зараз бути з ним, після усього того, що було між нами. Після обіймів, зізнань у коханні, після наших затишних вечорів в маленьких барах біля моєї роботи, після тих інтимних ночей в моїй квартирі, коли були тільки ти і я...

Це просто не  вкладається в моїй голові.  Я не вірю в те, що ти більше не зі мною, я не хочу приймати це, тому продовжую вірити, продовжую чекати твого повернення, випадкової зустрічі в супермаркеті, чи твого секундного відображення, що дивиться на мене у вітрині магазину. Я вірю, що настане час і ми будемо разом. Не можу без тебе і ти це чудово знаєш, повертайся моя, кохана пляшка Джека Деніелса!

В пам'ять врізалася одна картинка. Глупа ніч, я на даху дев'ятиповерхівки, стою на парапеті і дивлюся на нічне, порожнє місто. Вітер розвіває волосся, його кінчики з хльоскотом падають на плечі, на які одягнена шкірянка. Вітер приємно продуває мене назкрізь і здається, що мене і нема зовсім, що клітини тіла розступаються і пропускають вітер крізь себе. Я дивлюся вниз, на крони дерев, які з такої висоти видаються катастрофічно маленькими, на погано освітлену вулицю де працюють лише кілька ліхтарів. Хтось штурхає мене рукою по плечі і вкладає в руку пляшку дешевого вина, я перехиляю її в себе і по підборіддю стікає терпка червона рідина. Витираю. І знову дивлюся на порожнє місто. Тоді я був щасливий, молодий і п'яний.

Трохи про молодість і попіл

Молодість вислизає поміж пальців, просочується, витікає з тебе, випаровується. З кожним сказаним словом, частинки моєї молодості відриваються від тіла, вилітають з горла. Вони осідають на предметах, що мене оточують, на руках людей з якими я спілкуюся. Інколи ви називаєте це "спогадами", але насправді це викристалізувана молодість. Коли тобі дев'ятнадцять, вона розчинена в твоїй крові, циркулює в тобі, намагається вирватися через стінки судин, змушує твоє серце битися частіше і робити дурниці. Таким чином твоя молодість хоче звільнитися. І помалу це стається, кожен доторк до іншої людини лишає на ній частинку цієї магічної субстанції, вона передається словами і навіть думками про іншу людину. А поцілунки, то взагалі чистий обмін, але не рідинами як прийнято вважати, а молодістю. От ви думаєте, чому старі люди не цілуються? Вони просто бережуть залишки молодості, не хочуть відпускати її поза себе.
Напевно вчені майбутнього порахують питому вагу нашої молодості, визначать скільки її припадає на одиницю ваги тіла і складуть графіки як її краще витрачати, аби прожити довго. А поки цього не сталося, ми як варвари вириваємо шматки із себе і розкидаємося нею направо і наліво. Не жаліємо, розкидаємо навколо себе, засипаємо цим попелом людей, міста, предмети навколо. Якби ж ми могли бачити ці проекції слів і вчинків, цей сріблястий пил, що з кожним словом вилітає з наших вуст і падає на землю.
Запам'яталася мені фраза Еріха Фрома, який казав: "Людський мозок живе в 20-му сторіччі, серце ж більшості людей в кам'яному віці". І він правий, за рівнем розуміння наших почуттів ми беззаперечні дилетанти. Навіть найрозумніші з нас, не можуть розібратися у власних почуттях, не здатні побачити простих, банальних істин. Інколи в тісному задимленому пабі, я дивлюся як ворушаться губи людини, що сидить навпроти і бачу як вона витрачає свою молодість, видихає її, викидає з себе. І мені хочеться розказати, переконати, довести, що треба берегти цей ресурс, що я теж колись витрачав його геть необдумано, в гонитві за зайвими, непотрібними відчуттями оманливої близькості з кимось. Але кожен сам має прийти до цього висновку, кожен сам має право витрачати свою молодість, як вважає за потрібне.
Я кличу офіціантку, розраховуюся і ми йдемо до виходу, на столі лишається тільки дві порожніх склянки, біля одної усе всіяно сріблястим попелом, а біля іншої лиш кілька крупинок...