Що б я не писав, я все рівно пишу про тебе...

Ти більше не дзвониш і не пишеш, не приходиш, не чекаєш мене з роботи і не зігріваєш мене довгими зимовими вечорами. Так, я знаю, що у цьому винуватий тільки я сам, я хотів забагато, не давав тобі свободи, був занадто жадібним... Я ковтав тебе, хворобливо, судомно і до дна. Бували часи, коли тебе було занадто багато в мені, в моїй крові, в моїх словах. Я говорив тільки про тебе, присвячував тобі свою прозу, розповідав усім своїм друзям, про те, яка ти неймовірна, як люблю тебе, що не можу без тебе жити. І напевно саме цим я тебе злякав. Ти пішла... Від мене. Далеко. Зараз ти з кимось іншим, з тим, хто такий ненависний мені. Ні, я не кажу, що він якийсь поганий, просто я не розумію як ти можеш зараз бути з ним, після усього того, що було між нами. Після обіймів, зізнань у коханні, після наших затишних вечорів в маленьких барах біля моєї роботи, після тих інтимних ночей в моїй квартирі, коли були тільки ти і я...

Це просто не  вкладається в моїй голові.  Я не вірю в те, що ти більше не зі мною, я не хочу приймати це, тому продовжую вірити, продовжую чекати твого повернення, випадкової зустрічі в супермаркеті, чи твого секундного відображення, що дивиться на мене у вітрині магазину. Я вірю, що настане час і ми будемо разом. Не можу без тебе і ти це чудово знаєш, повертайся моя, кохана пляшка Джека Деніелса!