Про східні міста

Мене лякають східні міста, я їх зовсім не розумію. Не знаю як з ними поводитися і навіть приблизно не уявляю, за якими законами фізики, логіки чи антропології будуються вулиці цих міст. Звісно ж я зараз говорю про українські міста, бо за деякими сучасними дослідженнями давніх і священних текстів у моєму ж блозі, я маю причини думати, що за кордонами України взагалі нічого немає, не те, що міст, а взагалі нічого. Лише пустота.
Мушу зізнатися, рази коли я бував східніше Києва, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Ну добре, двох рук, але "пальці однієї руки" звучить якось втаємниченіше і інтимніше, якраз під стать цьому тексту. І всі мої відвідини лінії східніше Дніпра були страхітливими і більше нагадували диверсійно-розвідувальні вилазки, аніж подорожі. Так, в Мелітополі я постійно озирався і намагався здатися максимально непомітним, аби не дай боже містяни не побачили в моїх очах поваги до ідей їхнього земляка Донцова. Але певно побачили, чи про щось просто почали здогадуватися, бо в селах під Мелітополем нам завбачливо вирішили не дозволяти набирати воду зі своїх криниць і вперто не показували правильну дорогу, все твердячи, що "ничего интересного тут нет и не ищите даже". В Дніпропетровську я був лише пів години, доки мій потяг стояв на станції, а я вирішив пройтися пероном. Фатальні пів години, бо я абсолютно не знав, що сказати симпатичній дівчинці, що стояла поруч і курила, хоча вона мені страшенно сподобалася. Але як розмовляють з жінками в Дніпропетровську? Може є якісь особливі ритуали? Може, якщо я заговорю до неї вона відразу ж відчує моє центральноукраїнське нутро і поґордує мною? Я так і поїхав геть з того вокзалу з відчуттям липкого незнання, а дівчинка ця напевно вже вийшла заміж за якогось бізнесмена на старій, побитій життям Тойоті, за власника брудних ніг в в шльопках-в'єтнамках і продуктового магазину в центрі міста. Одним словом, зламав я життя жінці.
Власне в моєму світосприйнятті сходу немає ніц дивного. Як і тисячі років тому, для мене Україна закінчувалася одразу за Черкасами і Кіровоградом. Та і в останньому я не був впевнений на сто відсотків. А далі починалося дике поле, не те, про яке пишуть в книгах історії в розділі про козаків з чубами і шаблями. Це було дике поле в моєму серці, terra incognita, нецілована метафізична жінка яку ще потрібно буде здобути.
Але час іде і горизонти розширюються, нехай і не зовсім на схід в географічному сенсі, але точно на Схід в сакральному.

Про любов в метро

В метро видно любов. Наче порухом вітру здуває геть низ жіночого білосніжного пляттячка і на секунду, лише на один маленький момент, перед очима миготять її  трусики. Так само з любов'ю, вона відкривається в метро, коли приїздить вагон останнього потягу і зриває перед себе шал з вітру і надій тих, хто чекає потяг, показуючи хто кого справді любить, а хто лиш вдає, імітує любов на публіку.
Вона вглядається в темряву підземного тунелю, шукає там світла і порятунку. Порятунку від цих тремтячих пальців, які ніжно обмацують її спину, руйнують ідеальну павутину її волосся своїми незграбними погладжуваннями. Її шкіра занадто біла для його засмаги, її очі занадто гарні для його каламутного серця, а чохол її телефону не пасує до його черевиків. Тим не менш вони разом, вони обіймають одне одного на публіці, ковзають руками по тілам одне одного і шепочуть на вуха давно заготовані фрази. Воно бережно їх складали ночами, після невдалих оргазмів і недолугих обіймів, вони виправдовувалися ними вранці наче сніданками з омлетом і беконом в ліжко, вони намагалися косплеїти любов. Думали, що якщо вдягнутися як закохані, якщо говорити як закохані, якщо рухатися як закохані, то любов прийде. Не прийшла. Але вони продовжують робити це механічно, за давно завченою схемою. За такою ж схемою вони одружаться і народять дітей, за такою ж схемою і помруть. І єдина згадка, про їхню любов буде в цьому пості, про який вони навіть не дізнаються.