Про любов в метро

В метро видно любов. Наче порухом вітру здуває геть низ жіночого білосніжного пляттячка і на секунду, лише на один маленький момент, перед очима миготять її  трусики. Так само з любов'ю, вона відкривається в метро, коли приїздить вагон останнього потягу і зриває перед себе шал з вітру і надій тих, хто чекає потяг, показуючи хто кого справді любить, а хто лиш вдає, імітує любов на публіку.
Вона вглядається в темряву підземного тунелю, шукає там світла і порятунку. Порятунку від цих тремтячих пальців, які ніжно обмацують її спину, руйнують ідеальну павутину її волосся своїми незграбними погладжуваннями. Її шкіра занадто біла для його засмаги, її очі занадто гарні для його каламутного серця, а чохол її телефону не пасує до його черевиків. Тим не менш вони разом, вони обіймають одне одного на публіці, ковзають руками по тілам одне одного і шепочуть на вуха давно заготовані фрази. Воно бережно їх складали ночами, після невдалих оргазмів і недолугих обіймів, вони виправдовувалися ними вранці наче сніданками з омлетом і беконом в ліжко, вони намагалися косплеїти любов. Думали, що якщо вдягнутися як закохані, якщо говорити як закохані, якщо рухатися як закохані, то любов прийде. Не прийшла. Але вони продовжують робити це механічно, за давно завченою схемою. За такою ж схемою вони одружаться і народять дітей, за такою ж схемою і помруть. І єдина згадка, про їхню любов буде в цьому пості, про який вони навіть не дізнаються.