Про Нью-Київ і Сан-Франківськ

Ми спокійно могли б народитися в США і навіть не помітили б різниці. Бо все так само, геть однаково, як і у нас. Я живу на східному узбережжі, і ранками, відкриваючи очі, бачу як сонце ніжно торкається океанської води. Прокидаюся в Нью-Києві, де за східним кордоном немає нічого, пустеля, океан відсутності, дике поле. Виходжу на вулицю за 10-ту, купую каву в паперовому стаканчику і йду в такий собі центральний парк, дивитися на перехожих і писати тобі листи, ось чим я займаюся. У тебе ж усе навпаки, ти з Сан-Франківська і відверто недолюблюєш мій "іст-коаст", зрідка кидаючи якісь незлобливі саркастичні зауваження. Ти з Заходу і вечорами, ідучи з друзями в центр міста, аби сидіти в затишних ресторанчиках, пити терпке вино і слухаючи джаз, ти бачиш інше, західне сонце, геть не таке, яке я бачив на сході. Зрідка ти читаєш мої листи, де я пишу про те, що глибоко в серці, я ношу згадку про мої рідні місця, про особисте "where are you from", про мою Алабамщину, з її безкінечними полями, де прості і відверті люди живуть і вмирають як справжні українці - важко і надривно, проте з щирою вірою в велику американську мрію. Я обіцяю тобі показати мої рідні місця, провезти тебе дорогами Алабами-Поділля у старому роздовбаному кадилаці, бо тільки так можна відчути справжній дух Вінничини. Власне усе наше з тобою спілкування, всі наші стосунки це дорога. Ми познайомилися в русі, відчуваючи, що він буде завжди там, де є ми двоє - розірвані між твоїм Заходом і моїм Сходим, постійно змушені їздити одне до одного, в вічному очікуванні зустрічі. Така карма наших стосунків, такий наш хрест, анафема відстані накладена на нас, за наші гріхи.
Кожного дня, прокидаючись, я дивлюсь на Схід, аби не бачити як далеко до Заходу. Рахую кілометри, вимірюю їх на карті, додаю і віднімаю в голові відстані і хаотично купую квитки, сподіваючись випадково вгадати з напрямом і пунктом призначення та врешті доїхати до тебе, бо злі духи Укрзалізниці в квиткових касах, кажуть, що не має такого міста Сан-Франківськ і відвідати його я не можу. І тоді, я збиваючись, надривно розказую їм про тебе, про історію нашого знайомcтва, про твоє західне узбережжя, про США і про твої очі, про те, як ти мило морщиш носик і як це мені подобається. Але вони не вірять, тільки хитають головами з велетенськими зачісками на них, вважаючи мене якимось фріком, міським божевільним, який геть втратив розум. Їм не зрозуміти як це, коли твої думки розіпнуті на карті між двома узбережжями, між двома кордонами.
Ми могли б жити в США, це нічого б не змінило, ми б так само по різному б дивилися, я на ранкове, а ти на вечірнє сонце, так само б обоє шукали щастя на дорогах, між двома океанами, у вічній мандрівці до витоків цих океанів.

Про перебільшення

"Я ніколи їм нічого не обіцяю. Але вони завжди щось собі 

обіцяють від мого імені, і це головна проблема. Але не моя" 

(с) Ярослав Рудіш

Привіт, каже вона. Як ти? Ти такий цікавий, розказуєш мені усі ці історії, про будову всесвіту, про Великий адронний колайдер, про середньовічних шотландських королів і їхню нещасливу любов. Це так гарно і добре, так легко мені з тобою і просто!  Знаєш, є щось таке в нашій дружбі справжнє, відверте, чесне. Мені не дуже щастить з чоловіками в любовних справах, але як добре, що пощастило з тобою в дружніх.

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Знаєш, так добре з тобою, каже вона. Ти знаєш усі ці цікаві і класні місця, де можна випити і нам обом закохатися, мені в красунчика-бармена, вона закушує губку, показуючи як вона того бармена хоче, а ти закохаєшся в оту офіціантку, хоча ми обоє знаємо, що блондинки тобі не подобаються. Але треба ж тобі в когось закохуватися, правильно? Нехай буде вона. І це так добре - ти, я і алкоголь, сидимо і дивимося, як перед нами рухаються наші закоханості, наче в театрі тіней. А потім ми підемо пити каву і я ще раз закохаюся в барісту, який її варитиме, а тобі, вибач, нема нікого, але ж ти не ображаєшся на мене, так? Ми ж такі друзі, так? Ходи я тебе обійму. Ой пробач, я тебе поцілувала, чи то ти мене, але ж ми друзі, то був просто дружній поцілунок. Як добре, що ти це розумієш, ти такий чудовий.

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Знаєш, каже вона, оцей секс, що був між нами, ці поцілунки, вони були такі потрібні мені. Я ж бо так скучила за тим відчуттям, коли чиїсь руки торкаються мого тіла. І так добре, що ти не робиш з цього трагедії, не вважаєш, що хтось з нас тепер щось винен іншому. Ти такий розуміючий. Як же ж мені пощастило мати такого друга як ти!

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Знаєш, каже вона, він такий чудовий! Ти собі те навіть не уявляєш, він просто прекрасний, мій ідеальний чоловік. Усе як ти казав, усе як ти обіцяв, коли говорив, що у мене все буде добре, коли гладив моє волосся і казав, що я його зустріну. І ти був правий, ти ніколи не помиляєшся і ніколи не обманюєш мене, все завжди стається як ти кажеш, тепер я в цьому переконалася!

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Знаєш, каже вона, я зараз не маю часу з тобою говорити, трохи зайнята. Ми з Ним йдемо гуляти, напишу тобі потім.

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Знаєш, каже вона, Йому не дуже подобається, що ми спілкуємося. Він каже, що це неправильно коли чоловік і жінка так близько спілкуються. Це дивно, але, я нічого не можу вдіяти. Але я і сама відчуваю, що тут щось не так, мені трохи незручно перед ним, ну знаєш, через оте... що було, а Він же ж кохання всього мого життя. Ти маєш мене зрозуміти.

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Знаєш, каже вона, а втім не важливо...

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.