"Пора зав'язувати, чувак...", або ода пройобаній молодості

"Пора зав'язувати, чувак...", - ось слова які я постійно чекав почути від когось з них. Але ніхто мені їх так і не сказав, вони просто пішли по-тихому, непомітно зникли з мого життя, розчинившись в зручних офісах столиці, дешевих привокзальних забігайлівках нашого рідного міста (в кращому випадку), чи в липких вагінах посередніх жінок, яких вони невпинно продовжували називати своїми (в гіршому випадку). Дьдько його знає, може вони цього навіть не помітили, просто якось почали обирати чай, а не віскі, перестали міняти дівчат з якими спали і почали слухати радіо замість свого плей-ліста. А потім все зникло, розсіялося те, що ми називали щастям, ті прості юнацькі радості, як от дешеве вино за 3,50 чи занадто короткі спідниці незнайомок. Більше немає руху, нема опівнічних розмов про мистецтво і сенс життя, немає безмістовного розпинання часу на жертовнику нашої молодості, яким ми колись займалися.
"Пора зав'язувати, чувак...". Я кожної секунди чекав, що він це скаже, мій старий друг, на весіллі якого кілька років тому, я склеїв дивну дівчинку на пів голови вищу за мене. Чи може то був інший друг, з яким ми разом кілька років знімали житло, навчилися ідеально узгоджувати графік приводу дівчат додому і ночами розмовляли про літературу і музику. Чи може це була мила, симпатична дівчинка з якою ми дружили, трахалися і пили все що горить, впадаючи в реальні запої, коли ми місяцями не могли повністю вивести алкоголь з крові.  Це міг бути будь-хто з них, моїх давніх юнацьких друзів, з якими ми зробили так багато, що аж нічого. Але щось їх змінило, щось не дало їм вимовити ці слова. Можливо вік, почуття відповідальності, а може і банально теплі вагіни їх дружин, які такі безпечні і знайомі, а головне доступні, що хочеться скрутитися біля них калачиком і думати про поклейку шпалер у вітальні. Ми не робили гучних прощальних вечірок, не стрибали в басейни і не викидали телевізори з вікон, хоч так мріяли про це. Ми відійшли у вічність тихо, наче підстаркуваті офісні клерки, наче старі, нікому не потрібні повії, ми померли просто і легко в оточенні наших найрідніших: нездійснених мрій і сповівань. Бо ми вже давно мертві, навіть, якщо деякі з нас цього ще не зрозуміли.