Про Сараєво яке для початківців

Все почалося з книжки. На останніх сторінках українського видання роману "Чотири стіни і місто" Звонко Карановича я знайшов вірш того ж таки автора. І аби зрозуміти цей вірш, мені довелося їхати на Балкани.

"Торгуючи з Богом
я став його вуличним ділером
завжди в тій самій шкірянці
в тих самих запилених туфлях
я виріс у мороці
і дивився як блимає світло
навколо обранців
готовий був вибухнути в своєму закутку
і врятувати свою а може й твою душу
і душі всіх душ
але це вже зробив один задовго до мене
йому дали шанс а тоді розіп'яли
мені ж лишилися тільки
чотири стіни і місто
і це єдине що маю…"

Балкани загадкові й незрозумілі. Вони пекучі, наче обвітрені губи, які бувають у тебе, коли ти довго стоїш на пагорбі біля Сараєво і дивишся на місто, що розкинулося у тебе під ногами. Дивишся як воно розтікається черепичними дахами по долині, як мерехтить нічними вогнями, коли ти втомлений і щасливий спускаєшся від Білої фортеці, де спостерігав захід сонця над містом. Люди тут ніби носять в серці велику таємницю, кожен свою, і оберігають її від чужих поглядів, але все ж відблиски цих таємниць можна побачити в їхніх очах. Вони нікуди не поспішають, ніби знають, що поспіх ні до чого не призведе, що треба вміти жити повільно і насолоджуватися кожною миттю, бо ти ніколи не знаєш яка з цих митей стане для тебе останньою. Боснійці радіють початку дня, п'ючи каву з малесеньких чашечок, сидячи на вулиці біля невеличких кав'ярень, вони вітаються зі знайомцями, ходять вулицями міста, щоб надвечір знову повернутися в ті ж кав'ярні й додати до вечірньої кави ще й кальян. Вони певно вже знають ці вулиці напам'ять, можуть пройтися ними з закритими очима, але все ж так само продовжуватимуть повторювати з точністю свої дії: на перехресті підняти капелюха і сказати "Вітаю, Саміре!", на набережній річки Міляцки помахати старому Далібору, а біля ринку Меркале, купуючи трохи в'яленого м'яса, злегка кивнути головою Слободану, хоча він і серб та все ж ви усе життя живете в сусідніх будинках.

"… вигнаний поміж люди
продаю
любов сліпим перехожим
симфонії з пекла
дебелих дітей
завжди голодних
проходжу
завжди тою самою вулицею
завжди в тих самих заяложених джинсах
завжди зі спеченими губами…"

Всю поїздку в Сараєво я постійно стояв перед якимись проваллями: на горі Требевич, де в 1992-му році стояли сербські сили, що обстрілювали Сараєво, на Білій фортеці (Bijela Tabija) з іншого боку річки, де я теж сидів над проваллям, на теплому, нагрітому сонцем білому камені. У місті Мостар, на славнозвісному середньовічному мості мені подумалося, що навіть мости тут є лише тонкою смужкою землі над безоднею.
Мені здається, що вся ця земля, усі Балкани й Боснія в тому ж числі - це велика метафора провалля, перед яким ти стоїш. Воно красиве, від нього перебиває дихання і захоплює погляд, але зроби всього лиш один необережний крок вперед - і ти уже шкереберть полетиш вниз. Історія цієї багатостраждальної землі тільки підтверджує мою гіпотезу. Тут і там в Сараєво є нагадування про минулу війну. Будинки з слідами від снарядів зустрічають тебе одразу біля аеропорту і ти постійно їх помічаєш блукаючи містом, нікуди від них не сховаєшся, так чи інакше вони будуть нагадувати про себе. Часто на тротуарах і дорогах зустрічаються "сараєвські троянди" - місця, куди влучили снаряди, місцеві засипали червоним бітумом, аби завжди пам'ятати про жертв, які від цього влучання загинули. Музеї в Сараєво, які розповідають про війну стоять порожні й занедбані, пил вкриває експонати й гулкими коридорами майже ніхто не ходить. Це тому, що спогади ці живуть досі в серцях місцевих людей, а приїжджим про Боснійську війну краще за будь-який музей розкаже саме місто.

"… я хотів сказати тобі
часом мені так самотньо
стою
дивлюсь людям просто у вічі
вони дзеркала печалі
тужливі скрипки
із сірих околиць міста…"

Але найгарніше, що я бачив в Боснії - неймовірно красива природа. Коли ми їхали поїздом з Сараєво в Мостар, то я не знав до якого вікна кидатися і в яку сторону дивитися: такі чудові краєвиди були навколо нас. За дві години дороги, ми проїхали кількадесят тунелів, побачили засніжені гірські вершини, річки з красивою, бірюзовою водою і зелені схили гір, такі прекрасні, що очі не могли вмістити стільки побаченої краси. Але природа в Боснії самотня: це краса не натовпів, а краса пустоти. Саме тому, для того щоб зрозуміти суть цих країв, потрібно видертися якнайвище, і вже потім дивитися униз. Тоді ти зможеш побачити те, чого не помітив, коли проходив зовсім поруч, коли торкався до безлічі вулиць, коли вдихав запах смачної боснійської їжі, перемішаної з журбою і спеціями.
Справжня краса цієї чудесної країні в твоїх враженнях від неї, в тому, що ти повезеш додому, в тому що лишиться в твоєму паспорті, після того як прикордонник поставить у ньому штамп.

"… я сказати тобі хотів
що я звик до самотності
вона не болить
лишень жевріє
а як з'явиться пломінь пристрасті
це буде кінець
ватра - диявол
сатана з безліччю жадібних лизнів
який
особисто приходить по душу
і з нею щезає…"

P.S. Всі ці кілька днів у Сараєво я намагався зрозуміти причини усіх нескінченних Балканських війн, жорстоких різанин, етнічних чисток, взаємної ненависті, яка раз по разу розгорається на цій благословенній, але кривавій землі. Мені здавалося дивним як ці люди, які так щиро посміхаються мені, чужинцю, дають мені їсти свою їжу, дозволяють дивитися мені на їхніх жінок, ходити їхніми вулицями, можуть так непримиренно воювати з тими, з ким поруч живуть сотні років?
І тільки зараз я зрозумів… Подивіться на цю красиву землю, хіба заради неї не варто воювати?


P.P.S Повнісню вірш "Психоделічне хутро" Звонко Карановича можна прочитати тут: http://www.rastko.rs/rastko/delo/12247