Коли немає нічого....

Насправді усе що відбувається не має ніякого значення. Все це тільки вуаль за якою ховається справжня краса - те що могло б бути. Вона цілує мене в ніс і шепоче "моє сонечко...", а я притискаю до грудей її серце. Я завжди мріяв щоб Вона робила якісь дурні кроки, бігла за мною коли ми сварилася, приходила до мене вночі з вибаченнями. Але Вона цього ніколи не робила, та мені було все рівно бо могла зробити. А можливість рівносильна дії.
В нас в кімнаті на стінці Вовчик написав "Who need action when you got words"... і це дійсно так.  Сьогодні я вкотре перечитував "Коли немає вини" думаю ми написали її не просто так. І вона і я щось відчували в цей час. Тоді я сидів на Сіндареллі....так само як і зараз. Тоді була зима, а в серці осінь, так само як і зараз літо, а в серці осінь.... Ті часи були багато чим схожі на теперішні... Такіж сумні і тягучі як ця пісня...

***

Стук. Стук. Озираюся навколо. Стук. Нікого немає. Тільки тиша огортає мою голову мокрими холодними руками. Яка зараз пора року? Осінь? Зима? Літо? Який день… ? Який рік!?

Я нічого не пам’ятаю. Мені страшно.  В голові не залишилося нічого… зовсім.

Озираюся навколо. Де я? Здається цвинтар. Так. Старі перекошені хрести, потьмянілі від часу гранітні плити.

Навколо огорожа… пофарбована в зелений колір, але від часу фарба облущилася. Відчинена хвіртка… біля неї темна постать. 

Підходжу ближче. Чоловік сидить спершись спиною на паркан, в руці пляшка. За спиною крила. Ангел. П‘яний ангел.

    - Шо… хочеш милості божої… б… - обличчя ангела перекошується

Дивлюся на нього чи то з жалем, чи то з розпачем. Не розумію нічого.

    - Пробачте… я…

    - Мовчи!, - перериває він мене, - ти грішник! Лише я один праведник. Бог – старий   гомосексуаліст!!!

Він зривається і біжить цвинтарем, викрикуючи свої погрози богу і мені.

Плентаюся за ним вглиб кладовища, але швидко втрачаю його з поля зору. Йду розглядаючи написи. Проходжу більш стару частину і виходжу до місця де, могили кількарічної давності. Йду вдивляючись в світлини на чорному мармурі. Всі такі сумні… такі… такі.

Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Враз схоплюється сильний вітер, він шматує мене наче ляльку і кидає на землю.

Навалюється своїм тілом, так, ніби намагається втиснути мене в Наву.

Я згадав. ЇЇ. Фото! Ні! Я рву на собі волосся і розриваю шкіру на обличчі.  Я все згадав! Нашу зустріч і наше «маленьке непорозуміння»… як ми посварилися і як вона померла. Як я жив… кілька років після цього. Чи може кілька днів? Але я все згадав.

Прикрість, жаль сум… я не знаю як описати те, що відчуваю. Але головне не це. Я зрозумів. Зрозумів, що маю зробити…

Перескочив через огорожу її могили і став руками розгрібати землю. Вона була суха і непіддатлива. Хоч би дощ пішов. Але дощу не було. І я продовжував копати руками.

За кілька хвилин мої пальці вже заюшені кров’ю, за кілка годин їх взагалі не лишилося… і я вигрібаю землю, кривавими ранами на безпалій долоні.

Я не знаю скільки часу пройшло…  почало світати. Круки дивилися на мене здивованими очима.

Нарешті. Я викопав… витягнув труну на білий світ. Я переводжу подих. Брудний, майже без пальців на обох руках, та я не відчував болю. Бо більшого болю ніж її втрата існувати не може!

Труна не хоче відкриватися, але я зубами витягую цвяхи. Обрубками руки спихаю у бік кришку… і німію…

… В труні її не було, замість неї там лежав я.

Палац, монахи і магнати

Виявляється наше болото зовсім навіть не болото! Я дуже здивувався коли прочитав скільки всього цікавого є поруч з моїм рідним Козятином. Одним словом вчора я з  і Максом їздив в село Червоне, дивитися на палаз магнатів Терещенків. На шляху заїхали в Музей Хліба в с.Білопілля.
Палац знаходиться в страшному стані, радянська влада його практично знищила розмістивши там технікум, добили все це монахи, які самостійно там оселилися. Ці дебіли повставляли в пам'ятку архітектури пластикові вікна і позадували їх огидною жовтою піною. А ще якась стара клімактична монахиня намагалася вигнати мене з території, як ви вже розумієте, майн діар френдс. нічого в неї не вийшло.
Так от результати поїздки тезами:

• 60-70 кілометрів пройденого маршруту
• релігійні диспути з монахинею
• катання на тракторі
• спущене колесо і дощ (це все чорнорота монахиня)
• чудовий палац магнатів Терещенків

Фотки можна побачити осьо: http://picasaweb.google.com.ua/velimyr/CeYKuI?feat=directlink

Сьогодні вранці, вперше в житті я бачив гарну НЕ-білу дівчину. Напевно вона була індускою (хоча крапинок на лобі не було) чи десь "поруч з" - індускою.
Але найголовніше, вона була дійсно гарна, така гарна що просто перехоплювало подих.

Оце йшов вулицею і подумав

Самотність - це жіночі трусики що одні висять на балконі, а поруч нічого, взагалі нічого.

Білорусам респект

Home sweet home

Ненавиджу Київ, такий брудний, такий швидкий. Нікому нема діла до інших, всі пасмурні і сонні вранці, втомлені і зайобані ввечері. Всі кудись біжать, штовхаються і не вибачаються, поспішають влізти в свої набиті людішками маршруточки, щоби там дихати чужим потом. Колись я хоч метро любив, там було прохолодно і гарно пахло, але чомусь метро перетворилося для мене на якусь клоаку.
Нещодавно подруга сказала що більше так не може, що її занадто сильно дістало це місто і таке життя. Вона звільнилася з роботи і через тиждень їде додому.
Додому... А я не був вдома вже чорт знає скільки. І чесно кажучи щось почав боятися туди їздити. Може через те що знову доведеться нажиратися з якимись подонками в парку, дивитися на маленьких місцевих лолі, які бігають купками по 3-5 штук і ловити на собі погляди якихось відморожених дебілів. А ще слухати Славуту і його чергові "геніальні" ідеї, бачити п'яних в хлам друзів, які могли кимсь стати і не стали, думати чи став кимсь ти. Одне спасіння в цьому місті мій двоколісний друг і природа...

Львів Львів Львів Львів Львів

...... Львів. я навіть не знаю що сказати... просто Львів,більше додавати нема чого. Місто куди я так довго хотів, місто куди я нарешті потрапив. Тут, як ніколи раніше, я відчуваю власну плебейську сутність, відчуваю який я грубий, неотесаний, ідіотичний. Так я себе ще відчуваю поруч з Кіаною. Цікаво якщо сумістити їх… Кіану і Львів, я помру від сорому?

Але одне я знаю точно, якщо колись…. Ні не так…. Коли я втрачу тут все що маю, я поїду в Львів і почну життя спочатку. А взагалі їхати не хотілось, зовсім не хотілось… і от я вже кілька годин в цьому довбаному Києві відчуваю таку пустоту, ніби відкраяли шматок мене і десь там лишили. Одним словом зробіть хоч щось, посадіть мене у Львові у в’язницю, вбийте і там закопайте, або одружіться зі мною хтось, просто зробіть так щоб я лишився у Львові…

«Записки Хворого Полярника» Вступ, Зачин, Заміс тіста…

Normal
0




false
false
false

RU
X-NONE
X-NONE













MicrosoftInternetExplorer4





























































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-qformat:yes;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-fareast-language:EN-US;}

***

-            - Не хочу…

Все інше стало нецікавим, неважливим і невартим уваги. Все чим я жив попередні пів року, двома словами перетворили на непотрібний нікому дріб‘язок. Відчуття такі ніби…ніби…коротше хрінові відчуття.

Я пішов. Не оглядаючись, обізлившись на цілісінький світ, на небо, на зорі на землю і звісно на Сонце. О, як же я на нього розізлився! Це була така кипляча злість, тягуча як чорна смола яку в дитинстві варив мій дід, щоб підлатати дах. Моя смола, так само як і дідова бурлила як навіжена, пухирці повітря час від часу виринали на поверхню і лопалися, розляпуючи чорну в‘язку гидоту навколо.  Не хотів нікого бруднити, та так уже вийшло, багатьох довелося пообпікати, доки не вирішив досить! Досить мучити людей своєю присутністю і досить мучити себе Сонцем на небі. Я пішов в геологічний інститут і записався добровольцем на Північний полюс. Взяли мене радо, бо мало хто хотів кілька років провести наодинці з собою в малесенькій будівлі геологічної станції. Я підписав контракт, для мене провели кількаденний вишкіл-інструктаж і сказали що за кілька днів літаком мене доправлять на місце мого нового життя.

Виглядало це дуже оптимістично, військові, свіжовимиті вантажівки з яких солдатики викидають якісь пакунки і розкладають перед роззявленою пащекою вантажного літака, а же кілька блискучих приладів які я мав встановити на полярній станції книги для мене і рюкзак з особистими речами. Все це лежало на аеродромі (речі), ходило по ньому(геологи), матюкалося на ньому (солдати) і їло шоколад (я). Не знаю чому але шоколаду я вирішив наїстися наперед, хоча це й не допомогло ще перед посадкою в літак я виблював весь шоколад, разом з залишками спогадів, сумнівів і дурних думок з довгими руками, язиками, хвостами, якими вони чіплялися за навколишні предмети і намагалися втримати мене тут. Єдине що я попросив це замінити кілька ящиків горілки яка мені була видана в інституті на вино. Погодилися, не зразу але таки вирішили не сперечатися зі мною, виглядало це як останнє бажання засудженого на страту. Ну і що до біса! Зате тепер в мене є чудове вино.

Полюс виявився таким яким я його уявляв, засніженим, білим і головне там не було Сонечка. Чудово. жити можна. Хлопці з вертольоту допомогли мені перетягнути речі до бункеру де я мав жити і працювати наступні кілька років. Коли вони полетіли, я зайшов до бункера, зачинив двері, і взявся розпалювати піч, Бо холод був просто собачий. Коли хоч трохи потеплішало, я забрав павутину з столу витер знайдений на поличці гранчак і налив собі вина. Головне пережити зиму, повторював я собі, головне пережити зиму говорив я уві сні… головне пережити зиму, а весною буде легше.

Хвороба прогресує

Normal
0




false
false
false

RU
X-NONE
X-NONE













MicrosoftInternetExplorer4





























































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-qformat:yes;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-fareast-font-family:"Times New Roman";
mso-fareast-theme-font:minor-fareast;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Ну от це нарешті сталося, я остаточно збожеволів, довгий затяжний розлад психіки нарешті розродився хворобою. Роздвоєння особистості. Тепер в моїй бідній голівоньці не тільки я, а ще Хтось. З довгих і ненудних розмов з Хтосем по дорозі з-дому-на-роботу та з-роботи-додому я виявив що цей Хтось насправді Хворий Полярник. Хворий Полярник тепер живе у моїй голові тому так би мовити «велкам ту ауер клаб».

Для того щоб допомогти собі, допомогти Полярнику, допомогти Світу і просто збільшити кількість чогось навколо себе (а ще аби вилити нарешті все те лайно з своєї голови і як казав Дністровий «писати щоб не збожеволіти від світу»), я розпочинаю (а може вже й завершую) цикл інтерактивних ЖЖ-постів об’єднаних під загальною назвою «Записки Хворого Полярника», якщо все вдасться може це переросте в мій черговий «шедевр», витвір моєї вже точно хворої уяви, якщо ж ні, дідько з ним буде просто цикл постів в ЖЖ.

В чому буде виявлятися інтерактивність? Дуже просто, мені нудно, огидно, а головне ліньки писати свої твори самотужки. Хочу аби ви, майн діар френдс, допомагали мені в цьому. Допомога приймається в будь-якому вигляді: критичні коментарі, крики «це хуйня не пиши таке більше», ідеї як змінити сюжетну лінію, портрети головних героїв (для тих хто вміє малювати), чи просто картинки, музика в тему, коротше все що допоможе зробити з цього нудного твору хоч якусь цікавинку.

Отож починаємо…

Огидні мутанти... будьте цікавішими!

"Ви всі нецікаві огидні мутанти..." Вирвалося вчора ввечері в центрі на лавочці після пів-пляшки Сапераві. Ніхто навіть не помітив, і це довелося повторити ще раз. Але навіть після другого разу це ніхто не помітив. Але це факт. В моєму житті зовсім нема цікавих людей, (ладно брешу є одна цікава людина, але з об'єктивних причин не можу спілкуватися з нею багато) всі такі нудні і нецікаві шо аж просто капєц!
Ну як же так, га? Таке відчуття що ми всі сорокарічні дядьки яких турбує тільки як нагодувати дітей і як попити горілки з кумом. Це просто жах, люди агов!!! Ви деградуєте, і я дергадую разом з вами! Всі ваші проблеми передбачувані (і мої теж), всі ваші вчинки я бачу на три кроки вперед (і свої теж), ваша хронічна клімактеричність вже в печінках сидить (і що найгірше моя теж)
Ну скажіть будь-ласка чому не можна бути цікавими? Га? Ну хоч краплинку, хоч трошки поводьтеся нестандартно!
Сьогодні сказав подрузі що від неї гарно пахне, що коли вона підходить до мене ззаду я розпізнаю її за запахом, і що ви думаєте вона мені відповіла, вона сказала "Ти что у міня же єсть мальчік!" Як то я їй запропонував непристойний секс...
Люди я вас благаю, будьте, блять, цікавішими!!!

Це нарешті сталося!

Ура! Це все таки сталося, на вихідних я їду в Львів. В зв'язку з цим у мене до вас два питання:
1. Бігом розказуйте мені що в Львові треба побачити і де побувати, ну і звісно, де можна смачно поїсти
2. Як не повертатися в огидний Київ і назавжди залишитися в Львові?
Поки що із запланованого: Личаківське (ну як же інакше), Музей Зброї (ех мій фетиш) Криївка ... що далі?