В нас в кімнаті на стінці Вовчик написав "Who need action when you got words"... і це дійсно так. Сьогодні я вкотре перечитував "Коли немає вини" думаю ми написали її не просто так. І вона і я щось відчували в цей час. Тоді я сидів на Сіндареллі....так само як і зараз. Тоді була зима, а в серці осінь, так само як і зараз літо, а в серці осінь.... Ті часи були багато чим схожі на теперішні... Такіж сумні і тягучі як ця пісня...
***
Стук. Стук. Озираюся навколо. Стук. Нікого немає. Тільки тиша огортає мою голову мокрими холодними руками. Яка зараз пора року? Осінь? Зима? Літо? Який день… ? Який рік!?
Я нічого не пам’ятаю. Мені страшно. В голові не залишилося нічого… зовсім.
Озираюся навколо. Де я? Здається цвинтар. Так. Старі перекошені хрести, потьмянілі від часу гранітні плити.
Навколо огорожа… пофарбована в зелений колір, але від часу фарба облущилася. Відчинена хвіртка… біля неї темна постать.
Підходжу ближче. Чоловік сидить спершись спиною на паркан, в руці пляшка. За спиною крила. Ангел. П‘яний ангел.
- Шо… хочеш милості божої… б… - обличчя ангела перекошується
Дивлюся на нього чи то з жалем, чи то з розпачем. Не розумію нічого.
- Пробачте… я…
- Мовчи!, - перериває він мене, - ти грішник! Лише я один праведник. Бог – старий гомосексуаліст!!!
Він зривається і біжить цвинтарем, викрикуючи свої погрози богу і мені.
Плентаюся за ним вглиб кладовища, але швидко втрачаю його з поля зору. Йду розглядаючи написи. Проходжу більш стару частину і виходжу до місця де, могили кількарічної давності. Йду вдивляючись в світлини на чорному мармурі. Всі такі сумні… такі… такі.
Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Враз схоплюється сильний вітер, він шматує мене наче ляльку і кидає на землю.
Навалюється своїм тілом, так, ніби намагається втиснути мене в Наву.
Я згадав. ЇЇ. Фото! Ні! Я рву на собі волосся і розриваю шкіру на обличчі. Я все згадав! Нашу зустріч і наше «маленьке непорозуміння»… як ми посварилися і як вона померла. Як я жив… кілька років після цього. Чи може кілька днів? Але я все згадав.
Прикрість, жаль сум… я не знаю як описати те, що відчуваю. Але головне не це. Я зрозумів. Зрозумів, що маю зробити…
Перескочив через огорожу її могили і став руками розгрібати землю. Вона була суха і непіддатлива. Хоч би дощ пішов. Але дощу не було. І я продовжував копати руками.
За кілька хвилин мої пальці вже заюшені кров’ю, за кілка годин їх взагалі не лишилося… і я вигрібаю землю, кривавими ранами на безпалій долоні.
Я не знаю скільки часу пройшло… почало світати. Круки дивилися на мене здивованими очима.
Нарешті. Я викопав… витягнув труну на білий світ. Я переводжу подих. Брудний, майже без пальців на обох руках, та я не відчував болю. Бо більшого болю ніж її втрата існувати не може!
Труна не хоче відкриватися, але я зубами витягую цвяхи. Обрубками руки спихаю у бік кришку… і німію…
… В труні її не було, замість неї там лежав я.
