За що я люблю Сербію? За вірші її поетів

Інколи я дивуюся, як деякі вірші можуть бути вчасні, як деякі виділення курсивом можуть абсолютно співпадати з моїми, як деякі слова можуть зронювати в ріллю мого серця крижані істини розуміння.






Normal
0


21


false
false
false

UK
X-NONE
X-NONE






































































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-bidi-font-family:"Times New Roman";
mso-bidi-theme-font:minor-bidi;
mso-fareast-language:EN-US;}

 

Торгуючи з Богом

я став його вуличним дилером

завжди в тій самій шкірянці

в тих самих запилених туфлях

 

я виріс у мороці

і дивився як блимає світло

навколо обранців

готовий був вибухнути в своєму закутку

і врятувати свою а може й твою душу

і душі всіх душ

але це вже зробив один задовго до мене

йому дали шанс а тоді розіп`яли

мені ж лишилися тільки

чотири стіни і місто

і це єдине що маю

 

вигнаний поміж люди

продаю

любов сліпим перехожим

симфонії з пекла

дебелих дітей

завжди голодних

проходжу

завжди тою самою вулицею

завжди в тих самих заяложених джинсах

завжди зі спеченими губами

 

ти мене знаєш

та ніколи не кажеш - привіт

твої груди

торкнуться мене мимохідь

твій запах

нагадає мені про марність

на твоїй футболці написано

поети

завжди заграють із вічністю

 

телефон дзвонить у Бога

йому ніколи взяти слухавку

пакує й розсилає страждання вірним

гуманітарну поміч святим

він справді дбає про свій

сумний цирк

 

я хотів сказати тобі

часом мені так самотньо

стою

дивлюсь людям просто у вічі

вони дзеркала печалі

тужливі скрипки

із сірих околиць міста

 

телефон дзвонить

але він зайнятий

і дозволяє подіям траплятися

так як вони трапляються

а я ношу своє

волохате серце в дерев`яній коробочці

завжди на тій самій вулиці

завжди в тому самому парку

завжди в тій самій шкірянці

з піднятим коміром

 

хтивість усюди

земля від такої ноші стомилася

на моїй футболці написано

лиш страждання

належить людям

 

завжди в тому самому парку

продаю шматок за шматочком

свого життя

завжди тим самим людям

твої груди торкнуться мене мимохідь

твій запах нагадає мені про марність

темний вир пристрасті залишається після

беззубих елегій

 

я сказати тобі хотів

що я звик до самотності

вона не болить

лишень жевріє

а як з`явиться пломінь пристрасті

це буде кінець

ватра - диявол

сатана з безліччю жадібних лизнів

який

особисто приходить по душу

і з нею щезає

 

торгуючи з Богом

зостаюсь його вуличним ділером

вигнаний поміж люди

чекаю

самотніх& зневірених

це єдина моя робота

в мене немає годинника

ні ключів

я поставив машину

стареньке авто заіржавіле

за першим сусіднім будинком

чекаю

завжди на тому самому місці

завжди в тих самих запилених туфлях

завжди із піднятим коміром

ти мене знаєш

але ніколи не кажеш – привіт

 

я виріс у мороці

і заздрив художникам

які із земних типів

робили істот небесних

заздрив

волоцюгам & шаленцям

вони ніколи не загравали з людьми

комунізмом & нерухомістю

ніколи не аплодували переможцям

 

мій парк моє місце роботи

стою й озираюся

завжди насторожений

мушу норму виконувати

мої дні

розсипані

як конфеті викинуте з хмарочоса

знаєш

все доведене до крайньої міри

коли жага стає хтивістю

а самогубство

голодом за життям

і знову подорожую крізь себе

увійшов у світ кривих ліній

мої дзеркала пейзажами стали

моя голова як і раніше єдиний мій дім

шістнадцять годин роздумів

чому всі найбільші філософи

прагнули бути поетами

у моїй кімнаті неприбраній

погнута металева тарілка

повна недокурків

і порожні пляшки від пива

чекають своїх смітників

 

майбутнє є світлим & нестерпним

поки повзу під стінами самоти

линуть дзвони

інколи хочу щоб хтось цілував

мої спечені губи

інколи бачу

як тіні покидають предмети

вимагатиму

скорочення робочого часу

підвищення добових

масажу ніг

мені потрібна увага

плюшевий театр із пір`ям

і високими каблуками

це

саме те що я сказати хотів

 

страждання не вишукане

і так важко коли ти відвернеш голову

і пройдеш повз мене

твої груди

торкнуться мене мимохідь

на твоїй футболці написане щось таке

що мене справді тривожить

ти знаєш про що я

 

Zvonko Karanović - «Психоделічне хутро»

 

Дещо із старих текстів

800x600



Normal
0


21


false
false
false

UK
X-NONE
X-NONE











MicrosoftInternetExplorer4



























































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:10.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-bidi-font-family:"Times New Roman";}

Вона стояла поруч і дивилася на мене. Я теж дивився на неї. І мовчав. А що мені було говорити. Вона була найпрекрасніше, що я бачив у своєму житті, й тут немає чого додати. Просто все. Дивно, думав я, чого її очі такі гарні, дивно чого в них так багато всього хорошого? Може справа у її біленькому платтячку з червоними квіточками, чи може в довгому незаплетеному волоссі, чи може в цих смішних червоних черевичках. Не знаю. Чесно. Але очі в неї були справді дивні і гарні, а ще добрі, таких добрих очей я ніколи в світі не бачив.

Її губки почали ворушитися і мені здалося, що вона хоче щось казати. Але я був так зачарований її виглядом, що нічого не почув. Я узагалі чув лише шурхіт вітру в її волоссі, а ще кліпання її оченят. І все більше нічого. Навколо нас бігали якісь діти, вони щось малювали на асфальті кольоровою крейдою, махали руками і галасували. Але їх я не чув, лиш бачив краєм ока. А ми стояли з нею і дивилися одне на одного. Її губи ворушилися, але слів не було чутно. Вона посміхалася. Мені було тепло і приємно.

Тільки зараз я помітив, що поруч із нею лежить маленький іграшковий ведмедик… Я не встиг подумати, що він тут робить… Я нічого не встиг їй сказати, не встиг зупинити, не встиг прокричати, що вона найгарніше, що я бачив у своєму житті. Підійшла її мама, підняла ведмедика і взяла її за руку.

Молода жінка йшла, тримаючи за руку маленьку дівчинку у білому платтячку з червоними квіточками, дівчинка притискала до себе ведмедика і дивилася на мене…

Це так паскудно, коли в тебе більше ніж один дім. Здається, що ти живеш в двох місцях, точніше десь посередині між ними. А це значить, що дому в тебе немає взагалі. Хочу завести собі кішку. Саме кішку, а не кота, бо кіт в мене вже є в іншому місці. Життя без жінки в домі, все рівно, що життя без регулювальника в голові - воно наповнене холодною вечерею і розкиданими речами на ліжку. Ти приходиш додому, а тобі, навіть немає кого поцілувати, від цього ж можна і збожеволіти. А так я зможу цілувати кішку, головне аби вона була не проти і не зраджувала доки мене немає. А ще я люблю заварювати каву вранці, але я ж лінива тварина тому постійно п'ю чай - так швидше. А от коли в мене буде кішка все зміниться - для жінки і каву не шкода вранці зробити.
Я піду в магазин і куплю дві найдорожчі склянки для віскі. Може хоч тоді буде надія, що хтось прийде в гості і мені буде з ким поговорити ввечері. Я взагалі вважаю, що розмовляти треба тільки ввечері, особливо з жінками. Жінки ввечері розумніші і красивіші, а все тому що ніч додає їм таємничості. Я розіллю віскі по склянкам одну візьму собі, а іншу посуну до кішки, вона подивиться на мене своїми сіро-зеленими очима і скаже "няв...". В цьому короткому няв, буде стільки тексту і значення, що можна буде накритися ним як ковдрою і заснути. Вона скаже, що не варто стільки пити, що їй взагалі не подобаються чоловіки що п'ють і розмовляють, вона скаже щоб я або пив і мовчав, але вилив це віскі.
А коли прийде ніч ми будемо дивитися в темне небо, вона сидітиме на підвіконні, як колись я в дитинстві, а я стоятиму позаду. Кішка рахуватиме зорі, а я чухатиму її за вушком. Коли в мене буде свій дім, я обов'язково заведу жінку кішку.

Алкоголізм

Ідучи додому, зайшов в супермаркет. Купив батон і пляшку Джека Деніелса. Продавчиня подивилася на мене як на ідіота. Пиздець

Posted via LiveJournal App for Windows Mobile.

Нєт повєсті пічальніє на свєтє, чємь повєсть о том... як я видалив всі контакти з телефонної книги

Наша історія починається в далекому 2010-му, коли мені в руки попав комунітакор HTC. Я був дуже радий йому і одразу ж автоматизував все що тільки можна було, наприклад синхронізацію телефонної книги з робочим  Outlook 2010. Пізніше це мені набридло і синхронізацію я відключив, але контакти піврічної давнини там лишилися. І от в нашій казочці все було добре і прекрасно, квітли квіточки, комунікатор працював, а головний герой (в вигляді мене), успішно дзвонив всім кому треба, дописуючи контакти в телефон, аж доки не сталася біда - домашній комп'ютер перестав бачити комунікатор. Але  наш герой, він же не просто так, він же умнічка в сіяющіх доспєхах! Він кинув виклик долі і вирішив знайти причину поломки і врятувати принцесу врятувати телефон. З відкритим забралом він кинувся на богопротивну програму Windows Mobile Device Center. Довгим і жарким був цей бій, ворог не хотів піддатися нашому герою, ховаючи відповідь на запитання в качці, в зайцеві, в яйці за купою налаштувань, кнопок і галочок в чекбоксах. І от коли наш герой з останніх сил відбивав удари супротивника, диявол з лівого плеча (у вигляді Біла Гейтса з рогами і хвостиком на якому замість китички була емблема Віндовс) проказав йому: "А ти спробуй видалити всі профілі синхронізації на своєму телефоні, може це допоможе". І відважний герой піддався на провокацію підсвідомості, з останніх сил він тицьнув в кнопку стерти профіль. Кров і піт заливали йому очі, тому він не побачив підлого маленького повідомлення "буде видалено всі дані, пов'язані з цим профілем синхронізації", і герой натиснув "ок"...
Звісно ж це не допомогло, підлий диявол хижо реготав дивлячись на розпач воїна який зрозумів, що видалив всю телефонну книгу. І от, коли здавалося що надії нема, наш герой зняв відмітку "расширєниє вазможнасті прі падключенії", драйвер пристрою перевстановився і телефон підключився до комп'ютера.
Ворога переможено, але в бою загинули вірні друзі - контакти з телефонної книги і залишився тільки один номер, записаний в героя на сім-карті, телефон чи то доброї чи то злої чаклунки, що живе в далеких землях в кришталевій башті, яку охороняють злі дракони Сакразм, Недовіра і Жарти-про-дєвочок.
Звісно ж наш герой намагався відновити старі контакти з Outlook, але і тут злі гобліни з Microsoft хотіли образити нашого сміливця, не бажаючи забезпечити синхронізацію між Windows Mobile Device Center і Outlook 2010 x64. та все ж, після виснажливого бою контакти піврічної давнини були експортовані назад в телефон, до них було дописано ще кілька які збереглися у вхідних смс, але серце героя було навічно спаплюжене цією неприємною історією.
Мораль цієї басні така: Завжди читайте діалогові вікна перед тим як натиснути на кнопку і думайте про наслідки ваших дій.

Про те, як мій тато знайшов скарб!

Колись давно, в далекі і страшні 90-ті,  коли на вулицях стріляли з автоматів, коли закривалися підприємства і заводи, коли ми їли дешевий турецький шоколад і носили китайські кеди, коли в небі літали дракони, а в лісах можна було зустріти ельфів, коли жити було небезпечно зате дуже весело - в ті часи були діти які абсолютно не хотіли вчитися. Саме для таких дітей в нашому місті були створені "Реальні класи", туди потрапляли найгірші двієчники і ледарі, ті кого вигнали з нормальних шкіл. Реальними ці класи називалися тому, що всі учні вчителі і батьки реально розуміли, що навряд чи з цих діток щось вийде. Але як на зло, в ті далекі часи мій тато був педагогом-ідеалістом, тому коли йому запропонували працювати з такими дітлахами він погодився.  Всяке бувало з татом і його учнями але мушу сказати, що деякі з них таки стали нормальними людьми. Одним з механізмів "хуманізації" (англ. "humanization") учнів реальних класів була трудова діяльність, вони всі паралельно з навчанням опановували робітничі професії і зрідка їх запрошували допомогти в тій чи іншій справі. Отут і починається найцікавіша частина нашої історії, з погонями перестрілками, боями на шпагах і скарбами!


Одного разу, моєму татові і його учням доручили важливу справу, розібрати дах одного старого будинку в центральній частині міста, тому що там планувалося будівництво. Як виявилося потім в дореволюційні часи в цьому будинку жив якийсь старий жид, потім жид помер і будинок довгий час то переходив з рук в руки, то стояв пусткою. І от учні, розібравши дах, почали ламати комин будинку, вибиваючи цеглу, вони кидали її вниз, але після чергового удару молотком хтось застережливо крикнув, всі зупинилися,а мій тато підійшов подивитися що сталося. з комину він дістав велетенську коробку а коли її відкрили всі ахнули. Коробка повністю було набита старими паперовими грошима дореволюційних часів, звісно частина грошей почорніла і обвуглилася від диму, але багато з них були в дуже хорошому стані. Учні по чесному поділили між собою цей скарб, кілька банкнот вони віддали і моєму татові. Там були гроші різних номіналів, друковані в останні десятиліття російської імперії.
Були рублі:




А були і п`ятірки:





А ось кредитний білет на 25 рублів:




Безперечно найбільша і найкраще захищені банкнота це білет на сто рублів, або як їх називали в народі "єкатєрінки" через те що на купюрі була зображена імператриця-збоченка Катерина Друга. Не знаю на скільки це правда, але кажуть, що в ті часи, на банкноту в сто рублів можна було купити десять корів, а це вже було маленьким статком в руках умілого господаря ;)




На цій банкноті чітко видно водяні знаки, значить це не фальшивка:

Але безперечно окрасою колекції є наступна банкнота, віддрукована 1918 або 1919 року в Одесі. Це 50 карбованців Української Народної Республіки.



Через зображений на банкноті малюнок селянина з лопатою, в народі ці гроші називали "лопатки". Цікаво що серія, що вказана на моїй купюрі (АО 207) була одна з останніх справжніх. Весною 1919 року в Одесу увійшли війська генерала Денікіна, але випуск українських грошей одеською друкарнею продовжився. Тому всі гроші серії вище за АО 210. уряд УНР оголосив фальшивками.
Ще однією цікавинкою виявився підпис Директора Державної Скарбниці: Лебідь-Юрчик. Дуже цікаве прізвище)))
Відверто кажучи вбачаю якийсь вищий сенс в тому що мені до рук, таким цікавим чином потрапили перші українські гроші.

"Некромантична сублімація" або "Скелети бувають не тільки в шафах"

Ви любите кладовища? Я люблю. На кладовищах живуть найкращі люди, бо вони, як відомо, помирають найперші. Значить якщо хочеш побачити цвіт нації – йди на цвинтар. Там завжди гарно, там всі тебе слухають і ніхто не перебиває, там гарно думати про щось важливе і приймати рішення. А ще на кладовище можна прийти аби просто надихнутися вічністю у вигляді запаху тліну і плісняви. Десь давно чув вираз, що цвинтарі – це пам'ять людства. А сьогодні подумалося мені, що цей вираз абсолютно зворотній. Пам‘ять це теж цвинтар – такий собі некрополь надіям і прагненням що не сповнилися, що не змогли запліднити наш мозок і привести потомство у вигляді вчинків.  Пам‘ять - це мрії, таланти, прагнення які ми власноруч закопали в землю, поплакали над ними, запалили їм свічечку і гарно пом‘янули. І зрідка, коли нам нагадують про це, ми сумуємо, наливаємо своїм талантам зайву склянку на столі і накриваємо її шматком хлібини.  Та з часом ми згадуємо їх все рідше, і за правилом: «про мертвих або добре або ніяк», ми розповідаємо друзям як ми їх любили, як вони зростали в нас, які вони були гарні і сильні, бідкаємося що без них, без цих мрій, життя наше неповноцінне і порожнє. Наш мозок весь всіяний надгробками на яких написано: «кохання», «щирість», «справедливість», «чесність»… таблички, імена і роки життя в нашій голові.

Іноді люблю прийти на кладовище своєї пам’яті. Повірте, там є кого провідати. Зрідка приношу квіти, але частіше просто бреду між похилених каменів  і зотлілих рівнопалих  хрестів, відшукуючи потрібний. Часто відвідую одну могилу, я навіть лавочку поруч з нею обладнав, аби було зручніше жалкувати про те, що лежить тут під товщею землі. На кам‘яній плиті вибито кілька слів і викарбовано малюнок. На малюнку дві книги, на одній книзі моє ім‘я, інша книга просто відкрита і її сторінки порожні…

Я дуже люблю кладовища, там можна поговорити з розумними людьми. А можна просто посидіти…