Про Лемберг і щастя

Львів – найкраще місто у світі.

Тут у кнайпах продають кавалки щастя, за чисто символічну ціну,

на вулицях, російськомовні дівчата, які щойно вивчили слово «файно», називають так усе що бачать,

ліхтарі, квіти, будинки і навіть мене. І починають сміятися і ховатися, за своїми сонцезахисними окулярами, коли я посміхаюся їм у відповідь.

 

Львівська пошта найкраща у світі, бо передає листи з рук у руки, від автора – адресату,

відверто і правдиво, без осквернення поштовою скринькою.

І це прекрасно, бо я так давно не отримував справжніх листів, я так за цим скучив.

 

Нічний Високий Замок, здається не таким холодним коли ми втрьох (з Джеком)

підставляємо губи вітру, губи обпечені днем і охолоджені темрявою, посипані гарматним порохом і запалені…втім неважливо.

І вогні унизу, здаються такими далекими, а проспекти схожі на міфічних драконів.

 

І кава у Львові  пахне руками найгарніших в світі офіціанток, що сором‘язливо відводять очі,

коли ти телепатично намагаєшся їм передати: «Скажи своє ім‘я і я залишуся тут з тобою назавжди…»

І цей запах пливе за тобою, куди б ти не пішов у Львові, він сідає з тобою в потяг і їде додому.

П‘ючи цю неймовірну каву, я згадую її обличчя і дякую Богам, за те що вони вигадали такий напій.

 

Одна розумна людина, колись мені чесно сказала, не дозволяти нікому ділити зі мною Львів. «Нехай він буде тільки твоїм, носи його в серці, ці найцінніші спогади і нікого більше у них не пускай».

 Я нарешті послухав, дуже з того радію.

 

Львів це місто, де тобі нарешті перестають снитися колишні. І починають снитися майбутні. 

Львів о 5-й ранку наче жінка в твоєму ліжку - сонна і красива. Хочеться обіймати, притискати до себе і цілувати в білосніжні таксівки. Хочеться радіти з того що Львів поруч з тобою.

Posted via LiveJournal App for Windows Mobile.

Я ніколи не любив дівчат які палять. Завжди відчував до них стійку антипатію, при чому як моральну (палити для жінки - ознака легковажності) так і фізичну (Катрусі інколи хотів голову відкрутити, коли вона палила в моїх рукавицях). Я і мій закономірний чоловічий інфантилізм, вважали що так буде завжди.
Але сьогодні, розмовляючи по телефону, я зруйнував кілька догм. Тепер я знаю, що спогади передаються по телефону. Слухаючи голос однієї людини, я ясно відчув як вона пахне, так ніби вона стоїть в мене за спиною. Це було схоже на дію якоїсь машини часу з радянських фільмів. Стіни заблимали і потекли опадаючи до землі, я закрутився навколо власної осі, притискаючи телефон до щоки і ловлячи тонку суміш парфумів і цигаркового диму. Я ніколи не міг і подумати що цей запах може бути таким збудливим...

Сьогодні мені знову снився день перед моїм весіллям. Ніби завтра я вже маю одружитися. Я знову страшно нервував і закатував істерики, хотів від усього відмовитися і звалити кудись подалі від нареченої. Чи то поривався комусь подзвонити, чи то сам чекав рятівного дзвінка... Щось мене турбують такі сни.

Saint Patrick's Day

Я люблю Ірландію. Але до вчорашнього вечора я навіть не уявляв собі що люблю ірландські свята. Вчорашній День Святого Патріка був алкогольно-блюзово-жіночно-прекрасний.Ми сиділи в пабі, пили ірландський віскі і запивали його ірландським пивом, дивилися футбол і від душі веселилися. Було тепло і приємно, так ніби ти знаєш всіх  людей в цьому закладі, ніби всі вони твої близькі друзі, були тости за Ірландію, за IRA, за святого Патріка і леприконів. Відчуття такі, ніби я знаходився в якомусь голлівудському фільмі: темний паб, п'яненька компанія, дівчина в кілті що таємниче манить мене пальцем, запрошуючи потанцювати, якийсь мутант, який заступає мені дорогу до дівчини, її рука яка знову тягне мене на вільний простір перед сценою. І море віскі на губах, море блюзу і рок-н-ролу зі сцени, кльовий і незвичний вокаліст\гітарист який грав соло над столиками і пальці що пахнуть цигарками і очі, очі, очі....

Легіони маршують на Захід

Meine lieben Lemberg Freunde!
Весна жене мене, наче мисливський пес дикого звіра, на Захід. Туди, де на вулиці роздають безкоштовне щастя, туди, де калюжі ще пам'ятають відблиск щасливих очей, де можна бути радісним незважаючи ні на що. Я їду у Львів.
А це значить що 26-го чи 27-го ви можете поводити мене містом, показати кнайпи з чимось смачним, чи просто вигуляти. Потік псевдоінтелектуального брєда, ідіотських ідеї, смішних і не дуже історій в навантаження до мене плігалається.
Всім бажаючим номер телефону в ПМ.
Приймаються пропозиції що можна цікавого в Львові побачити.

Інколи я дивуюся з якою несамовитістю жінки намагаються ламати власних чоловіків. Ніби від цього залежить їхнє виживання, ніби це основний сенс їхнього буття. Ні, я звісно розумію, що ця країна з покон віків виживала тільки за рахунок жінок, я знаю, що чоловіки зараз в більшості дрібні і мало на що здатні. Але ви ж самі не хочете бачити поруч з собою безхребетних тварин, то ж не варто ламати ці зачатки хребтів об ваші прекрасні коліна?
Її звуть... та власне її ім’я не важливе, просто хороше таке ім’я для жінки з гарними ногами. А от її чоловікові з іменем не пощастило. Вітя. Це, не ім’я - а повна лажа. В дитинстві я знав одного Вітю, ми з ним ходили на секцію греко-римської боротьби. Той Вітя був справжнім дебілом, з непропорційно великою головою і довгими руками, з його рота постійно капала слина, вона висихала на підборідді лишаючи білі плями навколо губ. Коли мене ставили на тренуванні з ним в парі я показував чудеса борцівської майстерності - бо не хотів аби це доробало до мене навіть торкалося. Але мова про іншого Вітю, нормального в принципі хлопця, навіть серед Віть такі бувають. Вітя хороший, якісний мальчик, в міру розумний (звісно з легким нальотом чоловічої інфантильності), в міру україномовний (коли треба говорити офіційно), в нього є тато, машина і квартира в Києві - такого любити одне задоволення. І все що для цього потрібно трохи жіночого тепла, гарні стегна і відчуття того що він може щось вирішувати в сім’ї. Але ж ні, їй треба щодня, щоранку показувати хто тут головний, хто тут усім керує, більше заробляє, і в кого з рештою гарніші ноги.
Чорт забирай, таких прикладів навколо мене надзвичайно багато! Складається враження, що коли дівчина вирішує що з чоловіком в неї “все серйозно” вона починає ламати його волю. Аби потім на холодній осінній лавці, п’ючи зі мною терпке вино, подивитися прямо в вічі і сказати: “Мій чоловік?! Та що там той чоловік... ганчірка”
Вони мучаться все життя, жаліються подругам що доводиться “тягнути на собі сім’ю”, ниють про своє нервове виснаження від усіх цих міжстатевих війн. Але чомусь не можуть зрозуміти що вони самі зробили своїх чоловіків такими. Я знаю багатьох таких жінок, тих яким 20 - і вони лише на початку свого шляху, тих яким 30 - в яких на фюзеляжі вже намальовано кілька зірочок за “збитих” чоловіків, знаю 40-річних ветеранів, які щоразу сплескують в долоні і хапаються за скалку, коли їх чоловік вчергове приходить додому п’яним.
Колись мене запитали що таке “справжня жінка” (Лі, в цьому місці я підморгую тобі правим оком, бо це саме ти мене питала), відповідь прийшла якось сама собою: справжня - це та яка розуміє справжні мотиви своїх вчинків.
От скажіть мені, (в цьому місці я підмогрую лівим оком Оленці, бо вже передчуваю як вона звинуватить мене в дискримінації щодо жінок) чи є на білому світі такі жінки?

Кожного ранку йдучи на роботу, проходжу повз маленьку нотаріальну контору, що розміщується на першому поверсі дев'ятиповерхівки. Я не знаю чи працює ця контора, бо їхня вивіска висить криво, вже давно не горить в ній лампа і я ніколи не бачив щоб хтось туди заходив чи виходив звідти. Але КОЖНОГО ранку я бачу як на доріжці, що веде до дверей нотаріальної контори, сидить старий, чорний пес. На його шиї потріпаний нашийник, його шерсть де-не-де повипадала, його коричневі очі дивляться на всіх з таким невимовним сумом, що мені самому хочеться завити від відчаю. 
Щоранку він сидить і дивиться на двері нотаріальної контори, сидить там за будь-якої погоди, в сніг і дощ - я сам це бачив! Я не знаю кого він чекає, але я дуже вдячний йому за те, що цей пес - живе підтвердження того, що в світі ще є створіння які лишаються вірними незважаючи ні на що!

Цілих чотирнадцять років поруч зі мною жив друг, він завжди любив бігати за мною, коли я йшов гуляти, він впізнавав автомобіль тата за звуком мотору навіть не бачивши дороги. Джим був найкращим псом в світі. Два тижні тому його не стало.

UPD. Сьогодні не втримався і сфотографував цього пса на телефон.

this house
she’s holding secrets
i got my change behind the bed

in a coffee can,
i throw my nickels in
just incase i have to leave

...i will go if you ask me to
i will stay if you dare
and if i go, i’m goin crazy
i’ll let my darlin take me there...

Сьогодні вранці я прокинувся з дуже незвичайним відчуттям, і справа навіть не в тому що мені снилася симпатична білявка, з якою ми плавали в озері. Просто коли я засинав взимку, мене гріло срібне сонце на шиї, а коли я прокинувся вранці, тепло йшло від мене самого. Я страшенно радий, що я дожив, дотягнув, доповз до цієї весни, бо відчуваю, це буде дуже важлива весна.
Я дякую всім, хто восени блукав зі мною вечірнім Києвом, хто вганяв в мої вени срібний шприц, наповнений Туманною, хто мішав зі мною пиво і віскі, заїдав це сирними паличками і офіціантками. Дякую тим, хто відповідав "звісно" на моє " ...let me sleep tonight, on your couch...", всім хто терпів моє зимове ниття, і читав мої тексти. Дякую всім, хто своєю дитячою щирістю давав надію на те що цей світ має сенс, всім хто загороджував мене від зими залишками шоколаду на ложці, хто кольорами фотографій, розфарбовував для мене сніг цієї довгої, холодної полярної ночі.
Весна врятує всіх ;)