Інколи нерозуміння деяких маленьких деталей не дає змогу осягнути всю велич ідеї. Чи задумувалися ви колись чому наш, ваш, Президент, президент України розмовляє як ідіот і олігофрен?Мене особисто завжди цікавила відповідь на це питання, але я завжди вважав що це наслідки постійних ударів тупим предметом в дитинстві. Все виявилося набагато простіше. Як всі ви знаєте, в лютому 2010-го нас "опрезидентили" новим Вітюшою,
в принципі це вже є відповіддю на питання чому прєзідєнт мудак, але сьогодні я прочитав дещо що мене шокувало:
Юрко́ Позая́к (справжнє ім'я Ли́сенко Ю́рій Васи́льович, *9 травня 1958) — український поет, перекладач та державний службовець. Керівник Служби підготовки виступів Президента України Секретаріату Президента України (2008—2010).Себто до 2010-го року виступи президента готував Юрко Позаяк! Саме тому вони були біль-менш адекватні. А зараз... Ех, що тут говорити, краще процитую самого Позаяка:ДУМА ПРО СЛОНИКА
Слоника замучили
Кляті москалі
Похилився хоботом
Слоник до землі
"Прощавай же Україно,
Ти ж мій рідний краю!
Безневинно молоденький
Слоник умирає!
Гей! Гей!"
Погода на вулиці нагадує мені про дитинство. Я йшов зі школи, мої кишені були наповнені каштанами, і я ховав 5 копійок під містком перекинутим над рівчаком. Ці п‘ять копійок були завернуті в зошит в клітинку і призначалися для поїздки в Лондон. Якось так я вирахував, що якщо щодня відкладати по 5 копійок то до 25-років я зможу назбирати на поїздку. Мені 25 і я досі не був в Лондоні, напевно тому, що мій стартовий капітал зник з-під містка вже на наступний день. Певно це добре коли твої мрії виготовлені з нержавіючої сталі, мають в діаметрі 24 міліметри і лежать в замуленому потічку, тоді нема потреби дивитися їм в очі.
А погода хороша сьогодні, дощ пахне моєю вулицею, де я блукав сам зробивши всі уроки. Вона повертає мене в ті часи, я знову стаю маленьким хлопчиком який носить в кишенях каштани. В мене і досі є ця звичка, мої кишені заповнені жолудями чи каштанами, там не лишається місця для грошей чи ключів – тільки спогади. Я знову як колись слухаюсь маму, не гуляю після 10-ї вечора і дивлюся на світ крізь подвійну шибку вікна. Ця осінь кардинально відрізняється від попередньої і тільки сьогодні я зрозумів чому. Ця осінь – прощання. З місцем де я виріс, з будинком де пройшло моє дитинство, з другом, таким якого вже ніколи не буде. Виявляється не так це просто переїхати, змінити місце життя це як змінити себе. Інколи зробити цього просто неможливо, інколи простіше лягти в землю на старому місці ніж жити в новому. Не знаю чи виходить в мене з сумом посміхатися, але зараз я хотів би щоб моє обличчя виражало саме цю емоцію, бо пам‘ять безсмертна.
