Про те, як важливо вчасно народжуватися

Я скучаю. Усім серцем скучаю за часами, яких я навіть ніколи не знав, про які тільки здогадувався, вислуховуючи якийсь прихований зміст поміж рядками текстів Led Zeppelin, за потертими джинсами і пляшками Джека на задньому сидінні машини, якої у мене ніколи не було, скучаю за вологими доторками солодких губ офіціанток в придорожніх кафешках десь на кордоні Техасу, які я ніколи не бачив. Мені не вистачає червоного пилу довгих доріг, на яких ти зустрічаєш стількох цікавих людей і які потім стають тобі потрібні і важливі. Я завжди хотів впадати в транс в тісних клубах в англійському середмісті, слухати нові, незчуті і незвідані ніким гітарні рифи в пабах Едінбурга, у виконанні чи то рок-музикантів, чи то портових наркоманів, чи то футбольних фанатів. Я мріяв міняти машини, готелі, фестивалі під час цієї нескінченної подорожі, але ніколи міняти жінок. Вони б і самі мінялися, але я називав би їх одним і тим самим іменем, ні не для простоти, а просто так. Я б хотів напиватися вечорами на старих відкритих стадіонах з малознайомими людьми, слухати як вони переспівують незнайомі мені пісні і дивитися на зорі, на чужі, не свої зорі. Я хотів би знати, що я тут тимчасово, що скоро я поїду далі, і мене нічого не тримає, а потім хотів би піти в центр того старого стадіону і на зеленій траві кохатися з темноволосою дівчинкою з гарними ногами, яка загадково посміхалася б мені тим вечором. А вранці, прокинувшись від криків підстаркуватого сторожа, я б втікав, одночасно намагаючись натягнути штани, і застрибуючи в машину кричав би їй, що я потелефоную. Кричав би українською, вона б звісно нічого не розуміла, але напевно подумала б що я зізнаюся їй в коханні. Що ж ще можна подумати коли тобі щось кажуть найгарнішою в світі мовою, після ночі наповненої коханням і зірками?
Але усього цього мені ніколи не бачити, бо я народився занадто пізно. Я пропустив найкращі в світі 70-ті з кокаїном і дівчатами які віддаються за просто так, бо їм це подобається. Я пропустив 80-ті, коли віскі текло рікою і телевізори викидалися з вікон готелів самі коли розуміли, хто тут сьогодні буде влаштовувати вечірку. Я пропустив усе найкраще в тому столітті і мені немає виправдання. Я ріс в дакадансні 90-ті і вірив що ось-ось, ще трохи і оцей дух рок-н-ролу, яким пахне з мого старенького магнітофону, коли я ставлю туди ще татову касету Deep Purple, що він наздожене мене, захопить і віднесе в чарівний світ, наче Еллі з її будиночком, тільки я буду п’яним і без Страшили поруч.
Але ні, так не сталося, бо я народився занадто пізно… занадто пізно …

Текст, який мав бути написаний за три дні

Це неповторне і нескінченно приємне відчуття хуйні, яку ти робиш. Цей смак декадансу на твоїх губах, які ти вітряно облизуєш, стоячи перед черговим пабом, наче перед новою віхою в житті. Штовхаєш двері і заходиш всередину, наче вперше пірнаєш після довгої холодної зими в тепле озеро. Озеро наповнене спітнілими округлими і м‘якими жіночими тілами, де твої руки легко торкаються їхніх сідничок і грудей, губи ковзають по щічкам, вимовляють слова які нічого не значать і значити не можуть, бо сказані вони не тій і не тоді… Проте вони є, вони, ці слова і є декаданс, вони і є розпуста і загибель. Бо з кожним кроком ти віддаляєшся, з кожним вимовленим словом ідеальний образ стає все більш далеким, все більш недосяжним.
Ми стоїмо на краю світу, і перед нами нічого немає, а позаду розстелені ліжка безкінечних подружок з зім‘ятими простирадлами, біля яких стоять недопиті пляшки вина. Пляшки в яких лишився лише один ковток, отой один останній ковток, зробивши який, ти маєш лишитися вранці, а не йти. І я не роблю його і не даю зробити їм, я збираю ці недопиті поцілунки, закорковую і ставлю в шафу, зберігаю наче трофей власної безпомічності. Попереду немає нічого, тільки десь там звучить гітарний риф, який кличе тебе вперед, на край чи то світу, чи то ліжка, де всі ми вічно молоді і дуже часто п‘яні, це люди цілують і трахають одне одного не вимагаючи нічого взамін. Де всі добрі і щирі, де після поцілунків не пліткують і не знущаються з інших, де оргазм від гарного тексту буває частіше, ніж від сексу.
Так хочеться відчувати себе втраченим поколінням і кричати в п‘яному угарі про те, що тебе зламало життя, що воно, курва, підкрадалося до тебе темними ночами, заносилося в твою квартиру разом з вуличним пилом, проникало в твій рот з язиком незнайомки, а в серце… в серце воно проникало разом з довгими жіночими пальчиками. Але це все не буде правдою, все це буде лише черговим приступом загостреного самолюбування, намаганням виправдатися. А істина в тому, що ми проїбали усе, що було хорошого, Ми втопили свої синички в пляшках дорогого віскі, наслідуючи великих рок-музикантів і поетів, думаючи, що це якось нас до них наблизить. Ми хотіли обмінювати власну молодість на списані сторінки, на вивільнений з наших підсилювачів звук, на наших власних журавлів. І що маємо натомість? Так, маємо щастя. Щастя вмирати вільними.