Політично-особисте

Normal
0




false
false
false

RU
X-NONE
X-NONE













MicrosoftInternetExplorer4





























































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-qformat:yes;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:10.0pt;
font-family:"Times New Roman","serif";
mso-fareast-font-family:"Times New Roman";}

Дивно але усе у цьому світі це відображення чогось іншого. Річ, поняття, думка це насправді не вони самі, а тільки їх проекція з інших таких же штук. Читаючи статтю якогось миршавого журналістика до такого ж хиленького СБУ-шника я просто дивуюсь. Чимсь це нагадує слона і моську, причому слонів там нема, а є тіко моськи.
Але не будемо писати статті про статті.
Вражає інше. Віра\не віра отаким от журналістикам, сбу-шничкам і мамєнім політиканчикам, все це проекція, проекція на нас і на наші вчинки. Розкажу одну історію. Є в мене на роботі один дірєхтор, "дама лєт 30", фактично вона друга людина в компанії. Довелось мені пересіктися з нею у питанні одного проекту, а точніше їй не сподобалося програмне забезпечення яке я написав. Вона довго кричала, тупотіла ніжками і махала своїми кулачками пускаючи піну з рота, на тему: "ти нічєго нє панімаєшь в маркєтінгє, ти нічєго нє панімаєшь в прадажах па тіліфону, а парішь мне свойу галімую праграмму".  Одним словом, вона викинула з сценарію все що я пропонував, ввела купу дибільних змін і все переробила під свою пиздувату логіку. Але суть не в тому що в кінці кінців я виявився правим,а те що вона не визнала своїх помилок. Вона не вибачилась не переді мною, не перед моїм начальством ні перед кимсь ще. Вона досі вважає що вона найрозумніша в цілому світі. Так і наша псевдо-еліта, вони ніколи не вибачаються, вони завжди праві і вони завжди будуть такими от "дирехторами", а в нас з вами лишається два варіанти. Відстоювати свої програми, написані безсонними ночами, виплекані, вимріяні і сколисані ніжним серцем програміста і в результати отримати конфлікт з таких директором-самодуром (я так зробив, глянемо що з цього вийде), або як більшість робить в повсякденному житті просто сказати собі "Бля він дебіл", пожалітися на гірку долю колезі\дружині\друзям і продовжувати як ні в чому не було працювати.
Стєнаніями скаліченого бабуїна можна назвати плач про перемогу в тернополі нацистів, про фотки в музеї севастополя і про іншу хуйню яку нам парять. Це все тільки плакання в жилетку одне одному, і нікому воно не потрібно, ні тому хто плаче ні тому хто втішає
Що  краще я не знаю, що робити не скажу... Але чорт мене забирай, усе у цьому світі це відображення чогось іншого

P.S. Муза, що надихнула на цей опус знаходиться тут:
http://ua.korrespondent.net/opinions/776346

Тернопіль

Нещодавно я повернувся з Тернополя. Але повертатися не хотів, бо таки з новою силою розгорілося бажання послати усе це до біса і жити на заході.(я вже був почав шукати газети з оголошеннями пропоную роботу для програмістів).
Снігопад який був у перший день, ніяк нам не заважив, а навпаки додав місту зимово-цікавого відтінку. Мега-цікаві лавочки, що різняться від парку до парку, від вулиці до вулиці (Світозаре, лавки з інь-янем дійсно круті), цікава архітектура, та й просто доброзичлива налаштованість городян вельми мене порадували.
А ще приємно вразила дешевість таксі, смачна і знову ж таки дешева їжа, але найбільший шок був коли прогулюючись парком ввечері (до речі в Тернополі ввечері гуляє велетенська кількість молодих людей) я почув з колонок вмонтованих в ліхтарі класичну музику!!! А коли композиція завершилася, ведуча передачі (я так зрозумів) розповіла про композитора чия пісня звучала. Ось так потрібно виховувати підростаюче покоління.
Примно порадував Збараж, цікавий музей, з багатьма експонатами, дууууже симпатична екскурсовод, яку хотілося прямо там поцілувати. Власне Збараж був єдиною фортецею з музеєм де ми були, все було дуже цивільно і правильно. Ми ходили за екскурсоводом і чинно її слухали, розглядали старі мечі, щити і шоломи, я ще розглядав її губи...
Від фортеці в Скалаті залишилося тільки чотири башти і невелика стіна, але її зараз реконструюють, тому може скоро також буде щось цікаве. Порадували гуси і кури які паслися прямо на території замку і бабусі чиї хати виростають як гриби під кріпосними стінами.
Засніжена Кременецька гора Бона де розміщена фортеця (точнішее її руїни) стала нам доступною завдяки таксисту Павлу, який повозив нас по всьому місту і околицям, показавши багато цікавого, за це йому окреме "дякую"
Шкода що через сніг ми не потрапили до музею УПА, але то буде ще один привід поїхати в Тернопіль.
Фотки хто бажає можете глянути тут: http://picasaweb.google.com.ua/velimyr/STTUfG?feat=directlink


P.S. Мало не забув, в Тернополі гопники розмовляють УКРАЇНСЬКОЮ!!! І це не може не радувати, коли я бачив їх, то фактично шкірою відчував те що пан Дністровий описува в своїх творах.