Інколи, вечірнім промерзлим Києвом, немає нічого кращого аніж гуляти верхнім містом чи подолом, заглядати за теплі вітрини дорогих кафешок чи ресторанчиків і уявляти собі, що в тебе немає грошей туди зайти. Ця уява, прекрасно доповнює поділ склом між мною і ресторанчиком, між тьмяно освітленою вулицею і жовто-гарячим світлом лапм над чистими столиками. Колись, років вісім тому, у мене справді не було грошей для таких закладів, і в цьому була певна романтика. Це нагадувало мені чимось старовинні історії позаминулого сторіччя, де всі бідні завжди були хорошими хлопцями, а дівчата дуже красивими.
Непомітно я проскочив той час коли мені хотілося відвідувати ті заклади і у мене була змога їх відвідувати. Не те щоб мене приваблював стиль життя київської богеми, але поети у ліхтарях вечірньго міста виглядають дуже ефектно, з своїми тонкими шарфиками і некрасивими обличчями, модними але затертими куртками і начищеними до блиску черевиками, вони йдуть вечірнім містом і розмовляють такою чистою українською, що навіть у мене зводить зуби. Їх вимова, наче їх дівчата, обоє цнотливі і вивещені над оточуючими.
І вони йдуть у холод, сядуть в одній із тих кав'ярень, які колись видавалися мені такими привабливими, будуть пити каву (бо алкоголю вони не вживають принципово) і це все буде так по-пуританські, що мене аж верне і я поспішаю втекти від них подалі, зануритися глибше в рятівне метро де я зможу спокійно насолоджуватися власним плебейством і спогадами по маленькі київські ресторанчики, повз які я проходив і уявляв, що в мене немає грошей аби їх відвідати.

Над прірвою (майже Селінджер)

Ні я не стою за крок від безодні, я вже давно розчарувався у таких пафосних вчинках, вони абсолютно нічого не дають, окрім якоїсь збоченої внутрішньої сатисфакції. Просто відчуваю, що стою десь біля неї і холодний, колючий вітер огортає мене з усіх боків. Хоча ні, не так... Я стою під струменем гарячої води, вологі краплинки стікають голим тілом і зникають десь в землі під моїми ногами, я ловлю губами ці краплі, намагаючись якось їх затримати. Але чого ж тоді так боляче січе мене холодний вітер?
Я стою десь понад прірвою, достатньо далеко, аби не видатися інфантильним, і на моє нещасне роздягнене тіло б'є струмінь гарячої води, проте навколо замерзла льодяна пустеля, депресивний пейзаж. Північний вітер відриває шматки моєї плоті і єдиний спосіб від нього вберегтися це підставляти обпечені укусами частини під гарячу воду. Мої м'язи від цього тепла стають зовсім безсилими, стає важко підняти руку чи подивитися на сіре небо. Так і стою, з мотузяними руками які б'ються об тіло при русі, з заслабкою шиєю, аби дивитися в очі небу, з головою у яку зсередини вдаряється безумство.
Ловлю краплини гарячої води губами, намагаючись хоч якось їх затримати... але де там, все колись закінчується і гаряча вода над прірвою теж.