"Пора зав'язувати, чувак...", або ода пройобаній молодості

"Пора зав'язувати, чувак...", - ось слова які я постійно чекав почути від когось з них. Але ніхто мені їх так і не сказав, вони просто пішли по-тихому, непомітно зникли з мого життя, розчинившись в зручних офісах столиці, дешевих привокзальних забігайлівках нашого рідного міста (в кращому випадку), чи в липких вагінах посередніх жінок, яких вони невпинно продовжували називати своїми (в гіршому випадку). Дьдько його знає, може вони цього навіть не помітили, просто якось почали обирати чай, а не віскі, перестали міняти дівчат з якими спали і почали слухати радіо замість свого плей-ліста. А потім все зникло, розсіялося те, що ми називали щастям, ті прості юнацькі радості, як от дешеве вино за 3,50 чи занадто короткі спідниці незнайомок. Більше немає руху, нема опівнічних розмов про мистецтво і сенс життя, немає безмістовного розпинання часу на жертовнику нашої молодості, яким ми колись займалися.
"Пора зав'язувати, чувак...". Я кожної секунди чекав, що він це скаже, мій старий друг, на весіллі якого кілька років тому, я склеїв дивну дівчинку на пів голови вищу за мене. Чи може то був інший друг, з яким ми разом кілька років знімали житло, навчилися ідеально узгоджувати графік приводу дівчат додому і ночами розмовляли про літературу і музику. Чи може це була мила, симпатична дівчинка з якою ми дружили, трахалися і пили все що горить, впадаючи в реальні запої, коли ми місяцями не могли повністю вивести алкоголь з крові.  Це міг бути будь-хто з них, моїх давніх юнацьких друзів, з якими ми зробили так багато, що аж нічого. Але щось їх змінило, щось не дало їм вимовити ці слова. Можливо вік, почуття відповідальності, а може і банально теплі вагіни їх дружин, які такі безпечні і знайомі, а головне доступні, що хочеться скрутитися біля них калачиком і думати про поклейку шпалер у вітальні. Ми не робили гучних прощальних вечірок, не стрибали в басейни і не викидали телевізори з вікон, хоч так мріяли про це. Ми відійшли у вічність тихо, наче підстаркуваті офісні клерки, наче старі, нікому не потрібні повії, ми померли просто і легко в оточенні наших найрідніших: нездійснених мрій і сповівань. Бо ми вже давно мертві, навіть, якщо деякі з нас цього ще не зрозуміли.

Про Нью-Київ і Сан-Франківськ

Ми спокійно могли б народитися в США і навіть не помітили б різниці. Бо все так само, геть однаково, як і у нас. Я живу на східному узбережжі, і ранками, відкриваючи очі, бачу як сонце ніжно торкається океанської води. Прокидаюся в Нью-Києві, де за східним кордоном немає нічого, пустеля, океан відсутності, дике поле. Виходжу на вулицю за 10-ту, купую каву в паперовому стаканчику і йду в такий собі центральний парк, дивитися на перехожих і писати тобі листи, ось чим я займаюся. У тебе ж усе навпаки, ти з Сан-Франківська і відверто недолюблюєш мій "іст-коаст", зрідка кидаючи якісь незлобливі саркастичні зауваження. Ти з Заходу і вечорами, ідучи з друзями в центр міста, аби сидіти в затишних ресторанчиках, пити терпке вино і слухаючи джаз, ти бачиш інше, західне сонце, геть не таке, яке я бачив на сході. Зрідка ти читаєш мої листи, де я пишу про те, що глибоко в серці, я ношу згадку про мої рідні місця, про особисте "where are you from", про мою Алабамщину, з її безкінечними полями, де прості і відверті люди живуть і вмирають як справжні українці - важко і надривно, проте з щирою вірою в велику американську мрію. Я обіцяю тобі показати мої рідні місця, провезти тебе дорогами Алабами-Поділля у старому роздовбаному кадилаці, бо тільки так можна відчути справжній дух Вінничини. Власне усе наше з тобою спілкування, всі наші стосунки це дорога. Ми познайомилися в русі, відчуваючи, що він буде завжди там, де є ми двоє - розірвані між твоїм Заходом і моїм Сходим, постійно змушені їздити одне до одного, в вічному очікуванні зустрічі. Така карма наших стосунків, такий наш хрест, анафема відстані накладена на нас, за наші гріхи.
Кожного дня, прокидаючись, я дивлюсь на Схід, аби не бачити як далеко до Заходу. Рахую кілометри, вимірюю їх на карті, додаю і віднімаю в голові відстані і хаотично купую квитки, сподіваючись випадково вгадати з напрямом і пунктом призначення та врешті доїхати до тебе, бо злі духи Укрзалізниці в квиткових касах, кажуть, що не має такого міста Сан-Франківськ і відвідати його я не можу. І тоді, я збиваючись, надривно розказую їм про тебе, про історію нашого знайомcтва, про твоє західне узбережжя, про США і про твої очі, про те, як ти мило морщиш носик і як це мені подобається. Але вони не вірять, тільки хитають головами з велетенськими зачісками на них, вважаючи мене якимось фріком, міським божевільним, який геть втратив розум. Їм не зрозуміти як це, коли твої думки розіпнуті на карті між двома узбережжями, між двома кордонами.
Ми могли б жити в США, це нічого б не змінило, ми б так само по різному б дивилися, я на ранкове, а ти на вечірнє сонце, так само б обоє шукали щастя на дорогах, між двома океанами, у вічній мандрівці до витоків цих океанів.

Про перебільшення

"Я ніколи їм нічого не обіцяю. Але вони завжди щось собі 

обіцяють від мого імені, і це головна проблема. Але не моя" 

(с) Ярослав Рудіш

Привіт, каже вона. Як ти? Ти такий цікавий, розказуєш мені усі ці історії, про будову всесвіту, про Великий адронний колайдер, про середньовічних шотландських королів і їхню нещасливу любов. Це так гарно і добре, так легко мені з тобою і просто!  Знаєш, є щось таке в нашій дружбі справжнє, відверте, чесне. Мені не дуже щастить з чоловіками в любовних справах, але як добре, що пощастило з тобою в дружніх.

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Знаєш, так добре з тобою, каже вона. Ти знаєш усі ці цікаві і класні місця, де можна випити і нам обом закохатися, мені в красунчика-бармена, вона закушує губку, показуючи як вона того бармена хоче, а ти закохаєшся в оту офіціантку, хоча ми обоє знаємо, що блондинки тобі не подобаються. Але треба ж тобі в когось закохуватися, правильно? Нехай буде вона. І це так добре - ти, я і алкоголь, сидимо і дивимося, як перед нами рухаються наші закоханості, наче в театрі тіней. А потім ми підемо пити каву і я ще раз закохаюся в барісту, який її варитиме, а тобі, вибач, нема нікого, але ж ти не ображаєшся на мене, так? Ми ж такі друзі, так? Ходи я тебе обійму. Ой пробач, я тебе поцілувала, чи то ти мене, але ж ми друзі, то був просто дружній поцілунок. Як добре, що ти це розумієш, ти такий чудовий.

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Знаєш, каже вона, оцей секс, що був між нами, ці поцілунки, вони були такі потрібні мені. Я ж бо так скучила за тим відчуттям, коли чиїсь руки торкаються мого тіла. І так добре, що ти не робиш з цього трагедії, не вважаєш, що хтось з нас тепер щось винен іншому. Ти такий розуміючий. Як же ж мені пощастило мати такого друга як ти!

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Знаєш, каже вона, він такий чудовий! Ти собі те навіть не уявляєш, він просто прекрасний, мій ідеальний чоловік. Усе як ти казав, усе як ти обіцяв, коли говорив, що у мене все буде добре, коли гладив моє волосся і казав, що я його зустріну. І ти був правий, ти ніколи не помиляєшся і ніколи не обманюєш мене, все завжди стається як ти кажеш, тепер я в цьому переконалася!

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Знаєш, каже вона, я зараз не маю часу з тобою говорити, трохи зайнята. Ми з Ним йдемо гуляти, напишу тобі потім.

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Знаєш, каже вона, Йому не дуже подобається, що ми спілкуємося. Він каже, що це неправильно коли чоловік і жінка так близько спілкуються. Це дивно, але, я нічого не можу вдіяти. Але я і сама відчуваю, що тут щось не так, мені трохи незручно перед ним, ну знаєш, через оте... що було, а Він же ж кохання всього мого життя. Ти маєш мене зрозуміти.

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Знаєш, каже вона, а втім не важливо...

Добре, кажу я їй посміхаючись, але ти перебільшуєш.

Про східні міста

Мене лякають східні міста, я їх зовсім не розумію. Не знаю як з ними поводитися і навіть приблизно не уявляю, за якими законами фізики, логіки чи антропології будуються вулиці цих міст. Звісно ж я зараз говорю про українські міста, бо за деякими сучасними дослідженнями давніх і священних текстів у моєму ж блозі, я маю причини думати, що за кордонами України взагалі нічого немає, не те, що міст, а взагалі нічого. Лише пустота.
Мушу зізнатися, рази коли я бував східніше Києва, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Ну добре, двох рук, але "пальці однієї руки" звучить якось втаємниченіше і інтимніше, якраз під стать цьому тексту. І всі мої відвідини лінії східніше Дніпра були страхітливими і більше нагадували диверсійно-розвідувальні вилазки, аніж подорожі. Так, в Мелітополі я постійно озирався і намагався здатися максимально непомітним, аби не дай боже містяни не побачили в моїх очах поваги до ідей їхнього земляка Донцова. Але певно побачили, чи про щось просто почали здогадуватися, бо в селах під Мелітополем нам завбачливо вирішили не дозволяти набирати воду зі своїх криниць і вперто не показували правильну дорогу, все твердячи, що "ничего интересного тут нет и не ищите даже". В Дніпропетровську я був лише пів години, доки мій потяг стояв на станції, а я вирішив пройтися пероном. Фатальні пів години, бо я абсолютно не знав, що сказати симпатичній дівчинці, що стояла поруч і курила, хоча вона мені страшенно сподобалася. Але як розмовляють з жінками в Дніпропетровську? Може є якісь особливі ритуали? Може, якщо я заговорю до неї вона відразу ж відчує моє центральноукраїнське нутро і поґордує мною? Я так і поїхав геть з того вокзалу з відчуттям липкого незнання, а дівчинка ця напевно вже вийшла заміж за якогось бізнесмена на старій, побитій життям Тойоті, за власника брудних ніг в в шльопках-в'єтнамках і продуктового магазину в центрі міста. Одним словом, зламав я життя жінці.
Власне в моєму світосприйнятті сходу немає ніц дивного. Як і тисячі років тому, для мене Україна закінчувалася одразу за Черкасами і Кіровоградом. Та і в останньому я не був впевнений на сто відсотків. А далі починалося дике поле, не те, про яке пишуть в книгах історії в розділі про козаків з чубами і шаблями. Це було дике поле в моєму серці, terra incognita, нецілована метафізична жінка яку ще потрібно буде здобути.
Але час іде і горизонти розширюються, нехай і не зовсім на схід в географічному сенсі, але точно на Схід в сакральному.

Про любов в метро

В метро видно любов. Наче порухом вітру здуває геть низ жіночого білосніжного пляттячка і на секунду, лише на один маленький момент, перед очима миготять її  трусики. Так само з любов'ю, вона відкривається в метро, коли приїздить вагон останнього потягу і зриває перед себе шал з вітру і надій тих, хто чекає потяг, показуючи хто кого справді любить, а хто лиш вдає, імітує любов на публіку.
Вона вглядається в темряву підземного тунелю, шукає там світла і порятунку. Порятунку від цих тремтячих пальців, які ніжно обмацують її спину, руйнують ідеальну павутину її волосся своїми незграбними погладжуваннями. Її шкіра занадто біла для його засмаги, її очі занадто гарні для його каламутного серця, а чохол її телефону не пасує до його черевиків. Тим не менш вони разом, вони обіймають одне одного на публіці, ковзають руками по тілам одне одного і шепочуть на вуха давно заготовані фрази. Воно бережно їх складали ночами, після невдалих оргазмів і недолугих обіймів, вони виправдовувалися ними вранці наче сніданками з омлетом і беконом в ліжко, вони намагалися косплеїти любов. Думали, що якщо вдягнутися як закохані, якщо говорити як закохані, якщо рухатися як закохані, то любов прийде. Не прийшла. Але вони продовжують робити це механічно, за давно завченою схемою. За такою ж схемою вони одружаться і народять дітей, за такою ж схемою і помруть. І єдина згадка, про їхню любов буде в цьому пості, про який вони навіть не дізнаються.

Кажуть карма є

Кажуть карма є. То виходить, що всі ті вечори, які ми провели відкорковуючи вино, не пройшли дарма. Значить у цьому був якийсь вищий сенс. Значить все те випльовування слів в повітря, було не просто ритуалом, не просто даниною традиційному способу хизування, за яким чоловік має ковтати червоні алковмістні рідини і виштовхувати з себе згустки любові в історіях про своїх жінок.
Пам'ятаєш той вечір? Ми сиділи в задимленому барі на Хрещатику, говорили про це місто, про те як воно прийшло нахабно в наші життя, всілося в центрі і почало нас зваблювати своїми жінками. Показувати нам їх, підпускати їх ближче, аби вони говорили щось нам, а потім йшли геть, точно так само, як та симпатична офіціанточка з гарними ногами. Вона приходила, питала чого ми хочемо від життя, чи все нас влаштовує, чи подобається нам музика чи достатньо приглушене світло і приносила нам квінтесенцію чоловічої дружби в високих кухлях. І ми перехиляли її в себе, говорили про досвід ескапізму в рамках окремо взятих голів, окремо взятих людей. Про те як випльовувати досвід на білий папір, як нарізати його на книги і продавати цей досвід в книгарнях.
Кажуть карма є. Значить всі ті розмови не пропали дарма, їхні уривки намоталися на колесо Сансари і в потрібний момент вони виллються на нас потоком божественних одкровень. І ми будемо сидіти під цим дощем із спогадів, будемо згадувати старі добрі часи, коли аби випити разом не треба було купувати залізничні квитки. Ми будемо згадувати ту симпатичну брюнетку, якій ми п'яні пропонували цукерки на Замковій, бо шампанське ми випили, а цукерки ще лишилися. Згадаємо усіх рудих, яких в мене ніколи не було, і усіх блондинок, які були в нас обох. Поговоримо про давні, забуті пости в блогах, про написані і неопубліковані твіти. Зайдемо в той магазинчик на БЖ, який ти мені показав (чи то я тобі його показав) де продається смачне і дешеве французьке вино. Будемо сидіти десь зверху, десь дуже-дуже високо і дивитимемося на вечірнє місто, може ми будемо живі, а може ні, я не знаю того напевно. Але я точно знаю, що карма є, а значить усе це було не просто так...

Штука

Я побачив її чисто випадково, просто домовився з ріелтором зустрітися саме на цьому місці, ріелтор мала показати мені квартиру, яку я хотів винаймати. Вона запізнювалася, але її голос був занадто привабливий, занадто гарно він звучав по телефону, аби я злився. Тому я просто чекав. Було холодно і я, піднявши комір куртки, нервово тупцяв на місці. Скидалося на те, що чекати мені доведеться ще довго і тоді я помітив її - кав'ярню зовсім поруч, де можна було б зігрітися і зачекати непунктуальну дівчинку з гарним голосом.
Дівчинка виявилася зовсім не дівчинкою, а жінкою сильно за 30, та і голос її, без магії жді-ес-ем зв'язку видавався не таким і гарним. Тому ми швидко вирішили питання з квартирою, я заплатив потрібну суму і вона пішла. А я виявився сам на сам з цим містом і рішенням дзвонити тобі чи ні, яке я не міг прийняти ще на вокзалі в іншому місті, яке я ніколи не любив.
"...трамваї", - сказала ти мені, і початок фрази потонув в гупанні серця.
"Не можу говорити".
Я мовчав. Не можеш говорити. Не можеш, власне більше можна було нічого не запитувати, перша фраза у наших розмовах завжди все пояснювала достатньо детально і зрозуміло, настільки, що в уточненнях не було потреби. Так само як, того літа, на 13-тому поверсі, на балконі ти сказала мені "Привіт", так, що я одразу зрозумів, чим це закінчиться.
Але зараз я мав щось відповісти, мовчати було б геть нечемно з мого боку і я сказав заготовану з дому фразу, яку я бережно віз в коробці залізницею, відкривав періодично, брав в руки, клав на язик і вимовляв, перевіряючи як я говоритиму її тобі, а потім клав назад і закривав коробку. Я сказав, хоча відповідь почув за секунду до того, проте я слідував тисячолітній традиції діалогів і не менш стародавній традиції невчасних і запізнілих слів, якими так славляться усі мої побратими, носії хромосоми "У". Потім я поклав слухавку і засмутився, хоча робити це було геть беззмістовно. Ще за хвилину, я взяв телефон і подзвонив подрузі, яка теж намагалася в цьому місті знайти те, чого тут ніколи не було, з часу самого його заснування. Проте всі ми, мешканці іншого міста, так настирливо його тут шукаємо, слідуючи давній легенді про щастя на заході.
За пів години ми сиділи на терасі якогось ресторанчику, пили аргентинське вино і я думав про романи Кортасара, а компанія з якою я сидів за столиком розмовляла про якісь, абсолютно незрозумілі мені речі. Мені було холодно і незатишно, я не знав про що з ними усіма говорити, хоча напевне знайшов би мову з кожним тет-а-тет. Моя подруга сиділа тут само, поруч і посилено робила вигляд, що в її житті усе ґаразд. Виходило не дуже, але я знав, що у неї все налагодиться, таким людям як вона щастить вирішувати всі свої біди одним махом, однією посмішкою чи порухом губ. Неспішна розмова ні про що, текла між столиками і спокійна музика грала десь на задвірках свідомості. Вечір намагався показати нам, що в цьому місті він виглядає досить непогано і, натякав, що якщо ми залишимося тут, то такі вечори матимемо постійно
Проте я знав ці підступи і йому не вірив. Я думав про те, що зараз ти йдеш якоюсь вулицею, чи читаєш книгу в своїй кімнаті, чи купуєш фрукти в магазині. Я думав про це спокійно, без зривів, дещо відсторонено і десь в цю секунду я зрозумів, що маю поїхати. Мушу покинути цю компанію з їзніми далекими від мене розмовами і гарними дівчатами, лишити цей прохолодний вечір і повернутися до початку, до того місця де усе почалося. Це місто більше мене не приймало і я мусів піти геть.
Уже на шляху назад, слухаючи ритмічний стук залізничних коліс я усвідомив наскільки я все таки щасливий, що зайшов у ту кав'ярню, випив там кави з тістечком і послухав прекрасну музику, народжену в минулому столітті. Заради цього варто було тебе втратити.

Нічого

Нічого не відбувається. Взагалі нічого. Ніяких зовнішніх подразників, які б могли пробитися крізь шар пилу змішаному з пофігізмом. Таке відчуття, ніби хтось вимкнув навколишній світ, залишивши тільки глуху пустоту навколо. Тебе нічого не турбує, нічого не хвилює. Переживання людей навколо, їхні проблеми не можуть збурити в тобі ані найменшого інтересу. Автоматично відповідаєш на привітання, потискаєш нічого не значущі долоні, безнатхненно цілуєш пахучі щічки знайомих дівчат, від яких раніше відчував легке тремтіння. Навіть доторки їхніх грудей, обтягнутих тонко-літніми тканинами, тебе не збуджують.  Ні-чо-го.
Напевно так себе відчували колись монахи-аскети, таке собі добровільне "умєрвщлєніє плоті", коли заради можливості вільно і безперешкодно копирсатися в собі, люди відмовлялися від зайвих взаємодій з оточенням. Але у тебе навіть немає бажання займатися цими самокопаннями, бо навіть в середині твоєї голови нічого не відбувається, ти не закоханий, не в пошуку великої мети життя, не твориш мистецький шедевр, не займаєшся науковою роботою і не дрочиш, ні в прямому ні в переносному сенсі. Пустота і похуїзм, а здоровий він чи ні, то вже визначать патологоанатоми поколупавшись в тебе в гландах (за моїми уявленнями саме там має бути розміщений здоровий похуїзм у дорослої особини хомо-сапієнс). І в свідоцтві про смерть вони напишуть: "ознак інтересу до життя не виявлено. Похуїзм хворобливо збільшений". Але до того часу ще треба дожити, а поки ж ти безцільно блукаєш спекотним містом, ганяючи в порожній душі бляшану банку з-під шпротів і слухаючи, як тарабанить вона на крутих життєвих поворотах.
Події пропливають поруч, друзі закохуються, розходяться і беззмістовно їбуть одне одного. Хтось змінює місто, хтось роботу, хтось подружку, а хтось квитки на потяг з 22:15 на 19:47. Тобі ж міняти нічого не хочеться. У тебе є все що потрібно для повного щастя - в тебе нічого не відбувається.

Про мою рок-н-рольну подругу

Некоторые люди не умеют сходить с ума - у них ужасно скучные жизни. 

(c) Чарльз Буковські

Це була ахуєнна рок-н-рольна тусовка, просто ідеальна, як колишні епічні вечірки минулого для яких ми народилися занадто пізно. Секс, наркотики, музика, груди і сідниці симпатичних брюнеток, вітряні балкони з порожніми склянками і розмови про все на світі. А ще цигарки для тих, хто палить, знов алкоголь для тих, хто палінням не страждає. Нескінченний шум музики і голосів навколо, вони захоплюють тебе і відносять кудись крізь час і простір. І ти, посеред усього цього ти, прекрасна і чарівна, у своїй найкращій сукні, яка мені так подобається, ця суміш легкодоступності і білих бавовняно-цнотливих трусиків. І раз по разу погляди чоловіків в кімнаті ковзають по тобі і по твоєму співбесіднику, який вже піввечора від тебе не відходить, переживає за наповнення твоєї склянки і намагається вдало жартувати. А потім всі пішли і вас лишалося так мало, що лише тонке простирадло відділяло вас від реальності, а під ним тільки тепло тіл і поштовхи серця.

Це було ідеально,але це не значить, що після усього рок-н-ролу, що був між вами, він бігом має тобі дзвонити, писати і казати «бейб, я хочу ще». Повір, він хоче, бо це ж ти, я тебе знаю, знаю, як ти можеш причаровувати з першого погляду, як чоловіки прикипають до тебе серцем, членом чи що там у них ще є. Проте тут діє правило 3-х днів, він не може тобі подзвонити одразу і показати, що ти його зацікавила, та і ти не знаєш, що там за хуйня в нього робиться в голові. Може він просто розслабився, вирвався з сірої буденності, може для нього той вечір і ніч були, наче ковток свіжого повітря. А зараз він його видихнув і знову волочиться десь за своєю давньою френдзонною подружкою, зустрічає її з роботи і проводить додому, заглядає їй в очі і в серце, ловить кожен порух її голови, а потім лежачи вночі і дивлячись в стелю, довго аналізує ці порухи, намагаючись зрозуміти, чи є у нього шанси колись з тої френдзони вирватися. Може він взагалі вже про тебе забув. Якщо так, то хуй з ним! Жінко, він тобі не вперся взагалі. Ти занадто крута, аби сохнути за дебілами. Ти - уособлення рок-н-рольного духу!

Ти, мать його, могла б бути музою Роберта Планта чи подружкою Курта, якій би він присвячував свої найкращі пісні. Ти могла б мати лезбійські стосунки з Дженіс Джоплін, чи бути тією єдиною, хто не дала Стіву Тайлєру! Ти могла б вранці їхати на машині з бухим в хламіну Озі Озборном десь в йобаному штаті Айова, нюхати з ним кокс і приставати до продавчинь в магазинчиках на провінційних заправках! Ти - найкраще, що лишилося з того крутого часу! Ти - реінкарнація всіх душ всіх загиблих рок-героїв! Ну навіщо ж ти сумуєш за мужиком, який тобі не подзвонив зранку після сексу?
Cкачать Anybody Seen My Baby? бесплатно на pleer.com

Порше

Чувак в метро розглядає журнал з якимись їбучими автомобілями. З машинами, яких він ніколи не матиме, яких ніколи не торкатиметься. Навіщо на них дивитися? Навіщо дрочити на них очима?

Він стоїть такий дивний в костюмчику, на ньому ця злоїбуча, дурна, смугаста краватка, хто йому її купив? Дружина? Яка його не любить, а він не любить її, вона дарує йому хуйові краватки, а він дивиться журнали, де на розвороті круті автомобілі. Якісь блядські Порше, дивитися на яких, то наче дивитися на порнозірок. Беззмістовно. Ніколи не розумів сенс розглядання еротичних журналів, (не окремих картинок, а саме журналів), який сенс, блять? Це не твоє життя, не твої груди, не твої ноги, ти все рівно цього не матимеш, навіщо на це дивитися, навіщо читати про них статті? Тобі, блять, усе це не світить! Твій рівень, це фарбована блондинка, офісний працівник, йобаний менеджер, яка ніхуя не вміє робити, ні трахатися, ні готувати, ні жити. Яка тільки пиляє мозок, має стрьомну маму і товсті литки. Ненавиджу, блять товсті литки. Ноги мають бути гарні, правильні, такі як треба. Ноги це наше спасіння. Не якийсь там Ісус, чи інший розіп'ятий хуй, а ноги, гарні жіночі ноги, саме вони врятують світ, поведуть за собою, захоплять нас, без залишку, без надії на звільнення, назавжди. Бо вони це єдине на що варто дивитися, а не на їбучі Порше, на розвороті глянцевого журналу, блять!