Ми спокійно могли б народитися в США і навіть не помітили б різниці. Бо все так само, геть однаково, як і у нас. Я живу на східному узбережжі, і ранками, відкриваючи очі, бачу як сонце ніжно торкається океанської води. Прокидаюся в Нью-Києві, де за східним кордоном немає нічого, пустеля, океан відсутності, дике поле. Виходжу на вулицю за 10-ту, купую каву в паперовому стаканчику і йду в такий собі центральний парк, дивитися на перехожих і писати тобі листи, ось чим я займаюся. У тебе ж усе навпаки, ти з Сан-Франківська і відверто недолюблюєш мій "іст-коаст", зрідка кидаючи якісь незлобливі саркастичні зауваження. Ти з Заходу і вечорами, ідучи з друзями в центр міста, аби сидіти в затишних ресторанчиках, пити терпке вино і слухаючи джаз, ти бачиш інше, західне сонце, геть не таке, яке я бачив на сході. Зрідка ти читаєш мої листи, де я пишу про те, що глибоко в серці, я ношу згадку про мої рідні місця, про особисте "where are you from", про мою Алабамщину, з її безкінечними полями, де прості і відверті люди живуть і вмирають як справжні українці - важко і надривно, проте з щирою вірою в велику американську мрію. Я обіцяю тобі показати мої рідні місця, провезти тебе дорогами Алабами-Поділля у старому роздовбаному кадилаці, бо тільки так можна відчути справжній дух Вінничини. Власне усе наше з тобою спілкування, всі наші стосунки це дорога. Ми познайомилися в русі, відчуваючи, що він буде завжди там, де є ми двоє - розірвані між твоїм Заходом і моїм Сходим, постійно змушені їздити одне до одного, в вічному очікуванні зустрічі. Така карма наших стосунків, такий наш хрест, анафема відстані накладена на нас, за наші гріхи.
Кожного дня, прокидаючись, я дивлюсь на Схід, аби не бачити як далеко до Заходу. Рахую кілометри, вимірюю їх на карті, додаю і віднімаю в голові відстані і хаотично купую квитки, сподіваючись випадково вгадати з напрямом і пунктом призначення та врешті доїхати до тебе, бо злі духи Укрзалізниці в квиткових касах, кажуть, що не має такого міста Сан-Франківськ і відвідати його я не можу. І тоді, я збиваючись, надривно розказую їм про тебе, про історію нашого знайомcтва, про твоє західне узбережжя, про США і про твої очі, про те, як ти мило морщиш носик і як це мені подобається. Але вони не вірять, тільки хитають головами з велетенськими зачісками на них, вважаючи мене якимось фріком, міським божевільним, який геть втратив розум. Їм не зрозуміти як це, коли твої думки розіпнуті на карті між двома узбережжями, між двома кордонами.
Ми могли б жити в США, це нічого б не змінило, ми б так само по різному б дивилися, я на ранкове, а ти на вечірнє сонце, так само б обоє шукали щастя на дорогах, між двома океанами, у вічній мандрівці до витоків цих океанів.
Немає коментарів:
Дописати коментар