Я просто залишу тут цитату Джона Фаулза...

Об'єкт експерименту відноситься до добре вивченої категорії інтровертів-недоінтеллектуалів. Повністю відповідаючи нашим вимогам, структура його особистості в цілому не представляє значного наукового інтересу. Визначальний принцип соціальної поведінки негативний: навички співжиття ніяк не виражені. Витоки подібної установки лежать в едиповому комплексі об'єкта, що зазнав лише часткову деструкцію. Спостерігаються характерні симптоми боязні авторитету в поєднанні з неповагою до нього, особливо до авторитету в його чоловічих проявах, і традиційно супутній синдром амбівалентного ставлення до жінки, при якому вона розглядається і як предмет жадання, і в якості агента невірності, тобто допомагає об'єкту виправдовувати власну мстивість і власні зради.

[...]

Його метод зваблювання заснований на нав'язливій гіпертрофії власних самотності і невдачливості - по суті, мова йде про рольову структуру «дитина що заблукала». Таким чином, об'єкт апелює до пригнічених материнських інстинктів своїх жертв, на яких, і береться паразитувати з псевдоінцестуальною жорстокістю, що властива його психологічному типу.

Об'єкт, як і переважна більшість людей, ідентифікує бога з фігурою батька, люто заперечуючи саму віру в бога.

З чистого кар'єризму він постійно інспірує навколо себе ситуацію повної самотності. Домінантну, травму відлучення сублімує, прикидаючись бунтарем і аутсайдером. У пошуках ізоляції підсвідомо орієнтований на виправдання своєї жорстокості до жінок і неприязні до спільнот, чиї засадничі правила суперечать потужному імпульсу самозадоволення, що визначає поведінку об'єкта.

[...]

Підсумуємо: в поведінковому плані об'єкт - жертва невірно осмисленого рефлексу непереборних перешкод. У будь-якій обстановці він виділяє насамперед фактори, що дозволяють відчути себе самотнім, виправдати свою неприязнь до значущих соціальних зв'язків і обов'язків, а отже, і свою регресію на інфантильний етап витісненого аутоеротизму. В даний час ця аутистська регресія побутує у вищезгаданій формі любовних інтрижок. Незважаючи на те, що всі спроби об'єкта розрядити конфлікт естетичним шляхом зазнали повну невдачу, можна прогнозувати і подальші спроби подібного роду, а також формування стандартною для цієї категорії осіб манери поведінки в культурному просторі: непомірне схиляння перед авангардистським іконоборством, зневага традиціями, маніакальні спалахи братської любові до товаришів по бунтарства і нонконформізму, густо перемежовуються припадками депресії і самобичування, що затьмарюють творче та особисте життя.

[...]

І не дивно, що на схилі років багато хто з пропащих бунтарів, бунтарів, які обернулися розумними трутнями, жадібно засвоюють новітні філософські віяння, натягують на себе маску циніка, з-під якої визирає переконання - як правило, паранояльних, - що світ поглумився над їх кращими почуттями.

Про головну проблему сучасності

Головна проблема сучасності, принаймні в Україні, це жіночки за 40. Ці маніакально депресивні дами з вибіленим в білий колір волоссям, чи фарбовані начорно, ці бюджетниці у всіх сенсах цього слова. Вони скрізь, вони всюди. Їдуть з вами в метро, створюючи натовпи на пересадочних станціях, стоять перед вами в чергах в супермаркетах, коли ви з пляшкою вина і квітами страшенно поспішаєте, бо на вас десь там за скляними дверима маркету чекає життя. Їм же ж немає куди спішити, вдома у них кіт, лінивий чоловік і двоє дітей. Їхні спітнілі, від оплати комунальних платежів, тіла постійно заважають вам пройти, вони беззмістовні бухгалтери, менеджери з невідомої хуйні, авторитетні спеціалісти районних відділів, вони вміють все і одночасно не можуть зробити нічого. З диким виском називають одна одну «Людочка», «Галочка», або «Степанида Михайлівна» і в ту ж секунду голосно на весь салон маршрутки починають наперебій питати одна в одної як поживають діти, перекрикуючи навіть «Pantera» в твоїх навушниках. Вони завжди з великими пакетами, куди б вони не йшли чи не їхали, вони ніколи їх не полишають. Наче великі втомленні пароми, бороздять вони вулиці твого міста по маршруту: робота, супермаркет, дім. Десь вони завантажують пакети, десь розвантажують, я блять впевнений, можу заприсягнутися, вдома в них стоять велетенські портові крани для розвантаження всієї тої хуйні, яку вони приносять з магазинів.
Бюджетниці за 40 завжди невдоволені, чоловік не трахає їх вже давно, але сказати про це соромно, тому зазвичай винуватий Порошенко і тарифи на газ. Вони не вміють вибирати одяг тому ходять в однакових турецьких пуховиках і шапках у вигляді квіткових горщиків, від них завжди пахне ядучими солодкикми парфумами, канцелярією і попелом старості, що наближається. Їхні сторінки в соцмережах заповнені рецептами випічки і картинками з яскраво-червоними квітами, на яких щось написано шрифтом з блискітками-літерами. А найбільшою радістю для такої пані, є поїздка в санаторій в Хмільник (закладаюся, що ви навіть не знаєте де це) після чого в однокласниках буде розміщено фотозвіт, де ця бюджетниця видавлює своїм беззмістовним тілом воду з якоїсь брудної соляної ванни з електрофорезом чи ще якоюсь поїбєнню. Чоловіки таких жінок як правило божевільні або алкоголіки, бо інакше витерпіти цю фурію просто неможливо. А їхні діти – задрочені життям ублюдки, які прийшли в цей світ виключно щоб зайняти твоє місце на бюджеті в університеті, а потім змінити маму на посаді «Завідувача хуйомойо і освіти міської ради Засранська».
Беззімстовні люди з беззмістовним існуванням, які не читають книг, навіть куплених в Клубі сімейного дозвілля. Сімейного сука, дозвілля! Це ж треба було так назвати видавництво… Але тим не менше не читають, проте дивляться телевізор, жити без нього не можуть, без нього і без щоденного займання місця в маршрутках в годину пік. Бо це навіть не можна назвати «їхати на роботу», я вас прошу, яка робота. Якщо вони в один день просто б зникли, то ніхто б навіть не помітив. Хіба мер міста Засранська, на урочистих зборах присвячених дню працівника культури не зміг би їх нагородити за «вклад в розвиток перекладання папірців з однієї папки в іншу». Але і він би плюнув на це швидко і поїхав би в місцевий кафе-бар «Сузір’я» де вже чекають дешеві провінційні шлюхи і коньяк на три-зірочки.

Їхнє життя позбавлене сенсу, але вони існують, лише для того щоб скрізь заважати і займати місце, щоб створювати масовку, щоб жалітися на тарифи. Щоб створювати «човниковий біг» в усіх видах транспорту, черги в ощадбанку і магазинах «все по 10 грн». Таке вже їхнє божественне призначення, що ж тут поробиш.

Про виклаладання

Карма. Це точно карма. Ну а якщо подумати, то хіба могло бути інакше? Очевидно, що я йшов до цього моменту майже все своє свідоме життя, та і не свідоме теж. Враховуючи, що тато і мама у мене викладачі, хіба могло вирости з мене якесь створіння, яке б не хотіло викладати і собі? Називайте це як хочете: дитячою травмою чи рукою долі, але рано чи пізно я мав це зробити.
Сьогодні я читав свою першу лекцію. І нехай студентів було небагато, а формат проведення лекцій не передбачає можливості мені малювати діаграмки на дошці (ох, знали б ви, як я люблю малювати діаграми) але це було саме воно - це був акт викладання.
Весь такий суворий, але справедливий я, розказував про відношення, реляційну алгебру і запити до баз даних студентам, а вони слухали, повторювали за мною мої дії і (сподіваюся) запам'ятовували. Я викладав! Я ділився сакральними знаннями з іншими людьми! Ви не уявляєте навіть собі як багато це для мене значить. Можливість робити щось дійсно корисне, можливість допомогти майбутнім розробникам чогось навчитися, можливість відчути самому, що твої знання, які ти бережно збирав і складав в голові, дійсно приносять користь, ось що реально має значення.
Це ж тепер на сімейних вечерях, коли мама, тато і сестра (яка теж викладач) будуть говорити про навчання дітей, я теж зможу вставити свої п'ять копійок і до того ж цілком аргументовано. І нарешті я зможу казати "от студенти вже не ті пішли геть, от в наш час..." :) Хоча всі мої студенти здається дуже мотивовані і горять бажанням вчитися. Сподіваюся цей запал в них не пропаде і надалі.
Коротше кажучи, i'm so excited!

Риба, або рятівниці погибающих мальчиков

Трагічно і загадково закурюючи, вона дивиться на мене і, видихаючи дим, каже: "Тобі треба женитися. Я точно знаю що тобі це треба! Он тобі вже скільки років, а ти і досі сам і досі займаєшся оцими страдашками! Кидай це, шукай собі хорошу дівчинку і клич її заміж!" Доки вона це промовляє, я дивлюся на дим, що вона видихає - він наповнений гіркотою і скорботою. В цьому димі кілька невдалих стосунків, погана освіта в провінційному університеті на факультеті економіки, дизайну чи іншої нікому не потрібної хуйні, проблеми з батьками, відсутність друзів і перспектив. Вона продовжує говорити, а я просто дивлюся на її губи і не чую звуків. Вона риба. Хоче щось сказати, а не може, рибам не вистачає словникового запасу, бо в юності вони читали занадто мало книг.
Вона тицяє мені в обличчя своїми теперішніми стосунками, наче ношеною кілька днів білизною, хоче за ними сховати свою трохи зайву вагу і те, що вона не читала Кафку. Жінка-риба не хоче говорити про постмодернізм, вона хоче врятувати мене від самотності і навчити жити. Хоче пригорнути мене до свого потужного, героїчного бюсту, який виконав місію і привабив того бідолашного хлопаку, який погодився з нею жити і тепер втратив своє значення. Вона хоче надати сенс своїм соскам, що стирчать в різні боки і в перерві між "привабити чоловіка" та "нагодувати дитину" - вона хоче власними грудьми пробити для мене стіну самотності і лівим соском вказати на якусь дівчинку, яку вона сама обере, за тією стіною. Риба хоче мене врятувати. Навіщо? Для чого? Невідомо, може аби повішати мене на свої героїчні груди і потім хвалитися подругам цим орденом зі словами "ну от, врятувала ще одного "погибающего тридцатилетнего мальчика" Чи треба це власне мені нікого не цікавить, я лише інструмент в її руках. З таких риб виходять страшенно деспотичні матусі, які потім своїм дітям заправляють штанці в шкарпеточки щоб не дуло чи роблять іншу алогічну хуїту.
Жінка продовжує говорити, а я думаю коли в неї в останнє був секс? А книжка, коли в неї востаннє була гарна книжка, це ж важливіше ніж гарний секс. Чи могли б врятувати її ці дві речі - хороші книги і хороший секс? Не оті 15-ті хвилинні тикання в неї членом, на які тільки і спроможний її хлопака, і не та псевдоінтелектуальна література, про "псіхалогію і жизнь" якою вона закидається в трамваї по дорозі додому, а щось дійсно справжнє.
Трагічно закурюючи, вона робить вигляд, що у неї все ґаразд, що вона відрізняє Моне від Мане, вміє заробляти купи грошей, нічого не роблячи, робити глибокий мінет і розмовляти про нову французьку літературу. Це не так. За оцим перманентним рятуванням "таких як ти", вона ховає власну невпевненість і товсті литки. Та і яке ж там рятування, лише репости в соцмережах. Вона вже давно не здатна на трагедію, на зрив. Вона перегоріла і більше не вміє відчувати, тільки імітує посмішки, почуття, емоції. Прокидаючись вранці поряд з чоловіком, головна чеснота якого - вміння заробити більше ніж 10К гривень, вона переконує себе, що любить його, що готова подарувати йому решту свого нікчемного життя. Життя нудного і нецікавого, без імпресіонізму, постгранджу і сербського постмодернізму. Єдина радість в її житті, це сидячи поруч зі мною, вчити мене жити, промовляти всі ці фрази про "в твої роки", "пора б вже" і "ти не розумієш". Це єдине справжнє що є в її житті, і я дозволяю їй мати хоча б це. У всьому іншому вона вже поступається суперницям. 20-річні дівчатка гарніші за неї, мають кращу освіту і побували в більшій кількості країн, їхні груди пружніші, ноги кращі, а освіченість ліпша. Тому все, що залишається рибі, це беззвучно відкривати рот, розказуючи як мені треба жити, аби зустріти "ту єдину" і врешті решт стати зразковим членом суспільства, завести дітей, власне житло, машину в кредит і товсте пузо, за яким не бачити власний член.
Вам може здатися дивним, навіщо я вам все це розказую... Просто зрозумійте, що в німої риби нема іншого сенсу в житті, аніж рятувати "погибающего тридцатилетнего мальчика", дайте їй відчути, ніби вона це робить, будьте людяними.

Скажи щось, аби я тебе побачив...

Сьогодні вранці знайшов цей старий текст і так і не пригадав, про кого це я його написав в 2014-му, тому якщо маленька, ти читаєш це і розумієш, що це про тебе, напиши мені, здається там тоді було добре разом.

"Хей", кажу я видихаючи. Ніколи тебе не бачив раніше, як там казав Сократ, скажи щось, аби я тебе побачив. А я тебе не бачив. Ніколи. Але мені цікаво.

Напевно мені варто було б зараз закурити, для повного антуражу. Як шкода, що я не курю. Ти помітила, ми зустрічаємося з тобою тільки ввечері, коли запалюються ліхтарі. Може ти ліхтар? Стрункий, симпатичний ліхтар на довгій, білосніжній шийці. Світло. Його так мало навколо. Чи багато? Нажаль світло не там, де потрібно.

По підлозі розкидані вініли які ми вчора переглядали, п'ючи терпке і трагічне вино, а потім трахалися на них, і я думав постійно, аби тільки не зламати оту мою улюблену платівку Led Zeppelin, яку я тобі показував. Сиджу на краю ліжка і дивлюся у зашторене вікно, ніби звідти прийде спасіння, ніби хтось ніжною рукою зсуне ці портьєри в сторону і покаже мені щось нове. Але ти вчора просила цього не робити. Може боялася, що в місячному світлі твоє тіло буде виглядати не так привабливо? Дарма. Ти гарна. Беззмістовно гарна. Не наповнена сенсом, але це нічого, це не страшно. Я витрачаю останні сили аби знову лягти і витягнутися в ліжку. Це не втома, ні. Це небажання. Відчутність руху занадто важка ноша для цього похмільного ранку. І ні, це не алкогольне похмілля, це присмак твого язика в моєму роті, присмак твоїх дещо наївних філософствувань, які ти вчора щедро підливала мені у вино. Я знаю навіщо ти це робила. Думаєш, це допоможе почати все спочатку, зробити вигляд, що тобі знову 19 і що ти наївна дівчинка, яка може дозволити собі робити помилки. Може це взагалі єдине, що ти гарно вмієш робити, трахатися і дозволяти собі помилки. Це не нова історія. Ти і я. Скоріше навпаки, історія вічна як сам світ. Ми не єдині у Всесвіті, але єдині ідіоти.

Живіт скручує від болю, я згинаюся навпіл в ліжку і тихенько стогну. За секунду біль пройде, хоча я не впевнений, що хочу його відпускати, краще тримати біля себе, годувати зустрічними симпатичними дівчатками, що мені трапляються і дозволяти йому спати на моєму коврику. На моєму точно спить багато хто, це майже як ліжко. Просто коврик більш щирий. Чорний і білий. Чесний. А ти чесна? Достатньо чесна?

Біль проходить і я думаю, що треба піти зварити каву. Сніданок я тобі не готуватиму, я і собі його не готую. Хоча, для тебе я міг би це зробити, хоча і не знаю навіщо це тобі чи мені. Цей ранковий мазохізм. Сидіти навпроти, пити чай для вигляду, ламати хліб на маленькі шматочки, їсти повільно, ніби ти не хочеш піти зараз. Ніби тобі зараз не хочеться скрикнути згадуючи вчорашній вечір і музично-алкогольну ніч. Насправді усе що ти хочеш, це сховатися в шафі від почуття вини. То навіщо усі ці хитрощі? Але я...

Не встигаю додумати думку, ти повертаєшся, відкриваєш очі і солодко потягуєшся, твоє темне волосся красиво розсипається по білій подушці.

"Хей", кажу я видихаючи, "Як спалося?"