Про дівчат, невибагливих створінь

Дівчата невибагливі створіння. Їм потрібно так мало для щастя, лише краплинка адекватності, рівень симпатичності на рівні середньостатистичної макаки і аби ти любив тільки її. Власне остання умова найголовніша. Ти можеш бути кривим, кульгавим, безруким, можеш ходити в рваних шкарпетках, бити її, щодня приповзати додому п'яним, любити Зоряні Війни, можеш бути хоч сантехніком чи імпотентом, та хоч випускником могилянки, але якщо вона думає, що ти її любиш, то вважай вона навіки твоя.
Жінці для щастя потрібно так мало, лише аби ти не сунув пальці в вагіну іншим жінкам, хоча і це ти можеш робити, якщо придумаєш якусь хитру історію і поясниш нащо то робиш. Вона готова ходити з тобою в гори, їздити на мотоциклі, вболівати за твою футбольну команду, чи стати як і ти панком. Вона готова відмовитися від себе, від своїх переконань і вподобань, готова спробувати любити твою маму, миритися з відсутністю у тебе пресу і тим що ти їси шкідливу їжу. Більшість знайомих мені жінок легко і просто прогинаються під своїх чоловіків, створюючи вигинами свого тіла навколо чоловіка зону комфорту. Вони беззаперечно погоджуються, кивають, починають любити твоїх друзів, і ковтати, навіть якщо раніше для неї це було неприйнятно.
Вчені кажуть що людство вижило лише завдяки вмінню пристосовуватися. Хуйня! Авторитетно заявляю я, людство вижило як біологічний вид, лише тому, що пристосовуватися уміють жінки. Ще вчора вона відрізняла нападків Київського Динамо від півзахисників, а сьогодні вона вже вболіває за Шахтар в Лізі Чемпіонів. Не так давно їй не потрібен був хлопчик, що так несміливо чи навпаки нахабно її кадрив, вона розказувала подружкам про нього як про стрьомного дивака у якого "точно нема шансів", а завтра буде казати, що це найкращий чоловік в її житті і у всі соцмережі постити його фоточки з підписом "мій красунчик". А в момент, коли жінка подумає, що закохана в тебе - тоді просто ахтунг! Ховайся хто може! Ти вже не позбудешся її без над зусиль.
Дівчата невибагливі створіння. Ти можеш шлангувати в ліжку і вона усе життя терпітиме відсутність оргазмів. Можеш захопитися авіа моделюванням і вона до півночі клеїтиме з тобою літачки на кухні. Можеш назватися дауншифтером і завести її таку ніжну і покірну в задрипане село десь під Олевськом і наказати доїти козу. І вона буде це робити, вважаючи, що саме це і є справжнє кохання. Вона відмовиться від подруг (насправді їх у неї ніколи і не було), від друзів, (навіщо мені інші чоловіки?), від усього на світі, аби бути з тобою.
Усе що потрібно дівчатам, це лиш аби ти періодично їй говорив, що любиш її. Але ж ні, тобі, блять, обов'язково треба виїбнутися і сказати, що найбільше в цьому житті ти любиш сосиски з сиром.

Що б я не писав, я все рівно пишу про тебе...

Ти більше не дзвониш і не пишеш, не приходиш, не чекаєш мене з роботи і не зігріваєш мене довгими зимовими вечорами. Так, я знаю, що у цьому винуватий тільки я сам, я хотів забагато, не давав тобі свободи, був занадто жадібним... Я ковтав тебе, хворобливо, судомно і до дна. Бували часи, коли тебе було занадто багато в мені, в моїй крові, в моїх словах. Я говорив тільки про тебе, присвячував тобі свою прозу, розповідав усім своїм друзям, про те, яка ти неймовірна, як люблю тебе, що не можу без тебе жити. І напевно саме цим я тебе злякав. Ти пішла... Від мене. Далеко. Зараз ти з кимось іншим, з тим, хто такий ненависний мені. Ні, я не кажу, що він якийсь поганий, просто я не розумію як ти можеш зараз бути з ним, після усього того, що було між нами. Після обіймів, зізнань у коханні, після наших затишних вечорів в маленьких барах біля моєї роботи, після тих інтимних ночей в моїй квартирі, коли були тільки ти і я...

Це просто не  вкладається в моїй голові.  Я не вірю в те, що ти більше не зі мною, я не хочу приймати це, тому продовжую вірити, продовжую чекати твого повернення, випадкової зустрічі в супермаркеті, чи твого секундного відображення, що дивиться на мене у вітрині магазину. Я вірю, що настане час і ми будемо разом. Не можу без тебе і ти це чудово знаєш, повертайся моя, кохана пляшка Джека Деніелса!

В пам'ять врізалася одна картинка. Глупа ніч, я на даху дев'ятиповерхівки, стою на парапеті і дивлюся на нічне, порожнє місто. Вітер розвіває волосся, його кінчики з хльоскотом падають на плечі, на які одягнена шкірянка. Вітер приємно продуває мене назкрізь і здається, що мене і нема зовсім, що клітини тіла розступаються і пропускають вітер крізь себе. Я дивлюся вниз, на крони дерев, які з такої висоти видаються катастрофічно маленькими, на погано освітлену вулицю де працюють лише кілька ліхтарів. Хтось штурхає мене рукою по плечі і вкладає в руку пляшку дешевого вина, я перехиляю її в себе і по підборіддю стікає терпка червона рідина. Витираю. І знову дивлюся на порожнє місто. Тоді я був щасливий, молодий і п'яний.

Трохи про молодість і попіл

Молодість вислизає поміж пальців, просочується, витікає з тебе, випаровується. З кожним сказаним словом, частинки моєї молодості відриваються від тіла, вилітають з горла. Вони осідають на предметах, що мене оточують, на руках людей з якими я спілкуюся. Інколи ви називаєте це "спогадами", але насправді це викристалізувана молодість. Коли тобі дев'ятнадцять, вона розчинена в твоїй крові, циркулює в тобі, намагається вирватися через стінки судин, змушує твоє серце битися частіше і робити дурниці. Таким чином твоя молодість хоче звільнитися. І помалу це стається, кожен доторк до іншої людини лишає на ній частинку цієї магічної субстанції, вона передається словами і навіть думками про іншу людину. А поцілунки, то взагалі чистий обмін, але не рідинами як прийнято вважати, а молодістю. От ви думаєте, чому старі люди не цілуються? Вони просто бережуть залишки молодості, не хочуть відпускати її поза себе.
Напевно вчені майбутнього порахують питому вагу нашої молодості, визначать скільки її припадає на одиницю ваги тіла і складуть графіки як її краще витрачати, аби прожити довго. А поки цього не сталося, ми як варвари вириваємо шматки із себе і розкидаємося нею направо і наліво. Не жаліємо, розкидаємо навколо себе, засипаємо цим попелом людей, міста, предмети навколо. Якби ж ми могли бачити ці проекції слів і вчинків, цей сріблястий пил, що з кожним словом вилітає з наших вуст і падає на землю.
Запам'яталася мені фраза Еріха Фрома, який казав: "Людський мозок живе в 20-му сторіччі, серце ж більшості людей в кам'яному віці". І він правий, за рівнем розуміння наших почуттів ми беззаперечні дилетанти. Навіть найрозумніші з нас, не можуть розібратися у власних почуттях, не здатні побачити простих, банальних істин. Інколи в тісному задимленому пабі, я дивлюся як ворушаться губи людини, що сидить навпроти і бачу як вона витрачає свою молодість, видихає її, викидає з себе. І мені хочеться розказати, переконати, довести, що треба берегти цей ресурс, що я теж колись витрачав його геть необдумано, в гонитві за зайвими, непотрібними відчуттями оманливої близькості з кимось. Але кожен сам має прийти до цього висновку, кожен сам має право витрачати свою молодість, як вважає за потрібне.
Я кличу офіціантку, розраховуюся і ми йдемо до виходу, на столі лишається тільки дві порожніх склянки, біля одної усе всіяно сріблястим попелом, а біля іншої лиш кілька крупинок...

Про те, що треба писати жінкам, яких ти зрадив

Вибач мене... Мені справді дуже прикро, що так сталося. Я дуже тебе люблю, але...
Знаю, що тобі дуже важко буде мене пробачити, можливо ти ніколи не зможеш цього зробити і між нами навічно проляже тінь моєї зради. Але просто спробуй мене зрозуміти, спробуй відчути те, що відчував я рівно рік і один місяць тому. Так, я знаю, що залишив тебе, знаю, що зробив тобі боляче тим, що пішов до Неї. Можливо було б простіше, якби це був хтось інший, не Вона... Я ж так багато тобі про неї розповідав, коли ми гуляли разом холодним вечірнім Києвом, коли ховалися вдвох від пронизливого вітру, обіймали ліхтарі і купували каву в паперових стаканчиках, аби потім гріти губи цією кавою і охолоджувати їх нашими поцілунками. Я стільки разів казав тобі, що вона найважливіша жінка в моєму житті, що ти просто не могла її не зненавидіти. Ти навіть не уявляєш як мені боляче від усвідомлення цього факту, адже можливо, в іншому житті, за інших обставин, ви обидві могли б стати найкращими подругами, адже ви такі схожі, ви так одна одній пасуєте. Але між вами завжди хтось ставав, от цього разу я, а можливо і не тільки я...
Так я знаю, що я образив тебе, вдарив у саме болюче місце, знаючи твою слабкість підступно нею скористався. Я знаю, що нема мені прощення, але давай поглянемо правді в очі, ти теж не один раз кидала мене! Мовчи, я знаю що ти зараз скажеш, що ти мусила це зробити, що в тебе не було іншого вибору, що ти не могла лишитися. Мені усе це відомо, але від того мені не менш боляче. Кожного разу дивлячись на тебе, тримаючи твою холодну руку заковану в шкіряні рукавички наче в лицарські лати, я знав, що ти покинеш мене, знав, що настане той момент, коли ти востаннє обіймеш мене, притулишся холодною щокою до мого підборіддя і, ставши навшпиньки, поцілуєш у верхню губу так, як умієш це робити тільки ти. Полишиш мене самого, а я як завжди буду тебе чекати, прокидатися вранці і визирати у вікно, чи нема тебе біля мого будинку, чи не чекаєш на мене, чи не вирішила ти повернутися...
Але минулого року усе було інакше. Я не став очікувати коли ти знову кинеш мене самого, я пішов до неї, бо Вона мене покликала. І я не міг вчинити інакше... Тебе я просто люблю, а її кохаю, бо Вона єдина жінка яку я буду кохати вічно. Ти попереджала, що вона не буде зі мною довго і знаєш, ти була права саме так і сталося. Вона пішла геть, але я не звинувачую її за це, бо так було треба. Кому як не тобі, жінці, що йде і повертається, це розуміти. Знаю, що ти досі злишся, ось уже майже місяць, як ти повернулася в моє місто, ходиш його вуличками, дихаєш його повітрям, можливо сидиш з кимось іншим у наших з тобою кафе і п'єш каву, яку ми мали б пити разом. І ти жодного разу не подзвонила мені,  ти досі ображаєшся, не хочеш щоб я відчував твою присутність.
Вибач мене... Мені справді дуже прикро, що так сталося. Я дуже тебе люблю, але, зрозумій Осінь, я кохаю її, мою Революцію. Прийми це і повертайся, мені тебе не вистачає.

Про те, чому варто любити осінню депресію

Літо розбещує. Воно вкорочує спідниці, показує спокусливі жіночі ніжки, оголює коліна і всі наші непристойні бажання. Земля стогне і висихає від тягаря брудних думок, які ми носимо в наших головах. А ми продовжуємо ходити, не зважаючи ні на що, втрамбовувати землю нашою непристойністю. Осінь – це час, коли Всесвіт втомлюється від усієї цієї розпусти у наших головах, яка виплескується через широко розплющені очі і відкриті серця, яка передається між людьми через вологі язики і розливається навколо нас велетенською збоченою нафтовою плямою. І тоді Природа посилає на землю дощ, аби змити увесь цей непотріб з наших сердець, аби там лишилася лише чистота і любов. Прямо з неба до нас летять краплі, ні не води, чистої істини, квінтесенції самого життя, вони несуть нам очищення, ясність нашому розумові і спокій нашим серцям. А натомість що ми робимо? Ховаємося від дощу під парасолями, кутаємося в свої куртки-плащі, закриваємо обличчя і жаліємося на погоду.

Осінні депресії - це тремтіння чистих, оголених сердець, з яких змито увесь шар ницості, бруду і хтивості. Вони кришталево-цнотливі, вони щирі і відверті, бринять під порухами осіннього вітру бо їх б’ють дрижаки від холоду. Але саме вони і є найкращі. Цінуйте тих людей які депресують восени, бо то справжні люди.


Прослушать или скачать Slothrust 7-30 AM бесплатно на Простоплеер

Про вічний потяг

Колись давно, я прочитав у Жадана про те, що людина по життю рухається з тою швидкістю, до якої звикла в дитинстві. Для Жадана то була швидкість вантажівки, яку вів його тато, а для мене це швидкість потяга.
Все моє життя підкоряється цій швидкості, подружки вімиріються відстанями між вокзалами, друзі - міжстанційними перегонами. Так чи інакше, кожна квартира, де я жив була недалеко від залізниці, у моїй кишені майже завжди є залізничні квитки кудись, а час, що я проводжу в потягах - то найщасливіші моменти в моєму житті.
Проте єдине, чого мені не вистачає, це можливості не зупинятися, рухатися, постійно, вічно, без непотрібних тривалих зупинок, без необхідності втрапляти в життя людей глибше, ніж це потрібно випадковому подорожньому, що їде поруч. Ідеальний потяг, це той на який квиток купуєш за останні гроші, і якщо тобі не вистачає кілька гривень, ти розплачуєшся своєю душею, продаєш її касиру в квиткових касах, наче дияволу, а в обмін отримуєш папірець, в якому не вказана станція слідування. Вічна подорож, вічний стукіт коліс, вічно-симпатичні сонні дівчата з сусіднього купе, ось те, чого не вистачає мені для повного щастя.  Нехай би цей потяг зупинявся на деяких станціях, але ніколи довше аніж на один день, або одну ніч. Нехай би засинаючи на верхній полиці я кожного разу прокидався б в новому місті, блукав би його вуличками, сидів би в пабах, куштував смачне пиво, а уночі знову сідав би у свій потяг і їхав би далі. Це була б вічна поїздка, без кінця і краю, без потреби довго дивитися в нудні обличчя змучених життям людей. Це були б різні міста, наповнені друзями які раді тебе бачити, але не обтяжені потребою змінювати своє життя, заради того мудака який вирішив приїхати надовго.
У кожному місті нові дівчата, розподілені по всім містам, що ти відвідуєш, у кожній з них можна було б відшукати уламок тої ідеальної жінки, яку ти так і не знайшов. Вокзальна романтика, ніжні прощання, теплі перонні обійми і поцілунки, такі, наче тебе і справді люблять, наче їй є до тебе діло, наче вона не забуде тебе, як тільки твій вагон не зникне за поворотом. Легкі посмішки випадкових самотніх мандрівниць з сусіднього купе,  з якими ти перетинаєшся випадковими поглядами, що можуть значити більше аніж фальшиві завіряння у вічному коханні. І ці хтиво-пуританські покачування її тіла, коли вона застрибує на верхню полицю, в них точно є сексуальний підтекст, ти це знаєш і вона це знає. І ви ковзаєте одне по одному поглядами, без доторків цілуєте одне одного, бажаєте одне одному солодких снів і слухаєте, як стукотять колеса вагону під ритм ваших сердець...
Ідеальний потяг - це вічний потяг, в якому не закінчується ані дорога, ані любов.

Моїй коханій Р.

Я не знаю навіщо я усе це тобі пишу, бо нічого нового я тобі не скажу, та й ти усе давно знаєш і сама, без моїх пояснень. Але відчуваю, що мушу виговоритися, зізнатися тобі, аби зафіксувати щось важливе, що є всередині мене.
Я страшенно за тобою скучив, мені дуже тебе не вистачає. Я ходжу вулицями, дивлюся фільми сиджу в парках і постійно думаю про тебе, постійно згадую наші зустрічі. Відтворюю в собі відчуття тебе, тебе поруч, такої близької і рідної, фізично повертаюся в ті моменти коли я торкався тебе, як запускав пальці в твоє волосся, як торкався губами твоєї холодної, мармурової шкіри. Я пригадую холод, що огортав нас, коли ми гуляли вулицями, сніг, що сік наші обличчя, коли ми стояли поруч і дивилися вдалечінь, на близькі вогні і темні фігури десь позаду цих вогнів... Не можу забути як своїми тоненькими, ніжними пальчиками ти торкалася мене і мене наче струмом било від неймовірного кохання до тебе. Я відчував твою незламність, твою тендітну силу в цій маленькій долонці. А ти знімала рукавичку і торкалася моєї щоки, і що найдивніше, моя щока і твоя рука були страшенно холодні, але від доторку в моїх жилах починала швидше текти кров, серце билося наче збожеволіле, намагаючись стукати об ребра якомога сильніше, воно зашифрованими літерами абетки пана Морзе, хотіло сказати тобі, як сильно я тебе кохаю, що не зможу без тебе жити, що життя стане сірим і нецікавим, коли ти підеш.
Так, я знав, що рано чи пізно ти полишиш мене, як робила це багато разів до цього і як робитимеш і надалі. Не те щоби я не вірив в нас з тобою, ні, я вірив, можливо аж занадто сильно, просто знав, що такі жінки як ти, ніколи не будуть з такими чоловіками як я. І все, що мені лишалося, це ступати за тобою слід-в-слід по брудному, чорному снігу, тримати тебе за руку і дивитися як ти пробираєшся вперед, на передову, де нам обом і місце.
Ти зникла, розтанула наче марево, не попрощавшись і навіть не лишивши мені записки. Я не знаю де ти, не знаю з ким і не знаю чим ти займаєшся, але я дуже прошу тебе, кохана, повертайся...

Київ. 1917р.

Київ. 2004р.

Київ. 2014р.

Про алкоголь

У вживанні алкоголю, найголовніше знайти певну розміреність, власний темп. Знаєте таку специфічну поглинальну швидкість, коли випита рідина оминає шлунок і потрапляє одразу в голову або в серце, в залежності від того, що саме вам  в даний момент треба лікувати. Ну або не лікувати, не знаю для чого ви там вирішили пити.
Якщо паршивим літнім вечором сісти вдома з пляшкою вина, відкоркувати її і трохи ковтнути, то можна подумати, що алкоголь, це взагалі найгеніальніший винахід людства. Панацея від усіх бід і розчарувань, ліки від суму, жалю, нещасливого кохання, щасливого кохання або його повної відсутності. Взагалі дивно, як це ще алкоголем не додумалися лікувати, наприклад рак, адже якщо щось може врятувати людину від нерозділеного кохання і зіпсованого вечора, то це точно може вилікувати будь-яку хворобу.

Про те, як важливо вчасно народжуватися

Я скучаю. Усім серцем скучаю за часами, яких я навіть ніколи не знав, про які тільки здогадувався, вислуховуючи якийсь прихований зміст поміж рядками текстів Led Zeppelin, за потертими джинсами і пляшками Джека на задньому сидінні машини, якої у мене ніколи не було, скучаю за вологими доторками солодких губ офіціанток в придорожніх кафешках десь на кордоні Техасу, які я ніколи не бачив. Мені не вистачає червоного пилу довгих доріг, на яких ти зустрічаєш стількох цікавих людей і які потім стають тобі потрібні і важливі. Я завжди хотів впадати в транс в тісних клубах в англійському середмісті, слухати нові, незчуті і незвідані ніким гітарні рифи в пабах Едінбурга, у виконанні чи то рок-музикантів, чи то портових наркоманів, чи то футбольних фанатів. Я мріяв міняти машини, готелі, фестивалі під час цієї нескінченної подорожі, але ніколи міняти жінок. Вони б і самі мінялися, але я називав би їх одним і тим самим іменем, ні не для простоти, а просто так. Я б хотів напиватися вечорами на старих відкритих стадіонах з малознайомими людьми, слухати як вони переспівують незнайомі мені пісні і дивитися на зорі, на чужі, не свої зорі. Я хотів би знати, що я тут тимчасово, що скоро я поїду далі, і мене нічого не тримає, а потім хотів би піти в центр того старого стадіону і на зеленій траві кохатися з темноволосою дівчинкою з гарними ногами, яка загадково посміхалася б мені тим вечором. А вранці, прокинувшись від криків підстаркуватого сторожа, я б втікав, одночасно намагаючись натягнути штани, і застрибуючи в машину кричав би їй, що я потелефоную. Кричав би українською, вона б звісно нічого не розуміла, але напевно подумала б що я зізнаюся їй в коханні. Що ж ще можна подумати коли тобі щось кажуть найгарнішою в світі мовою, після ночі наповненої коханням і зірками?
Але усього цього мені ніколи не бачити, бо я народився занадто пізно. Я пропустив найкращі в світі 70-ті з кокаїном і дівчатами які віддаються за просто так, бо їм це подобається. Я пропустив 80-ті, коли віскі текло рікою і телевізори викидалися з вікон готелів самі коли розуміли, хто тут сьогодні буде влаштовувати вечірку. Я пропустив усе найкраще в тому столітті і мені немає виправдання. Я ріс в дакадансні 90-ті і вірив що ось-ось, ще трохи і оцей дух рок-н-ролу, яким пахне з мого старенького магнітофону, коли я ставлю туди ще татову касету Deep Purple, що він наздожене мене, захопить і віднесе в чарівний світ, наче Еллі з її будиночком, тільки я буду п’яним і без Страшили поруч.
Але ні, так не сталося, бо я народився занадто пізно… занадто пізно …

Текст, який мав бути написаний за три дні

Це неповторне і нескінченно приємне відчуття хуйні, яку ти робиш. Цей смак декадансу на твоїх губах, які ти вітряно облизуєш, стоячи перед черговим пабом, наче перед новою віхою в житті. Штовхаєш двері і заходиш всередину, наче вперше пірнаєш після довгої холодної зими в тепле озеро. Озеро наповнене спітнілими округлими і м‘якими жіночими тілами, де твої руки легко торкаються їхніх сідничок і грудей, губи ковзають по щічкам, вимовляють слова які нічого не значать і значити не можуть, бо сказані вони не тій і не тоді… Проте вони є, вони, ці слова і є декаданс, вони і є розпуста і загибель. Бо з кожним кроком ти віддаляєшся, з кожним вимовленим словом ідеальний образ стає все більш далеким, все більш недосяжним.
Ми стоїмо на краю світу, і перед нами нічого немає, а позаду розстелені ліжка безкінечних подружок з зім‘ятими простирадлами, біля яких стоять недопиті пляшки вина. Пляшки в яких лишився лише один ковток, отой один останній ковток, зробивши який, ти маєш лишитися вранці, а не йти. І я не роблю його і не даю зробити їм, я збираю ці недопиті поцілунки, закорковую і ставлю в шафу, зберігаю наче трофей власної безпомічності. Попереду немає нічого, тільки десь там звучить гітарний риф, який кличе тебе вперед, на край чи то світу, чи то ліжка, де всі ми вічно молоді і дуже часто п‘яні, це люди цілують і трахають одне одного не вимагаючи нічого взамін. Де всі добрі і щирі, де після поцілунків не пліткують і не знущаються з інших, де оргазм від гарного тексту буває частіше, ніж від сексу.
Так хочеться відчувати себе втраченим поколінням і кричати в п‘яному угарі про те, що тебе зламало життя, що воно, курва, підкрадалося до тебе темними ночами, заносилося в твою квартиру разом з вуличним пилом, проникало в твій рот з язиком незнайомки, а в серце… в серце воно проникало разом з довгими жіночими пальчиками. Але це все не буде правдою, все це буде лише черговим приступом загостреного самолюбування, намаганням виправдатися. А істина в тому, що ми проїбали усе, що було хорошого, Ми втопили свої синички в пляшках дорогого віскі, наслідуючи великих рок-музикантів і поетів, думаючи, що це якось нас до них наблизить. Ми хотіли обмінювати власну молодість на списані сторінки, на вивільнений з наших підсилювачів звук, на наших власних журавлів. І що маємо натомість? Так, маємо щастя. Щастя вмирати вільними.