Погода на вулиці нагадує мені про дитинство. Я йшов зі школи, мої кишені були наповнені каштанами, і я ховав 5 копійок під містком перекинутим над рівчаком. Ці п‘ять копійок були завернуті в зошит в клітинку і призначалися для поїздки в Лондон. Якось так я вирахував, що якщо щодня відкладати по 5 копійок то до 25-років я зможу назбирати на поїздку. Мені 25 і я досі не був в Лондоні, напевно тому, що мій стартовий капітал зник з-під містка вже на наступний день. Певно це добре коли твої мрії виготовлені з нержавіючої сталі, мають в діаметрі 24 міліметри і лежать в замуленому потічку, тоді нема потреби дивитися їм в очі.
А погода хороша сьогодні, дощ пахне моєю вулицею, де я блукав сам зробивши всі уроки. Вона повертає мене в ті часи, я знову стаю маленьким хлопчиком який носить в кишенях каштани. В мене і досі є ця звичка, мої кишені заповнені жолудями чи каштанами, там не лишається місця для грошей чи ключів – тільки спогади. Я знову як колись слухаюсь маму, не гуляю після 10-ї вечора і дивлюся на світ крізь подвійну шибку вікна. Ця осінь кардинально відрізняється від попередньої і тільки сьогодні я зрозумів чому. Ця осінь – прощання. З місцем де я виріс, з будинком де пройшло моє дитинство, з другом, таким якого вже ніколи не буде. Виявляється не так це просто переїхати, змінити місце життя це як змінити себе. Інколи зробити цього просто неможливо, інколи простіше лягти в землю на старому місці ніж жити в новому. Не знаю чи виходить в мене з сумом посміхатися, але зараз я хотів би щоб моє обличчя виражало саме цю емоцію, бо пам‘ять безсмертна.