Вчора мені наснився сон... А до снів я звик дослухатися. Снилося мені що я стою в якомусь підземеллі де дуже багато людей. Всі ці люди мої знайомі і друзі, усіх їх я знав колись, когось більше когось менше. Я оглянув кімнату, сірі брудні стіни, класичне підземелля, люди в підземеллі про щось розмовляють. Я дістав з кишені револьвер і підійшов до першої високого чоловіка, це був мій далекий родич. Він посміхався, я теж. І підняв револьвер і впритул вистрілив йому в лоб, перейшов до наступного. Це був мій друг, посмішка, скроня, постріл. Наступна дівчина, не пам'ятаю її зовсім, все повторюється. Тіла падають на землю з посмішкою, а я йду колом до наступного. Посмішка-постріл. В скроню, в лоб, в підборіддя. Жодного пострілу в потилицю. Вони мовчать, нічого не кажуть, падають. Тихо, спокійно, зрозуміло. З кожним їхнім поглядом я розумію, вони благословляють мене, звільняють від  минулого, від спогадів, від переживань. За це я їм вдячний. Скоро в підземеллі не лишається нікого. Я бачу в дальньому кінці прямокутник світла, рухаюсь до нього переступаючи тіла. З мого обличчя капає кров, бо стріляв я впритул. Виходжу на світло, воно мене огортає, але не обпалює. Крок за поріг підземелля.... І я прокидаюсь.