Це було минулої осені

Це було минулої осені, осені яку я так люблю. Я їхав додому, дивлячись в холодне скло потягу, на сіро-жовті осінні пейзажі, на холодну воду озер, на пожухле листя лісів, на криві вулички міст, які я проїздив. В відімкнувся від всього що відбувалося в потязі і слухав музику яка линула з плеєра, ніби повз вуха, прямо в мозок. Звуки плавили скло вагону, перетікали через мене і виливалися на опале листя, збурюючи його і змушуючи танцювати останній танець. Здавалося, що це вже не шматочок пластику і металу передає музику від автора до мене, а самі ці дерева почувши колись мелодію, тепер наспівують її, наспівують востаннє, готуючись зимувати. Співають спокійно і тихо:

«…нічого я більш не хочу…. нічого мені не треба…тільки в рідні дивитись очі… побачить безмежне небо…»

І в той момент я точно впевнився, що ця музика для дерев, а не для людей. Ці звуки, обрамлені в сплетіння слів, розділені на пісні і записані на шматку кольорового пластику – це річ більш вічна ніж я сам. Цю мелодію будуть і далі наспівувати осінні дуби, в ритм пісень «Обіймів Дощу» буде шелестіти трава, їх співатиме вода озер і річок, б‘ючись в береги. Музика цього гурту це суміш польових просторів і лісових запахів, це хрускіт гілля в осінньому лісі, це холод річкової води і гарячої людської крові.

Минув рік, навіть трохи більше. Мені випала можливість побувати на сольному концерті гурту «Обійми Дощу». Не скористатися нею було б просто нерозумно. І от я стою посеред залу, тримаю за руку свою осінь, і оглядаюся навколо. Не має знайомих облич, всі трохи схвильовані і шоковані місцем де вони опинилися. Для мене це трохи незвично, коли в залі ти знаєш тільки одну людину, якось занадто я звик бути знайомий з усіма музикантами і їх шанувальниками.

Але все різко обривається коли чиїсь пальці торкаються струни - починається звук. Спочатку він як тихий порух повітря, що тече зі сцени до тебе, змішуючись з димом і словами, потім це потужний буревій, що вириває тебе з реальності і несе, несе, несе… В якийсь момент я просто вимкнувся, між мною і сценою створився коридор стінки якого були зроблені з музики і я пішов цим коридором в тьмяне світло. Пішов і опинився десь посеред лісу, побачив самого себе, старих друзів, свої ж думки і  ще багато всього. Я подорожував в просторі і часі, блукав в своїй підсвідомості і єдиними моїми поводирями в цій подорожі були пісні «Обіймів дощу» і запах волосся Світланки. Я подорожував осенями різних років, коли я був щасливий і нещасний, коли було чиї долоні зігрівати своїм подихом і коли я навіть не здогадувався що це можливо. Якщо мене записати скільки тривав концерт я навіть не зможу відповісти, для мене він розтягнувся на роки, повільні, тягучі роки які неспішно течуть перед очима. Можливо, такі рефлексії виникали тільки в моїй голові, але вже залишаючи залу я побачив дівчину що стояла і дивилася на порожню сцену затуливши половину обличчя долонями, в її очах читалося минуле, а може і майбутнє, яке вона теж згадала. Я побачив високого хлопця, який ніжно обіймав свою дівчину, по їхніх очах видно, що вони теж щойно повернулися з далекої подорожі.

І це було прекрасним завершенням осені, бо цього року вона закінчилася не останнім календарним днем, а останньою нотою «Обіймів дощу», зіграною на концерті.

Це було цієї осені, або минулої, а може і позаминулої… ні, це точно було моєї першої осені. Я чув ці звуки раніше, коли лежав малий в колисці, дивився у вікно і бачив як вітер зриває листя і кружляє ним в повітрі. Вже тоді ці мелодії існували…