"Некромантична сублімація" або "Скелети бувають не тільки в шафах"

Ви любите кладовища? Я люблю. На кладовищах живуть найкращі люди, бо вони, як відомо, помирають найперші. Значить якщо хочеш побачити цвіт нації – йди на цвинтар. Там завжди гарно, там всі тебе слухають і ніхто не перебиває, там гарно думати про щось важливе і приймати рішення. А ще на кладовище можна прийти аби просто надихнутися вічністю у вигляді запаху тліну і плісняви. Десь давно чув вираз, що цвинтарі – це пам'ять людства. А сьогодні подумалося мені, що цей вираз абсолютно зворотній. Пам‘ять це теж цвинтар – такий собі некрополь надіям і прагненням що не сповнилися, що не змогли запліднити наш мозок і привести потомство у вигляді вчинків.  Пам‘ять - це мрії, таланти, прагнення які ми власноруч закопали в землю, поплакали над ними, запалили їм свічечку і гарно пом‘янули. І зрідка, коли нам нагадують про це, ми сумуємо, наливаємо своїм талантам зайву склянку на столі і накриваємо її шматком хлібини.  Та з часом ми згадуємо їх все рідше, і за правилом: «про мертвих або добре або ніяк», ми розповідаємо друзям як ми їх любили, як вони зростали в нас, які вони були гарні і сильні, бідкаємося що без них, без цих мрій, життя наше неповноцінне і порожнє. Наш мозок весь всіяний надгробками на яких написано: «кохання», «щирість», «справедливість», «чесність»… таблички, імена і роки життя в нашій голові.

Іноді люблю прийти на кладовище своєї пам’яті. Повірте, там є кого провідати. Зрідка приношу квіти, але частіше просто бреду між похилених каменів  і зотлілих рівнопалих  хрестів, відшукуючи потрібний. Часто відвідую одну могилу, я навіть лавочку поруч з нею обладнав, аби було зручніше жалкувати про те, що лежить тут під товщею землі. На кам‘яній плиті вибито кілька слів і викарбовано малюнок. На малюнку дві книги, на одній книзі моє ім‘я, інша книга просто відкрита і її сторінки порожні…

Я дуже люблю кладовища, там можна поговорити з розумними людьми. А можна просто посидіти…