Про Лемберг і щастя

Львів – найкраще місто у світі.

Тут у кнайпах продають кавалки щастя, за чисто символічну ціну,

на вулицях, російськомовні дівчата, які щойно вивчили слово «файно», називають так усе що бачать,

ліхтарі, квіти, будинки і навіть мене. І починають сміятися і ховатися, за своїми сонцезахисними окулярами, коли я посміхаюся їм у відповідь.

 

Львівська пошта найкраща у світі, бо передає листи з рук у руки, від автора – адресату,

відверто і правдиво, без осквернення поштовою скринькою.

І це прекрасно, бо я так давно не отримував справжніх листів, я так за цим скучив.

 

Нічний Високий Замок, здається не таким холодним коли ми втрьох (з Джеком)

підставляємо губи вітру, губи обпечені днем і охолоджені темрявою, посипані гарматним порохом і запалені…втім неважливо.

І вогні унизу, здаються такими далекими, а проспекти схожі на міфічних драконів.

 

І кава у Львові  пахне руками найгарніших в світі офіціанток, що сором‘язливо відводять очі,

коли ти телепатично намагаєшся їм передати: «Скажи своє ім‘я і я залишуся тут з тобою назавжди…»

І цей запах пливе за тобою, куди б ти не пішов у Львові, він сідає з тобою в потяг і їде додому.

П‘ючи цю неймовірну каву, я згадую її обличчя і дякую Богам, за те що вони вигадали такий напій.

 

Одна розумна людина, колись мені чесно сказала, не дозволяти нікому ділити зі мною Львів. «Нехай він буде тільки твоїм, носи його в серці, ці найцінніші спогади і нікого більше у них не пускай».

 Я нарешті послухав, дуже з того радію.

 

Львів це місто, де тобі нарешті перестають снитися колишні. І починають снитися майбутні.