Є жінки які дуже гарні фронтально, але коли дивишся на них в профіль хочеться стрілятися від розчарування. Я взагалі вважаю, що коли бачиш на вулиці дівчину з гарним профілем, треба терміново освідчуватися їй в коханні, дарувати квіти і пропонувати одруження, це ж бо буває так рідко в нас час.
Коли в світлі сонця що заходить, в іншому кінці маршрутки, ти бачиш симпатичну дівчинку в червоному платті, яка стоїть до тебе боком і своїми тонкими пальчиками стискає не менш червону, аніж плаття, книгу, в такі моменти хочеться вимкнути світ, поставити його на паузу, викрутити ручку гучності на максимум і слухаючи плейліст Грегорі-Алана Ісакова в своїй голові, безкінечно дивитися на цю милу особу з таким чарівним обличчям. І коли на черговій зупинці вона виходить, а ти їдеш далі у темряву міста, хочеться вистрибнути за нею, прямо з дверей маршрутки потрапити в несміливий доторк її обіймів і, запинаючись та збиваючись на кожному слові, розповідати їй про будову зірок, що плавають над її вулицею, про символічність червоних книг в житті і про творчість французьких алкоголіків. Хочеться повести її вглиб кривих вуличок обсаджених гарячими червневими деревами, поміж сірих багатоповерхівок в вінках яких кохаються і сваряться люди, хочеться разом з нею підглядати за цими людьми, за тим як вони їдять, як розмовляють, як дивляться одне на одного, хочеться нескінченну кількість разів губитися в сплетінні двориків і вулиць.
Так хочеться зробити хоча б крок, але мрія завжди краща за реальність, тому її підбори стукотять по асфальту який я ніколи не побачу, а руки стискають книги які я не читатиму. І вона йде повз високий ліхтар, що засліплює мої очі, ховаючи від мене ту чарівну незнайомку в червоному платті...