Інколи, вечірнім промерзлим Києвом, немає нічого кращого аніж гуляти верхнім містом чи подолом, заглядати за теплі вітрини дорогих кафешок чи ресторанчиків і уявляти собі, що в тебе немає грошей туди зайти. Ця уява, прекрасно доповнює поділ склом між мною і ресторанчиком, між тьмяно освітленою вулицею і жовто-гарячим світлом лапм над чистими столиками. Колись, років вісім тому, у мене справді не було грошей для таких закладів, і в цьому була певна романтика. Це нагадувало мені чимось старовинні історії позаминулого сторіччя, де всі бідні завжди були хорошими хлопцями, а дівчата дуже красивими.
Непомітно я проскочив той час коли мені хотілося відвідувати ті заклади і у мене була змога їх відвідувати. Не те щоб мене приваблював стиль життя київської богеми, але поети у ліхтарях вечірньго міста виглядають дуже ефектно, з своїми тонкими шарфиками і некрасивими обличчями, модними але затертими куртками і начищеними до блиску черевиками, вони йдуть вечірнім містом і розмовляють такою чистою українською, що навіть у мене зводить зуби. Їх вимова, наче їх дівчата, обоє цнотливі і вивещені над оточуючими.
І вони йдуть у холод, сядуть в одній із тих кав'ярень, які колись видавалися мені такими привабливими, будуть пити каву (бо алкоголю вони не вживають принципово) і це все буде так по-пуританські, що мене аж верне і я поспішаю втекти від них подалі, зануритися глибше в рятівне метро де я зможу спокійно насолоджуватися власним плебейством і спогадами по маленькі київські ресторанчики, повз які я проходив і уявляв, що в мене немає грошей аби їх відвідати.

Над прірвою (майже Селінджер)

Ні я не стою за крок від безодні, я вже давно розчарувався у таких пафосних вчинках, вони абсолютно нічого не дають, окрім якоїсь збоченої внутрішньої сатисфакції. Просто відчуваю, що стою десь біля неї і холодний, колючий вітер огортає мене з усіх боків. Хоча ні, не так... Я стою під струменем гарячої води, вологі краплинки стікають голим тілом і зникають десь в землі під моїми ногами, я ловлю губами ці краплі, намагаючись якось їх затримати. Але чого ж тоді так боляче січе мене холодний вітер?
Я стою десь понад прірвою, достатньо далеко, аби не видатися інфантильним, і на моє нещасне роздягнене тіло б'є струмінь гарячої води, проте навколо замерзла льодяна пустеля, депресивний пейзаж. Північний вітер відриває шматки моєї плоті і єдиний спосіб від нього вберегтися це підставляти обпечені укусами частини під гарячу воду. Мої м'язи від цього тепла стають зовсім безсилими, стає важко підняти руку чи подивитися на сіре небо. Так і стою, з мотузяними руками які б'ються об тіло при русі, з заслабкою шиєю, аби дивитися в очі небу, з головою у яку зсередини вдаряється безумство.
Ловлю краплини гарячої води губами, намагаючись хоч якось їх затримати... але де там, все колись закінчується і гаряча вода над прірвою теж.

З старих заміток

Колись давно бути хорошим хлопцем було дуже просто. Просто треба було гарно вчитися в школі (я вчився), любити тваринок (я люблю), слухатися маму і не приходити пізно додому (я не приходив пізно додому). Достатньо було багато читати і ти вже автоматично ставав розумнішим і кращим на голову за своїх однолітків, які шарилися по під'їздам, курили, пили пиво і ходили в спортивних штанях по вулицям.
Коли я трохи підріс і необхідність бунту почала витікати в мене з вух, було теж не так вже і складно лишатися хорошим і при цьому поводитися як останній мудак. Я міг пити дешевий портвейн, ображати дівчат відмовами, підйобувати друзів. За умови, що я поєднував це з п'яними розповіями як працює великий адронний колайдер і цитатами з Гегеля (якого я доречі ніколи не читав повністю) все це складало враження, що я організм дуже інтелектуальний, з вкрапленнями алогічної геніальності і гепертрофованого почуття такту. Навколо мене ніколи не було людей на яких можна було рівнятися. Були багаті дебіли, бідолахи-філософи, недороблені музиканти, невдахи поети, хороші, але від того не набагато успішніші поети. Власне мені і рівнятися ні на кого не хотілося, може тому, а може з якихось інших причин нічого хорошого з мене, як особистості, не вийшло. Сьогодні бути хорошим для мене дуже важко, мені набагато простіше скочуватися в скепсис і ненавидіти оточуючих. Біс його зна як воно так сталося, але з хорошого хлопчика-відмінника виріс я - соціопат, нігіліст і мудак.

Nightwish

Інколи дитячі враження лишаються з тобою протягом всього життя. Достатньо відчути певний запах, почути певний звук і ти повертаєшся в дитинство, згадуєш події які відбувалися коли ти ще пішки під стіл ходив. Пізніше запам’ятовувати запахово-звукові події стає все важче, як я не намагався я не зміг пригадати що відчув коли вперше почув Nightwish. Проте, я на довго запам’ятаю як я їх вперше побачив вживу на сцені. Це була суміш казки, цирку, дитячості і серйозності, музиканти були саме такими якими я їх собі уявляв – поєднання північного холоду і неймовірності від того що мої очі бачать їх без розділення монітором.
Сказати що Nightwish в цей вечір були круті це не сказати нічого. Проте вразили вони мене грою, не своїм виглядом, не шоу програмою з вогнем і піротехнікою. Вразило інше – те що на сцені вони виглядали саме як команда, як гурт, а не як окремі музиканти. Я ніколи не бачив раніше такого єднання кількох людей в один музичний організм, було одразу ж видно що це люди не чужі одне одному, що вони друзі, справжні і щирі. Маленький Емпу, бігаючи по сцені зупиняється біля гігантського Марко, показує йому ріжки, а потім ніби вибачаючись кладе йому на плече голову. Тоумас який у своєму знаменитому капелюсі нагадував мені чеширського кота, з любов‘ю (я не побоюся цього слова) оглядає своїх колег на сцені, а Марко підморгує барабанщику і посміхається. Вони не просто роблять свою роботу, не просто грають, вони розказують свої спільну історію. Розказують зі сцени що їм снилося, як вони сиділи в затишному фінському пабі (чомусь мені здається що всі фінські паби затишні і там подають неймовірно смачні страви в назвах яких багато подовжених літер як в іменах музикантів), вони розповідають ким хотіли бути в дитинстві, як вперше зустрілися, звідки в них любов до музики. Саме тому вони так щиро звучать, так відверто і так правдоподібно.
Трохи з загальної картинки вибивалася Аннет, своїми товстенькими руками, дивним макіяжем і не дуже гарним вокалом, але її можна пробачити, важко старатися буди «як Тар‘я». Інколи вона просто губилася на сцені і губилася в звучанні, я часто забував що в Nightwish є ще й вокалістка.
Було зіграно багато гарних пісень, але найцікавіше що всі вони складалися в певну картинку, це не були просто треки певним чином підібрані для концерту, це був цілий фільм із зачином, і епілогом. За це і велетенська подяка прекрасним Nightwish!

Про відра наповнені любов'ю до Батьківщини

Читаючи сьогодні на Українській Правді статтю Карпи, невідомо про що, я вкотре зрозумів що деяких людей просто не можна випускати за кордон, не можна давати їм вчитися у вишах, влаштовуватися на нормальні роботи, їм просто не можна дозволяти вчитися читати і писати, інакше вони починають безпідставно вважати себе інтелектуалами.

Серед моїх знайомих є певна кількість розумників, які вважають що раз побувати закордоном достатньо аби зрозуміти як там кльово і як тут хєрово. Вони, як Карпа, думають що варто лише перетнути кордон хоч один раз і ти одразу вивищуєшся над своїми співвітчизниками які ніколи не покидали межі країни.
Купивши квиток 2-го класу в потяг Укрзалізниці вони вже відгородилися від сірої сами оточуючого бидла, то що вже говорити про сраний гроб з крильцями від якого відвалюються запчастини, який вони називають літаком. Вони їдуть, летять, повзуть і скачуть на захід, в омріяну Європу з висолопленими язиками і їбанатськими посмішками на обличчях, а сонце, що сідає за обрієм, відбивається в їх мутних очах. Вони думають: "от зараз, ще трошки, ще зовсім трохи потерпіти і я побачу інший світ, гарний, доглянутий, і чистий, наповнений чемними європейцями (чи, ситуативно, смішними азіатами чи екзотичними африканцями) і я стану теж файним меном, дуже чемним і успішним, наберуся там розуму і коли повернуся додому всім розкажу ДЕ Я БУВ!!!". 
Я думаю після повернення на батьківщину таких подорожніх треба товкти носом в відро з лайном. Я на повному серйозі! На всіх вокзалах, у всіх аеропортах треба ставити відра з лайном і кожного українця після прильоту\приїзду спеціально навчені люди повинні тицяти носом в те відро доки він не зроміє - нема значення де ти був, значення має тільки те хто ти є!