Про те, як важливо вчасно народжуватися

Я скучаю. Усім серцем скучаю за часами, яких я навіть ніколи не знав, про які тільки здогадувався, вислуховуючи якийсь прихований зміст поміж рядками текстів Led Zeppelin, за потертими джинсами і пляшками Джека на задньому сидінні машини, якої у мене ніколи не було, скучаю за вологими доторками солодких губ офіціанток в придорожніх кафешках десь на кордоні Техасу, які я ніколи не бачив. Мені не вистачає червоного пилу довгих доріг, на яких ти зустрічаєш стількох цікавих людей і які потім стають тобі потрібні і важливі. Я завжди хотів впадати в транс в тісних клубах в англійському середмісті, слухати нові, незчуті і незвідані ніким гітарні рифи в пабах Едінбурга, у виконанні чи то рок-музикантів, чи то портових наркоманів, чи то футбольних фанатів. Я мріяв міняти машини, готелі, фестивалі під час цієї нескінченної подорожі, але ніколи міняти жінок. Вони б і самі мінялися, але я називав би їх одним і тим самим іменем, ні не для простоти, а просто так. Я б хотів напиватися вечорами на старих відкритих стадіонах з малознайомими людьми, слухати як вони переспівують незнайомі мені пісні і дивитися на зорі, на чужі, не свої зорі. Я хотів би знати, що я тут тимчасово, що скоро я поїду далі, і мене нічого не тримає, а потім хотів би піти в центр того старого стадіону і на зеленій траві кохатися з темноволосою дівчинкою з гарними ногами, яка загадково посміхалася б мені тим вечором. А вранці, прокинувшись від криків підстаркуватого сторожа, я б втікав, одночасно намагаючись натягнути штани, і застрибуючи в машину кричав би їй, що я потелефоную. Кричав би українською, вона б звісно нічого не розуміла, але напевно подумала б що я зізнаюся їй в коханні. Що ж ще можна подумати коли тобі щось кажуть найгарнішою в світі мовою, після ночі наповненої коханням і зірками?
Але усього цього мені ніколи не бачити, бо я народився занадто пізно. Я пропустив найкращі в світі 70-ті з кокаїном і дівчатами які віддаються за просто так, бо їм це подобається. Я пропустив 80-ті, коли віскі текло рікою і телевізори викидалися з вікон готелів самі коли розуміли, хто тут сьогодні буде влаштовувати вечірку. Я пропустив усе найкраще в тому столітті і мені немає виправдання. Я ріс в дакадансні 90-ті і вірив що ось-ось, ще трохи і оцей дух рок-н-ролу, яким пахне з мого старенького магнітофону, коли я ставлю туди ще татову касету Deep Purple, що він наздожене мене, захопить і віднесе в чарівний світ, наче Еллі з її будиночком, тільки я буду п’яним і без Страшили поруч.
Але ні, так не сталося, бо я народився занадто пізно… занадто пізно …