Нічого

Нічого не відбувається. Взагалі нічого. Ніяких зовнішніх подразників, які б могли пробитися крізь шар пилу змішаному з пофігізмом. Таке відчуття, ніби хтось вимкнув навколишній світ, залишивши тільки глуху пустоту навколо. Тебе нічого не турбує, нічого не хвилює. Переживання людей навколо, їхні проблеми не можуть збурити в тобі ані найменшого інтересу. Автоматично відповідаєш на привітання, потискаєш нічого не значущі долоні, безнатхненно цілуєш пахучі щічки знайомих дівчат, від яких раніше відчував легке тремтіння. Навіть доторки їхніх грудей, обтягнутих тонко-літніми тканинами, тебе не збуджують.  Ні-чо-го.
Напевно так себе відчували колись монахи-аскети, таке собі добровільне "умєрвщлєніє плоті", коли заради можливості вільно і безперешкодно копирсатися в собі, люди відмовлялися від зайвих взаємодій з оточенням. Але у тебе навіть немає бажання займатися цими самокопаннями, бо навіть в середині твоєї голови нічого не відбувається, ти не закоханий, не в пошуку великої мети життя, не твориш мистецький шедевр, не займаєшся науковою роботою і не дрочиш, ні в прямому ні в переносному сенсі. Пустота і похуїзм, а здоровий він чи ні, то вже визначать патологоанатоми поколупавшись в тебе в гландах (за моїми уявленнями саме там має бути розміщений здоровий похуїзм у дорослої особини хомо-сапієнс). І в свідоцтві про смерть вони напишуть: "ознак інтересу до життя не виявлено. Похуїзм хворобливо збільшений". Але до того часу ще треба дожити, а поки ж ти безцільно блукаєш спекотним містом, ганяючи в порожній душі бляшану банку з-під шпротів і слухаючи, як тарабанить вона на крутих життєвих поворотах.
Події пропливають поруч, друзі закохуються, розходяться і беззмістовно їбуть одне одного. Хтось змінює місто, хтось роботу, хтось подружку, а хтось квитки на потяг з 22:15 на 19:47. Тобі ж міняти нічого не хочеться. У тебе є все що потрібно для повного щастя - в тебе нічого не відбувається.