Штука

Я побачив її чисто випадково, просто домовився з ріелтором зустрітися саме на цьому місці, ріелтор мала показати мені квартиру, яку я хотів винаймати. Вона запізнювалася, але її голос був занадто привабливий, занадто гарно він звучав по телефону, аби я злився. Тому я просто чекав. Було холодно і я, піднявши комір куртки, нервово тупцяв на місці. Скидалося на те, що чекати мені доведеться ще довго і тоді я помітив її - кав'ярню зовсім поруч, де можна було б зігрітися і зачекати непунктуальну дівчинку з гарним голосом.
Дівчинка виявилася зовсім не дівчинкою, а жінкою сильно за 30, та і голос її, без магії жді-ес-ем зв'язку видавався не таким і гарним. Тому ми швидко вирішили питання з квартирою, я заплатив потрібну суму і вона пішла. А я виявився сам на сам з цим містом і рішенням дзвонити тобі чи ні, яке я не міг прийняти ще на вокзалі в іншому місті, яке я ніколи не любив.
"...трамваї", - сказала ти мені, і початок фрази потонув в гупанні серця.
"Не можу говорити".
Я мовчав. Не можеш говорити. Не можеш, власне більше можна було нічого не запитувати, перша фраза у наших розмовах завжди все пояснювала достатньо детально і зрозуміло, настільки, що в уточненнях не було потреби. Так само як, того літа, на 13-тому поверсі, на балконі ти сказала мені "Привіт", так, що я одразу зрозумів, чим це закінчиться.
Але зараз я мав щось відповісти, мовчати було б геть нечемно з мого боку і я сказав заготовану з дому фразу, яку я бережно віз в коробці залізницею, відкривав періодично, брав в руки, клав на язик і вимовляв, перевіряючи як я говоритиму її тобі, а потім клав назад і закривав коробку. Я сказав, хоча відповідь почув за секунду до того, проте я слідував тисячолітній традиції діалогів і не менш стародавній традиції невчасних і запізнілих слів, якими так славляться усі мої побратими, носії хромосоми "У". Потім я поклав слухавку і засмутився, хоча робити це було геть беззмістовно. Ще за хвилину, я взяв телефон і подзвонив подрузі, яка теж намагалася в цьому місті знайти те, чого тут ніколи не було, з часу самого його заснування. Проте всі ми, мешканці іншого міста, так настирливо його тут шукаємо, слідуючи давній легенді про щастя на заході.
За пів години ми сиділи на терасі якогось ресторанчику, пили аргентинське вино і я думав про романи Кортасара, а компанія з якою я сидів за столиком розмовляла про якісь, абсолютно незрозумілі мені речі. Мені було холодно і незатишно, я не знав про що з ними усіма говорити, хоча напевне знайшов би мову з кожним тет-а-тет. Моя подруга сиділа тут само, поруч і посилено робила вигляд, що в її житті усе ґаразд. Виходило не дуже, але я знав, що у неї все налагодиться, таким людям як вона щастить вирішувати всі свої біди одним махом, однією посмішкою чи порухом губ. Неспішна розмова ні про що, текла між столиками і спокійна музика грала десь на задвірках свідомості. Вечір намагався показати нам, що в цьому місті він виглядає досить непогано і, натякав, що якщо ми залишимося тут, то такі вечори матимемо постійно
Проте я знав ці підступи і йому не вірив. Я думав про те, що зараз ти йдеш якоюсь вулицею, чи читаєш книгу в своїй кімнаті, чи купуєш фрукти в магазині. Я думав про це спокійно, без зривів, дещо відсторонено і десь в цю секунду я зрозумів, що маю поїхати. Мушу покинути цю компанію з їзніми далекими від мене розмовами і гарними дівчатами, лишити цей прохолодний вечір і повернутися до початку, до того місця де усе почалося. Це місто більше мене не приймало і я мусів піти геть.
Уже на шляху назад, слухаючи ритмічний стук залізничних коліс я усвідомив наскільки я все таки щасливий, що зайшов у ту кав'ярню, випив там кави з тістечком і послухав прекрасну музику, народжену в минулому столітті. Заради цього варто було тебе втратити.