Ти приходиш до мене ввечері. Несміливо дзвониш в мої двері і мільйон разів вибачаєшся за те що потурбувала. Заходиш в кімнату, а твоє волосся лишається в повітрі разом з твоїм запахом. Я беру його і кладу собі на коліна, довго дивлюся, перебираючи пальцями, і опускаю в нього руки, наче в посудину із щастям. Я вдихаю твій запах, ловлю зубами твої флюїди і ковтаю їх. Хочу їсти їх наче ненаситний монстр, наче людожер після зимової сплячки. Я висмоктую їх з твоїх легень, злизую їх з твоїх губ, але мені мало. Мені всього цього недостатньо.
Ти торкаєшся речей на моєму столі, проводиш пальцем по скатертині, по листках паперу, по чашці з холодним вже чаєм. Ти дивно посміхаєшся, дивлячись десь в себе, дивлячись поміж стін, поміж моїх ребер, через шкіру і кров, через простір і час – ти дивишся і посміхаєшся. Радієш з того, що ти торкалася до речей до яких я торкався. Я обриваю твої думки, питаючи чи не хочеш ти чаю, а ти хитаєш головою і береш з моєї тумбочки дві склянки, ставиш їх на стіл і наповнюєш. Наповнюєш алкоголем, який так мені потрібен, без якого я зараз не можу жити, який заміняє мені кров. Твою кров. Ти давишся, кашляєш, але п’єш заміцний для тебе напій, гойдаєш його в склянці як часто гойдаєш мене в моменти полинового відчаю. Коричнева рідина стікає по стінкам, а я стікаю до твоїх ніг.
Ти дивишся на мою стінку, на якій висять гори і Її фото, на секунду по твоєму обличчі пробігає тінь ненависті. Твої довгі пальці стискаються в кулачки, але ти не можеш вгамувати їх дрижання. Я бачу це, відчуваю що ти знову починаєш перейматися минулим, відчуваю, що ти провалюєшся в глибину чорної і гулкої люті. Груди під твоїм светриком колишуться в такт гніву, ти починаєш нагадувати розсерджену кішку. Хочу тебе заспокоїти - обіймаю і відводжу погляд від стіни. Гладжу твоє довге світле волосся, цілую тебе і притискаю до себе. Шкода, що це ніколи не допомагає - ти починаєш схлипувати. Питаю чому ти плачеш, шепчу тобі на вушко, що нема ж ніяких причин для хвилювання. Але ти не чуєш мене, просто продовжуєш ридати, заглушаючи мене і себе, заглушаючи твій біль і ненависть. Я бачу як з твоїх очей капають чорні сльози ревнощів, як вони збираються в пружні калюжі на підлозі. Ці калюжі колишуться від твоїх ридань, по них пробігають маленькі хвильки, чорні сльози витягуються в напрямку мене, підповзають все ближче. Біля моїх ніг вони закручуються в чорні спіралі і продовжують повзти, піднімаючись вгору. Відчуваю як вони течуть по моїй шкірі вверх, все вище і вище, і от я вже весь в них, в твоїх сльозах. Сльози заповзають мені в рот чорним джгутом, все течуть і течуть з твоїх очей прямо по моєму язику, крапаючи чи то в горлянку чи то прямо в серце. В серце. Бо тільки так можна пояснити, чому починаю ненавидіти себе за те, що не можу зробити щасливою свою жінку, чому дозволяю аби вона плакала через мене, аби була нещасна.
Огортаю тебе всю, притискаю до себе ще міцніше, бо хочу щоб твоє ніжне тільце перестало здригатися в конвульсіях. Мої руки проникають під твій светр і тягнуть його вгору, роздягаю тебе і безперестанно цілую. Не даю твоїм губам відірватися від моїх, аби всі твої страждання, вся гіркота потрапила до мене, хочу випити її всю, бо може хоч так зможу спокутувати твою вину. Підіймаю тебе на руки і несу до ліжка, обережно кладу і на секунду завмираю, дивлячись як твоє світле волосся розсипається по білій подушці. Занурююся в тебе обличчям, притуляюся так міцно ніби хочу злитися з тобою. Прошу, молю всіх Богів, аби молекули наших шкір почали рухатися якомога швидше, щоб вони проникали одне в одного, як це робимо зараз ми, щоб вони злилися, зрослися, стали навічно нероздільними. Я піднімаю очі вгору і бачу твоє підборіддя, бачу пульсуючу артерію на шиї, фізично відчуваю як по ній тече кров наповнена твоїми криками і стогонами. Відчуваю як хочу розірвати її зубами, хочу впиватися в цю білосніжну шкіру і відчувати солодко-солоний смак твоєї крові. На очі навертається туман і я бачу як по моїм зубам скрапує кров. Вона ллється на пасма твого білого волосся, розтікається по подушці, а я розтираю твою шкіру зубами в порох. Але все минає, я відсторонююся від тебе і лякаюся - своїх думок, своїх вчинків і того що поруч зі мною лежиш саме ти. З криком я скочуюся на підлогу і моє тіло гучно вдається об холодні дерев‘яні дошки. Починаю швидко перебирати ногами, намагаючись відсунутися від тебе якомога далі, зминаючи картатий килимок, який лежить на підлозі. Мої очі наповнені страхом людини, яка враз прокинулася серед абсолютно незнайомих людей що грали роль її сім‘ї. Я щось шепчу, гарчу як звір і бормочу незрозумілі слова які ніяк не хочуть складатися в осмислений текст, забиваюся в дальній куток і майже втрачаю контроль над собою.
Ти теж злякалася, тремтячи, навпомацки шукаєш свою білизну і поспіхом її надягаєш, якось потрапивши в рукава светру, хапаєш сумочку і вибігаєш з моєї квартири вся в сльозах. А я ще довго сиджу в кутку, обхопивши голі коліна руками, трясуся наче в лихоманці, щось белькочу і дивлюся на фото зі стіни, на найкраще фото, яке я зробив в своєму житті.


28.02.2011р.