Я все рівно тебе покину

Я все рівно тебе покину, зроблю тобі боляче, налажаю, розіб'ю серце, чи що там ще роблять такі мудаки як я, з такими хорошими дівчатками як ти. Проте ти маєш це запам'ятати і ніколи не забувати. Я з тої категорії поганців, які при розгляданні здалеку виглядають цілком пристойними, а роздивитися суть можна тільки підійшовши впритул. Більшість чоловіків прості і примітивні, як садовий інструмент, як звичайні граблі на які ти наступаєш знову і знову. Знаєш як вони працюють, куди б'ють і як сильно, але все рівно повторюєш. Із більшістю діє просте правило: чекай гіршого, сподівайся на краще, це і є та тисячолітня істина, на якій будували свої стосунки наші прадіди. Але це більше не працює.
Вибач, не хочу тебе засмучувати, але навколо лише повна фігня, всі люди мудаки, а я серед них чи не найбільша сволота. От вгараздило ж тебе, так? Стільки негідників навколо, скільки уродів і покидьків, що просто голова обертом іде. Ти можеш обрати будь-кого з них і він до свого останнього свого подиху буде псувати тобі життя, а ти народиш йому купу дітей. У вас все буде добре і чудово, гарне весілля, красиві подружки нареченої в однакових сукнях, а ще купа романтичного непотребу якими більшість чоловіків намагаються привабити більшість жінок. Але ж ти цього не хочеш, правда?
Власне ти сама не усвідомлюєш чого хочеш. І знаєш, я тебе в цьому плані прекрасно розумію.

Про цитати і локації

Помітив одну цікаву річ: я майже ніколи не надсилаю жінкам одні і ті ж цитати. Для кожної у мене є свій набір. Думаю це навіть якось непристойно, одні і ті ж слова слати багатьом жінкам, це так наче одразу після близькості з однією іти до іншої. Інтелектуальна гігієна це, знаєте, дуже важливо.

З локаціями, які трапляються в цьому місті інакше. Я всіх воджу одними і тими ж маршрутами. Мені хочеться аби вони побачили місто моїми очима, хочу дозволити їм засунути їхній мозок в мою голову і відчути усе так, як відчуваю я. Вважатимемо це такою собі компенсацією за те, що засовую я в них. Я про історії, якими я напихаю їхні милі голівки, звісно ж. Проте як правило жінкам не хочеться розбиратися в тобі, не хочеться ставити, себе на твоє місце, копатися в глибинах. Їм хочеться аби це робили із ними... Жінки категорично бажають проникнень, проникнень в їхню душу, в їхні серця. Вони дбайливо мостять в своєму серці гніздечко, а всі ці ноги, груди, посмішки, то лише запрошення завітати всередину.

Але я хочу сказати про локації. Кожна з них щось означає, кожна має якийсь прихований сенс. Звісно ж довелося зіпсувати не одні стосунки, доки вдалося зрозуміти коли вчасно показати їй те чи інше місце. На Щекавицю не варто іти без романтичних почуттів, якщо не одне до одного, то хоча б до міста, вечірніх вогнів чи червоного сухого. Хоча б щось одне із цього списку ви обоє маєте любити, інакше прогулянка перетвориться на "кудитименепривів!?"

Рибальський міст ідеально пасує хуліганкам, таким що хочуть віддаватися щиро і повністю, не залишати нічого, випивати до краплі, стрибати і пірнати з головою. Віддаватися емоціям я маю на увазі. Привести на Рибальський серйозну жінку в чобітках з високими підборами і в елегантному пальто було б великою помилкою, можливо останньою помилкою у ваших стосунках. Вона пройшла б по уламках розбитих пляшок, якими щедро всіяний міст і які лишилися там від попередніх коханців, геть від тебе і зникла б поміж Верхнім і Нижнім валом і ти б її більше ніколи не побачив.

Якщо ж хочеш показати жінці Художню школу, то без інтелектуальної інтимності, що виникає тільки після тривалих розмов і певного багажу прочитаних книг, туди не варто навіть потикатися. З "Художкою" в принципі найважче, тому туди треба вести тільки справді важливих для тебе людей. Кілька разів я осквернив це місце випадковими жінками, більше таких помилок я собі не дозволяю.

Місця в Києві як і цитати з улюблених книг, пасують не всім і не усіма будуть оцінені. Тож я завжди ретельно вибираю що читати і куди вести жінку, хоча ця ретельність збоку і може скидатися на хаотичні рішення. Але будемо відверті, хіба це когось хвилює?

Ти приходиш до мене ввечері. Несміливо дзвониш в мої двері і мільйон разів вибачаєшся за те що потурбувала. Заходиш в кімнату, а твоє волосся лишається в повітрі разом з твоїм запахом. Я беру його і кладу собі на коліна, довго дивлюся, перебираючи пальцями, і опускаю в нього руки, наче в посудину із щастям. Я вдихаю твій запах, ловлю зубами твої флюїди і ковтаю їх. Хочу їсти їх наче ненаситний монстр, наче людожер після зимової сплячки. Я висмоктую їх з твоїх легень, злизую їх з твоїх губ, але мені мало. Мені всього цього недостатньо.
Ти торкаєшся речей на моєму столі, проводиш пальцем по скатертині, по листках паперу, по чашці з холодним вже чаєм. Ти дивно посміхаєшся, дивлячись десь в себе, дивлячись поміж стін, поміж моїх ребер, через шкіру і кров, через простір і час – ти дивишся і посміхаєшся. Радієш з того, що ти торкалася до речей до яких я торкався. Я обриваю твої думки, питаючи чи не хочеш ти чаю, а ти хитаєш головою і береш з моєї тумбочки дві склянки, ставиш їх на стіл і наповнюєш. Наповнюєш алкоголем, який так мені потрібен, без якого я зараз не можу жити, який заміняє мені кров. Твою кров. Ти давишся, кашляєш, але п’єш заміцний для тебе напій, гойдаєш його в склянці як часто гойдаєш мене в моменти полинового відчаю. Коричнева рідина стікає по стінкам, а я стікаю до твоїх ніг.
Ти дивишся на мою стінку, на якій висять гори і Її фото, на секунду по твоєму обличчі пробігає тінь ненависті. Твої довгі пальці стискаються в кулачки, але ти не можеш вгамувати їх дрижання. Я бачу це, відчуваю що ти знову починаєш перейматися минулим, відчуваю, що ти провалюєшся в глибину чорної і гулкої люті. Груди під твоїм светриком колишуться в такт гніву, ти починаєш нагадувати розсерджену кішку. Хочу тебе заспокоїти - обіймаю і відводжу погляд від стіни. Гладжу твоє довге світле волосся, цілую тебе і притискаю до себе. Шкода, що це ніколи не допомагає - ти починаєш схлипувати. Питаю чому ти плачеш, шепчу тобі на вушко, що нема ж ніяких причин для хвилювання. Але ти не чуєш мене, просто продовжуєш ридати, заглушаючи мене і себе, заглушаючи твій біль і ненависть. Я бачу як з твоїх очей капають чорні сльози ревнощів, як вони збираються в пружні калюжі на підлозі. Ці калюжі колишуться від твоїх ридань, по них пробігають маленькі хвильки, чорні сльози витягуються в напрямку мене, підповзають все ближче. Біля моїх ніг вони закручуються в чорні спіралі і продовжують повзти, піднімаючись вгору. Відчуваю як вони течуть по моїй шкірі вверх, все вище і вище, і от я вже весь в них, в твоїх сльозах. Сльози заповзають мені в рот чорним джгутом, все течуть і течуть з твоїх очей прямо по моєму язику, крапаючи чи то в горлянку чи то прямо в серце. В серце. Бо тільки так можна пояснити, чому починаю ненавидіти себе за те, що не можу зробити щасливою свою жінку, чому дозволяю аби вона плакала через мене, аби була нещасна.
Огортаю тебе всю, притискаю до себе ще міцніше, бо хочу щоб твоє ніжне тільце перестало здригатися в конвульсіях. Мої руки проникають під твій светр і тягнуть його вгору, роздягаю тебе і безперестанно цілую. Не даю твоїм губам відірватися від моїх, аби всі твої страждання, вся гіркота потрапила до мене, хочу випити її всю, бо може хоч так зможу спокутувати твою вину. Підіймаю тебе на руки і несу до ліжка, обережно кладу і на секунду завмираю, дивлячись як твоє світле волосся розсипається по білій подушці. Занурююся в тебе обличчям, притуляюся так міцно ніби хочу злитися з тобою. Прошу, молю всіх Богів, аби молекули наших шкір почали рухатися якомога швидше, щоб вони проникали одне в одного, як це робимо зараз ми, щоб вони злилися, зрослися, стали навічно нероздільними. Я піднімаю очі вгору і бачу твоє підборіддя, бачу пульсуючу артерію на шиї, фізично відчуваю як по ній тече кров наповнена твоїми криками і стогонами. Відчуваю як хочу розірвати її зубами, хочу впиватися в цю білосніжну шкіру і відчувати солодко-солоний смак твоєї крові. На очі навертається туман і я бачу як по моїм зубам скрапує кров. Вона ллється на пасма твого білого волосся, розтікається по подушці, а я розтираю твою шкіру зубами в порох. Але все минає, я відсторонююся від тебе і лякаюся - своїх думок, своїх вчинків і того що поруч зі мною лежиш саме ти. З криком я скочуюся на підлогу і моє тіло гучно вдається об холодні дерев‘яні дошки. Починаю швидко перебирати ногами, намагаючись відсунутися від тебе якомога далі, зминаючи картатий килимок, який лежить на підлозі. Мої очі наповнені страхом людини, яка враз прокинулася серед абсолютно незнайомих людей що грали роль її сім‘ї. Я щось шепчу, гарчу як звір і бормочу незрозумілі слова які ніяк не хочуть складатися в осмислений текст, забиваюся в дальній куток і майже втрачаю контроль над собою.
Ти теж злякалася, тремтячи, навпомацки шукаєш свою білизну і поспіхом її надягаєш, якось потрапивши в рукава светру, хапаєш сумочку і вибігаєш з моєї квартири вся в сльозах. А я ще довго сиджу в кутку, обхопивши голі коліна руками, трясуся наче в лихоманці, щось белькочу і дивлюся на фото зі стіни, на найкраще фото, яке я зробив в своєму житті.


28.02.2011р.

Про дім

Колись на запитання де ти живеш, я відповідав просто: "десь в електричці між Києвом і Козятином і це було дуже близьким до істини, це default-city на берегах Дніпра не стало мені рідним, а любов до мого рідного, не підтверджена щотижневими з ним здибанками випарувалася, як і любов до тієї дівчинки з паралельного потоку в університеті, із глаз долой…. ну ви зрозуміли. Але зараз мова не про Аню, а про міста. Довгий час у мене не було місця де було б добре і затишок доводилося шукати поміж жіночих білосніжних стегон і між ковтками віскі в напівтемних і теплих барах. Зрозуміти мене можуть напевно тільки ті, хто теж так жив.

Так от коли в мене врешті з'явилося чотири стіни які можна було б назвати домом, то я звісно ж зрадів і першим ділом почав думати… ні не про колір стін, а про те як я зберу там друзів і ми влаштуємо міні вечірку, бо якщо ви не знали то на вечірки вдома у мене фетиш з часів "Wiskey in the jar" Металіки. Власне як тільки так і зразу цю свою мрію я здійснив, купив вина і пива і покликав людей, які не просто так. У когось вийшло прийти і мої сусіди слухали крики чайок до 5-ї ранку :) а в когось ні і вони прийшли пізніше в індивідуальному порядку з обов'язковими обіймашками і обговоренням відсутності в мене меблів. Все це було справді круто і весело, дякую що допомогли мені здійснити цю мрію. Але був ще варіант тих хто казали "дадада, ми точно будем, от прямо завтра, тобто після завтра, от щас котик мій докакає і я вже біжу" і їх все не було і не було. Ну ок, подумав я тоді, соромляться може, чи бояться того що треба далеко їхати у всякі "кінці географії", мало які там в людини можуть бути проблеми з моїми єбєнями. Але коли мені сказали "ти так активно запрошуєш мене в гості, ти що хочеш мене трахнути" от тоді #хлопціяохуїв Як можна було потрактувати мої чесні пропозиції розділити зі мною радість від нового дому, як банальне бажання статевої єблі, я просто не розумію. Так от не хочете їхати до мене в гості, та блять будь-ласка я ж вас насильно не тягну. Тим паче що дійсно є люди в яких не виходило мене відвідати в моєму однокімнатному палаці, але які точно то зроблять за першої ж нагоди. Ну не хочеться, йопт так і скажіть, так і так, "їбала я в рот їхати до тебе в дупу світу і там з тобою пити вино і говорити за життя, нахуя мені ці приколи" це буде чесно, відверто, а головне  я зрозумію! Я не тішу себе ілюзіями, що я ваш суперліпший друг і ви прямо кип'ятком пісяєте так хочете до мене в гості, але просто не треба пиздіти ок? Просто в світі наповненим лайном, брехнею і підарасами, треба хоча б говорити правду. Завжди.