Скажи щось, аби я тебе побачив...

Сьогодні вранці знайшов цей старий текст і так і не пригадав, про кого це я його написав в 2014-му, тому якщо маленька, ти читаєш це і розумієш, що це про тебе, напиши мені, здається там тоді було добре разом.

"Хей", кажу я видихаючи. Ніколи тебе не бачив раніше, як там казав Сократ, скажи щось, аби я тебе побачив. А я тебе не бачив. Ніколи. Але мені цікаво.

Напевно мені варто було б зараз закурити, для повного антуражу. Як шкода, що я не курю. Ти помітила, ми зустрічаємося з тобою тільки ввечері, коли запалюються ліхтарі. Може ти ліхтар? Стрункий, симпатичний ліхтар на довгій, білосніжній шийці. Світло. Його так мало навколо. Чи багато? Нажаль світло не там, де потрібно.

По підлозі розкидані вініли які ми вчора переглядали, п'ючи терпке і трагічне вино, а потім трахалися на них, і я думав постійно, аби тільки не зламати оту мою улюблену платівку Led Zeppelin, яку я тобі показував. Сиджу на краю ліжка і дивлюся у зашторене вікно, ніби звідти прийде спасіння, ніби хтось ніжною рукою зсуне ці портьєри в сторону і покаже мені щось нове. Але ти вчора просила цього не робити. Може боялася, що в місячному світлі твоє тіло буде виглядати не так привабливо? Дарма. Ти гарна. Беззмістовно гарна. Не наповнена сенсом, але це нічого, це не страшно. Я витрачаю останні сили аби знову лягти і витягнутися в ліжку. Це не втома, ні. Це небажання. Відчутність руху занадто важка ноша для цього похмільного ранку. І ні, це не алкогольне похмілля, це присмак твого язика в моєму роті, присмак твоїх дещо наївних філософствувань, які ти вчора щедро підливала мені у вино. Я знаю навіщо ти це робила. Думаєш, це допоможе почати все спочатку, зробити вигляд, що тобі знову 19 і що ти наївна дівчинка, яка може дозволити собі робити помилки. Може це взагалі єдине, що ти гарно вмієш робити, трахатися і дозволяти собі помилки. Це не нова історія. Ти і я. Скоріше навпаки, історія вічна як сам світ. Ми не єдині у Всесвіті, але єдині ідіоти.

Живіт скручує від болю, я згинаюся навпіл в ліжку і тихенько стогну. За секунду біль пройде, хоча я не впевнений, що хочу його відпускати, краще тримати біля себе, годувати зустрічними симпатичними дівчатками, що мені трапляються і дозволяти йому спати на моєму коврику. На моєму точно спить багато хто, це майже як ліжко. Просто коврик більш щирий. Чорний і білий. Чесний. А ти чесна? Достатньо чесна?

Біль проходить і я думаю, що треба піти зварити каву. Сніданок я тобі не готуватиму, я і собі його не готую. Хоча, для тебе я міг би це зробити, хоча і не знаю навіщо це тобі чи мені. Цей ранковий мазохізм. Сидіти навпроти, пити чай для вигляду, ламати хліб на маленькі шматочки, їсти повільно, ніби ти не хочеш піти зараз. Ніби тобі зараз не хочеться скрикнути згадуючи вчорашній вечір і музично-алкогольну ніч. Насправді усе що ти хочеш, це сховатися в шафі від почуття вини. То навіщо усі ці хитрощі? Але я...

Не встигаю додумати думку, ти повертаєшся, відкриваєш очі і солодко потягуєшся, твоє темне волосся красиво розсипається по білій подушці.

"Хей", кажу я видихаючи, "Як спалося?"