І тільки морок степовий, карбує інеєм на склі....

Щойно подумалося. В українців стосунки ж жінками як стосунки з Батьківщиною. Такі ж трагічні і такі ж чисті. Так вже склалося, що ми вміємо робити всього дві речі, любити і кохати. Батьківщину і кохану жінку. Сотні років сердечні справи в українців перепліталося з війною. Курява за конем і сльози що капають у порох… і спогади.

Ю.Горліс-Горський «Холодний Яр»

Поблизу діда стояв приділений на Кресельцях до 1-ї сотні 1-го куреня козак-мельничанин Свирид Боровенко. Стояв, обнявши чорняву Христю із хуторів. То вже знали усі — мають восени побратися. Коли ми підійшли до гурту, Свирид пустив плече коханої і звернувся до Петренка.

— Пане отамане, маю до вас просьбу...

— Що таке?

Свирид хвилинку помнявся.

— Я не можу у цей поход іти... Прошу мене звільнити з куреня.

— А то чому?

— Ну... бо... я не можу саму матір стару залишити... Господарство... Зорати, засіяти треба...

— Не пори дурниць — вмішався Семен Чучупака. Зоремо й засіємо громадою — як іншим. А як би большевики тут панували — питали б чи ти один у матері? Пошпарив би у Сібір з японцями воювати — аж загуло б за тобою! То тобі Христю певно жаль покидати...

— Вам жарти, пане отамане, а мені не до жартів... Самі знаєте — батька та брата вбито тамтого року під Олександрівкою, — тепер мати заводить не своїм голосом, умліває, як підеш — каже — голову собі до стіни розіб'ю. Та що вже з мене за вояка буде, як я у бою все про матір думатиму та про те, щоб живим для неї залишитися...

Петренко на хвилину задумався і зітхнув. Я готовий був закластися на коня, що він згадав у той мент свою матір. Бо... і я згадав свою, що не знала, де я і що зо мною діється, що може плакала і давала на молебен за спокій душі сина-бурлаки...

— Ну, та що з тобою робити коли так. Іди до матері. Тільки рушницю віддай — придасться для іншого.

Взявши від Свирида рушницю, Петренко кинув її до зложеної зброї. Утішений Свирид обернувся до Христі, та вона одночасно повернулася і пішла між дівчат. Догнавши двома кроками, Свирид знову обняв її по-під пахву. Та кохана обернулася і відштовхнула його так, що поточився аж до діда Гармаша.

— Геть! До маминої цицки йди — чого до моєї лізеш?!

Гурт вибухнув сміхом. Дід Гармаш, регочучи, вдарив Свирида по плечі.

— А то вже, хлопче, так... Така заведенція... Дівчата у нас козаків люблять, а не маминих синків...

Свирид зблід. Потім глянув по розсміяних обличчях і густо почервонів. Мовчки підійшов до зложеної зброї, відшукав свою рушницю і мовчки пішов на другий бік вулиці, де збиралася 1-ша сотня.

Питання до жінок. Чи відпустили б ви свого чоловіка на війну?