Нічні візії або Пост, що виправдовує назву блогу

Normal
0




false
false
false

RU
X-NONE
X-NONE










































































































































































/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:"Обычная таблица";
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-qformat:yes;
mso-style-parent:"";
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:"Calibri","sans-serif";
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-fareast-font-family:"Times New Roman";
mso-fareast-theme-font:minor-fareast;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Напевне найголовніше в житті це зберегти в собі радість і задоволення від поїдання життя навіть в той момент, коли це життя трахає тебе великим і товстим холодним прутнем. І все тому що більше  в житті немає нічого хорошого. Тільки радість. Тільки невимовна і незбагненна радість, яку ти щодня дістаєш з кишені вчорашніх, не зовсім свіжих, джинсів. І посміхаючись, надкушуєш. І ти йдеш вулицею, слухаєш якесь радіо, і похрін що дівчатка що йдуть на зустріч іронічно від тебе відвертаються, пофіг що мужики в своїх дорогим костюмах і дешевих автомобілях намагаються обляпати тебе водою калюж. Бо ти не просто так, не якесь дурне хуйло, що витрачає татові гроші, не тупа блонда, що смокче за  шмотки чи похід в клюб… А хто ти, ти й сам не знаєш. І від того твоє черстве серце наповнюється якимсь гірким і тягучим лайном від якого так бридко-добре, від якого хочеться блювати, випльовуючи на асфальт всю душу і розтираючи по обличчі холодну воду з під крану, якої ніколи немає там де ти блюєш і де вона тобі найбільше потрібна. А ще хочеться щось робити, а потім не робити нічого, просто лежати і дивитися в стелю і слухати музику, слухати плейліст  який для тебе склав хтось інший, навіть не для тебе я взагалі невідомо для кого. Бо він сидить там в своїй студії і каже щось у мікрофон чужою для тебе мовою, але каже зрозумілі для тебе слова, каже їх звуками гітар і барабанів, крикливими і сильними голосами зі смаком гірського каміння. Але нахуй ті барабани, бо сенс життя точно не в барабанах, і не в тому що тобі лінь щось робити, ходити чи стояти. Сенс в гарних жіночих стегнах, і ногах затятих в чорні черевички, а же в черешнях на яскравому сонці які ти чавиш своїми губами, так так, саме губами і ні чим іншим. Ось у чому сенс… і ти розумієш це, коли йдеш вогким і тісним місцем, йдеш вуличками які пахнуть тобою і твоїми жінками, твоїми і тими які могли б бути твоїми. Бо тільки в цьому є сенс, ні не в жінках, бо в жінках є тільки біль і радість перемоги і турбота і холодні пальці, і багато слів і теплі животики і груди і очі бо без очей ніяк і смішні носики і ще багато всього, а в вуличках і їх запахах. Вуличках які твої, або могли б бути твоїми.