Минуле в кодуванні Koi

Інколи значення має лише минуле, те що ти робив колись казав колись чи писав колись. А колись я таки писав, недолуго і дивно, але як казав мій улюблений письменник: "я пишу щоб не збожеволіти від світу" (с). Давно хотів згадати і перечитати. Це не найкраще з того що я писав, але досить важливе...

За вікном капає дощ. І я сиджу і дивлюся в брудну шибку, дивлюсь на те як краплинки розбиваються об асфальт і падають… Десь чути шурхіт целофанового пакету і стук ручки відра об саме відро. До чого тут відро? Ні, просто. Атмосферність. Тут головне атмосферність, бо без неї зовсім ніяк.

Історія перша.

Одного дня я йшов полем, знаєте, зеленим таким полем з травичкою, коротенькою майже як на якомусь газоні. Але все ж це було поле. Здалеку поля здаються неймовірно гарними але коли підходиш ближче і опиняєшся в середині поля, бачиш його нутрощі, землю між травинками, бите скло яке хтось тут кинув, старі обгортки від морозива, і здавалося б звідки їм тут узятися, хто ж буде їсти морозиво на полі… Але поле, де опинився я, було зовсім не таким. Воно було ідеальним. Таким яким можуть бути тільки поля. Я йшов по ньому, дивився собі під ноги, а потім дивився на блакитне небо, а потім знову на землю, а потім навкруги. І мені було добре і спокійно, так ніби усе йде своєю чергою, так ніби саме так усе й задумувалося.

Історія друга.

Вона стояла поруч і дивилася на мене. Я теж дивився на неї. І мовчав. А що мені було говорити. Вона була найпрекрасніше, що я бачив у своєму житті, й тут немає чого додати. Просто все. Дивно, думав я, чого її очі такі гарні, дивно чого в них так багато всього хорошого? Може справа у її біленькому платтячку з червоними квіточками, чи може в довгому незаплетеному волоссі, чи може в цих смішних червоних черевичках. Не знаю. Чесно. Але очі в неї були справді дивні і гарні, а ще добрі, таких добрих очей я ніколи в світі не бачив.

Її губки почали ворушитися і мені здалося, що вона хоче щось казати. Але я був так зачарований її виглядом, що нічого не почув. Я узагалі чув лише шурхіт вітру в її волоссі, а ще кліпання її оченят. І все більше нічого. Навколо нас бігали якісь діти, вони щось малювали на асфальті кольоровою крейдою, махали руками і галасували. Але їх я не чув, лиш бачив краєм ока. А ми стояли з нею і дивилися одне на одного. Її губи ворушилися, але слів не було чутно. Вона посміхалася. Мені було тепло і приємно.

Тільки зараз я помітив, що поруч із нею лежить маленький іграшковий ведмедик… Я не встиг подумати, що він тут робить… Я нічого не встиг їй сказати, не встиг зупинити, не встиг прокричати, що вона найгарніше, що я бачив у своєму житті. Підійшла її мама, підняла ведмедика і взяла її за руку.

Молода жінка йшла, тримаючи за руку маленьку дівчинку у білому платтячку з червоними квіточками, дівчинка притискала до себе ведмедика і дивилася на мене…

Історія третя.

…

Епілог

Більше немає нічого. Більше немає в світі ніякого щастя. Тільки земля і діти.   

28 травня 11008 р.Д. 21:10