Кольори іржавого карнавалу

Останні кілька днів, часто думаю про те, в чому різниця між осінню і літом. І день на 3-й заварці мате зрозумів, що різниця не в температурі повітря, відпустці чи її відсутності. Різниця в запахах (як і між будь-якими порами року) і в депресіях. Осінні депресії це щось неймовірне, вони прекрасні, як перші тремтливі поцілунки після довгої розлуки, від них поколює в серці і літня важкість в голові міняється на осінню легкість, в голові, в шлунку, в кишенях. Здається вітер гуляє десь поміж мозкових звивин і носить там жовкле листя разом з пожухлою травою, ні трава там і росте...
Осінь прекрасна своїм початком, коли літня підготовка до депресії закінчується коротким і стрімким падінням в неї, наче в обійми коханої. Вона пахне мертвими квітами, книгами і фарбою. Перша депресія приходить до мене десь після 14.00 першого вересня, коли бачу школярів які бредуть зі школи, раді і сумні одночасно. В такі моменти я йду на свій улюблений міст і дивлюся з нього на залізницю, на потяги що їдуть під міст, на людей які блукають старим вокзалом, або йду повз старі залізничні рейки тим маршрутом, яким багато років повертався додому - біля брудного потічка попід колією, через місток, де я колись заховав кілька копійок що лишилися в мене з "обідніх грошей", ця схованка мала слугувати для відкладання грошей на поїздку до Лондону. Так і не вийшло тоді нікуди поїхати, бо 5 копійок що я відклав зникли через три дні, певно впавши в той таки потічок.
Ще добре пам'ятаю як приходить остання осіння депресія. Приходить вже тоді коли випадає сніг, вона завжди в чорному пальто, в високих чоботах, завжди пахне яблуками і завжди холодна. Завжди мовчить, не каже ні слова, просто дивиться пильно мені в очі, довго довго, наче востаннє, а потім розвертається і йде, йде тонким рипким снігом і її чорні сліди ще довго видно з мого вікна...